справді народні артисти
Театр – хвороба невиліковна
Олег Школьник – актор виняткової чарівності, що має навдивовижу приємний оксамитовий баритон, любимий не тільки одеситами, але й величезною кількістю глядачів усього пострадянського простору. Олега Львовича поки що єдиного із творчого колективу Одеського академічного російського драматичного театру удостоєно звання народного артиста України.
– Мені випало почути якось, що, мовляв, визнання до Вас прийшло тільки після «Джентльменшоу», де Ви зображували відразу двох кумедних персонажів – Семена Марковича й Вована Сидоровича. Але знаю, що й до цього були значні творчі успіхи. Може, правильніше сказати, що широка популярність прийшла завдяки телевізійному шоу, а що таке успіх і визнання, Ви довідалися набагато раніше?
– Мабуть, так правильніше. Ну, звичайно ж, за кількістю глядачів театральній залі суперничати з телебаченням безглуздо. Проте…
Після закінчення театрального училища з 1980 по 1988 рік я працював у Куйбишеві (тепер Самара) в Академічному театрі драми імені Максима Горького, який був на піку своєї популярності. Головним режисером тоді був широко відомий народний артист СРСР Петро Монастирський. Мене там одразу дуже завантажили роботою... На кожній виставі зала була повнісінька. Іноді зустрічаю в Одесі гостей із Самари, які досі мене впізнають і говорять мені добрі слова.
– Ви могли одержати тоді звання заслуженого артиста РРФСР…
– Так, але про це я довідався тільки тоді, коли виїхав додому, в Одесу. Мене запросили до Одеського російського драматичного театру на роль Менделя Кріка у виставі «Закат» за п’єсою Ісаака Бабеля. Вистава стала тоді візитною карткою театру, ми відіграли її вісім років.
– Після ролі Менделя Кріка посипалися пропозиції…
– Так, з музичним шоутеатром «Ришельє», що виник на базі створеного Георгієм Голубенком, Леонідом Сущенком, Валерієм Хаїтом (на чолі з народним артистом України Юлієм Гріншпуном) сатиричного театру при Будинку актора, я об’їздив усі Сполучені Штати. Взагаліто завдяки цій популярності мене й запросили до «Джентльменшоу».
– А чому його закрили? Вичерпало себе?
– Мені складно судити. Наша з Олегом Філімоновим програма проіснувала 15 років. Щось виходило, щось не дуже. Але загалом усе було на хорошому рівні. Дивлячись на те, що випускають сьогодні, на той «гумор», який можна охарактеризувати тільки як «нижче пояса», гадаю, що ми себе далеко не вичерпали…
– Ви закінчили училище імені Бориса Щукіна при театрі Євгенія Вахтангова й першим місцем роботи після одержання диплома стала Одеська оперета…
– Так, попри різні варіанти, наприклад, «Ленком» Марка Захарова. І я був дуже радий цьому, бо познайомився із самим Михайлом Водяним.
– Деякі актори досить вдало поєднують творчість і бізнес. Не пробували?
– Я бездарний бізнесмен, а от без театру жити не можу. Театр – хвороба невиліковна.
– 2003 року Ви одержали звання народного артиста України. Пам’ятаєте, як це відбулося?
– Мені зателефонували 21 жовтня 2003 року з обласної держадміністрації, яку тоді очолював Сергій Гриневецький, а потім під Новий рік вручили значок у Літературному музеї… А взагалі звання народного присуджують у залі, де розташовані підняті, немов ешафот, дошки. І ті, хто приходить до цієї зали, чудово розуміє, чого ти вартий.
– Що найбільше запам’яталося з тих років, коли навчалися у знаменитій «Щуці»?
– Курс, на якому навчався, був акторськорежисерським. «Режисери» запрошували нас брати участь у своїх екзаменаційних виставах. В одній із таких мені дали маленьку роль дядечка напідпитку, з яким племінник знайомить свою наречену. Я й промовив: «Оччэнь прыятно». І всі впізнали «любого Леоніда Ілліча». Щиро скажу, думав, що виженуть із училища. Але на обговоренні спектаклю, як потім з’ясувалося, сказали, що мій персонаж був «єдиним живим». І це помітили майстри театру імені Вахтангова.
– Вахтанговська школа завжди вважалася найпотужнішою…
– Методика була дивовижна. Перші півтора року ми займалися етюдами «Я в пропонованих обставинах», а другі півроку – етюдами до образу. Береться якийсь літературний твір (не п’єса), розподіляються ролі. І, знаючи весь матеріал, потрібно побудувати етюди від свого образу з тими персонажами, з якими в романі він не зустрічається. Тобто треба придумати, як би він повівся в тих чи інших обставинах…
– Що, на Ваш погляд, найважливіше в акторові, щоб йому повірив глядач?
– Не заощаджувати на душевній заразливості. Тільки так можна достукатися до глядача, викликати в ньому співпереживання до свого героя. Акторська професія — це несамовита праця, постійний самоаналіз – шукаєш у собі зачинки найрізніших почуттів, а потім міркуєш, як їх проявити в тій чи іншій ролі. І лише коли ти повен емоцій і почуттів, що тебе самого заворожують, тоді й глядач вірить тобі.
Вікторія КИриліна
Хай буде трепетним мистецтво
«Пам’ятаю, ще в третьому класі середньої школи нас попросили написати, хто ким стати хоче. Тоді я встала й запитала, як пишеться: «октриса» чи «актриса»? Мабуть, уже тоді щось на підсвідомому рівні мені підказало мою долю. А в родині нікого, хто мав би бодай якийсь стосунок до театру, не було». Ці слова – зі спогадів народної артистки України, акторки Одеського академічного театру музичної комедії ім. М. Водяного Наталії Завгородньої.
– Наталіє Іванівно, так що всетаки стало головним при виборі професії?
– Голос. Я любила співати. Співала у шкільному хорі. У нас був хороший шкільний хор. Гучний. А мене було чутніше за всіх.
– Ви навчалися в музичній школі?
– Я до неї вступила, сама, без батьків. Коли я повідомила мамі, що мені тепер потрібне фортепіано, вона відповіла: «Ми тобі купити його не зможемо». Тоді мені запропонували навчатися грати на скрипці. Але якось у знайомих підійшла до цього інструмента і спробувала видобути з нього смичком якийсь звук. Вийшов неприємний скрегіт. Ото відтоді вважала скрипку недоступним для себе інструментом і тому відмовилася навчатися. Можливо, даремно.
– Але Ви закінчили музичне училище?
– Після закінчення середньої школи я виїхала зі свого рідного містечка Алатир у Росії. До речі, ми вважаємо себе нащадками московських стрільців, які ще при Івані Грозному заснували наше місто як фортецю. У Чебоксарах вступила до музичного училища. А потім були роки навчання в Московському держінституті театрального мистецтва.
– А потім була Одеса…
– До Одеської оперети мене запросив як солістку Михайло Григорович Водяний. Як з’ясувалося, він бачив мене на екзаменаційній виставі. До Одеси приїхала разом із чоловіком Миколою Завгороднім – ми обоє одночасно одержали дипломи та запрошення від Михайла Водяного. Це було 1980 року.
– Вас природа щедро обдарувала артистичними даними: потужне дзвінке сопрано, яскрава зовнішність, чарівність, пластика, незгасний темперамент. А що дав Вам інститут?
– Там мене навчили професійно володіти голосом, розкрили таємниці акторської майстерності. Але, звичайно ж, усього навчити не можна. Справжня майстерність приходить тільки із практикою. За роки роботи в театрі зіграно майже всі провідні ролі класичного опереткового репертуару – Маріца, Теодора, Розалінда, Адель… А в останні роки до них додалися характерні ролі в мюзиклах. Роль Аврори у французькій опереті «ЖирофлеЖирофля» Лекока.
– Як Ви будуєте свої відносини із глядачами?
– Мені завжди важливо донести їм тему своєї ролі, а якщо це концертний виступ – хочеться подати цілісне художнє враження: щоб і голос звучав, і щоб костюм та музичний супровід були на висоті. Не хочу, щоб із театру зникала трепетність. Намагаюся, щоби публіка відчувала мою як акторки сердечну самовідданість. Тоді і я відчуваю глядача.
– Не таємниця, що є поширена думка: закулісне життя складне та сповнене інтриг… Це справді так?
– У мене немає ворогів. Я роблю свою справу, не прагну ні до якої влади. Єдине, що мене обурює, це коли чиїсь особисті амбіції заважають спільній справі. А так, я ніколи не пам’ятаю образ і намагаюся спілкуватися з людьми, спираючись на їхні добрі якості.
– Наталіє Іванівно, Ви домоглися багато чого. Але ж є щось, про що шкодуєте?
– Про незіграні ролі? Гадаю, ні… Михайло Водяний відпочатку запросив мене на амплуа героїнь. Виходило так, що я роками працювала одна на ролі й пишаюся тим, що вдавалося утримати ці вистави в репертуарі. А шкодую я тільки про те, що замало дітей – тільки два сини. Григорій і Іван. Обоє під два метри зросту (недаремно ж наш рід, як я вже казала, з московських стрільців). Обоє перспективні талановиті музиканти.
…Діти виростають і йдуть собі десь, тим більше сини. Хотілося б, щоби цей процес був тривалим і поступовим…
– Ви народна артистка України. Як почуваєтеся у цьому званні сьогодні?
– Звичайно, як і кожній акторці, мені важливе визнання, але ще більше хотілося не змарнувати сподівань тих людей, які люблять театр. Для мене це величезна відповідальність.
– Два роки тому Ви здобули ще одну вищу освіту – педагогічну. Ще одне нове покликання?
– Мені завжди подобалося навчатися. Фактично навчаюся ціле життя. А тепер ділитимуся своїми знаннями з іншими.
Вікторія вікторова
