Дід Мороз і Капустянку не оминає
Напередодні Нового року побувала в одному із віддалених сіл «залісся» – Капустянці, з її невеличкими хатами та зимовою тишею. Вона ніби впала у довгу сплячку. У передобідню пору перехожих на вулиці – одиниці. Тільки дим із коминів та перегук півнів дають знати, що село живе…
Ювілейний рік Вербецьких
Зпоміж осель визирає чепурний будинок. Заходжу та знайомлюся із подружжям Вербецьких.
Охайно, світло і породинному затишно в домі. Тут є й сучасні домашні речі, і ті, що як реліквія передалися від старших поколінь. Наприклад, етажерка із серветками, металеве ліжко із гарно «посадженими» подушками оселилися тут, мабуть, у 50ті роки минулого століття, а то й раніше.
Борис Панкратійович та Євгенія Софронівна зі вдячністю проводжають минулий рік. Він був для них ювілейним. Відсвяткували у травні своє золоте весілля. Гостей було доволі – дві дочки, що мешкають в Одесі, приїхали з трьома онуками, сільчани зійшлися, отож повеселилися усім гуртом.
– Гляньте, яку нам картину подарували діти. Ми тут такі гарні та молоді з бабусею. Тепер нам за сімдесят, а тут – по вісімнадцять, – показує полотно Борис Панкратійович.
Трудове життя Вербецьких пройшло у місцевому колгоспі. Чоловік – механізатором, комбайнером та механіком на току працював, а дружина – дояркою, нормовичкою та кухаркою. Тепер пораються по господарству. Свята відзначають, як і годиться. Більше уваги таки зимовим дістається. І підготуватися є час, і посвяткувати можна довше – нікуди поспішати.
Господиня дістала ялинкові іграшки. Як діти привезуть ялинку, то буде чим прикрасити лісову красуню.
– На Різдво неодмінно готую кутю, – як колись це робила ще моя бабуся. До звареного зерна пшенички додаю горіхів, меду, маку, – розповідає господиня.
Коли на душі святково
У селі узагальнено називають новорічні та різдвяні свята – зимовими. І тягнуться вони тут майже місяць – з 30 грудня по 21 січня.
– Дуже люблю зимові свята, – ділиться своїми враженнями молода мати Вікторія Міхеєва, – за все – і за традиційний салат олів’є, і за ту нічну чарівність, казковість, яка їм властива.
2012 рік буде для Вікторії особливим. Вона щойно переїхала до Капустянки із Коблевого Миколаївської області. Село сподобалося їй своєю простотою та щирістю мешканців. Хоче тут укорінитися надовго.
Наступна знайома – добродійка Наталя. У неї вже новорічний настрій. Як каже, їй ще не забулося гуляння минулорічне. Частувалися у рідних і знайомих – ось так непомітно і ніч промайнула. Цьогоріч теж очікує веселих свят. Наталя не журиться, що до столу приготувати, – традиційні салати, холодець, голубці, картопляники. На свята неодмінно ріжуть кабанчика, півня чи гуску. А картопля, капуста, солені огірочки та помідорчики – у погребі.
Тут долучився до розмови і Капустянський сільський голова Сергій Рараговський:
– У нас відродилася давня традиція – діти й дорослі ходять від хати до хати і колядують та щедрують. Вітають господарів зі святами, а ті їх частують. Дітей – цукерками, печивом, а то й гроші дають. А дорослих запрошують до столу. Радий, коли до мене колядники приходять. Пригощаю їх, а потім і сам з ними можу пройтися по селу. Головне, щоб на душі було святково.
чекають на бажаного гостя
Першими у селі починають святкувати вихованці дитсадка та школи. Тут ставлять ялинку ще на День святого Миколая. Щоправда, невеличку. А от у передноворічні дні прикрашають велике дерево. Вчителі, вихователі та діти готують розважальну програму. Всі її учасники отримують подарунки – це найсмачніші цукерки у світі. Бо вони від Діда Мороза. У що щиро вірять наймолодші вихованці.
– До мене й додому приходить Дід Мороз, подарунки приносить, – розповідає третьокласниця Оля Самохвалова. – Цього року я Дідусеві написала листа, хочу, щоб приніс мені ляльку із улюбленого мультфільму. Він мені під ялинку подарунки кладе, а вранці я беру їх. От тільки діждатися Дідуся не можу, все засинаю…
– І до мене Дід Мороз приходить, виконує всі мої бажання, – підтримує подружку Настя Сінєгур.
– І ти його бачила? – допитуюсь у дівчинки.
Вона запевнила, що бачила. Як не повірити Насті, коли у великих очах дівчинки стільки довіри та щирості.
А потім і хлопчики поділилися своїми бажаннями та замовленнями до всевиконуючого Діда Мороза. Тож хіба може він оминути Капустянку, коли на нього за будьякої погоди очікують хлопчики і дівчатка, та й дорослі разом із ними переймаються духом зимового свята, де до реальності додається казка.
Поверталася зі святковим настроєм. І шлях видався коротшим, і майже півметрові вибоїни не так дошкуляли. Здогадуюся, чого найперше попрохають дорослі капустянці у Діда Мороза – відремонтувати дорогу. Тоді долати її до райцентру буде вдвічі швидше.
Тетяна СТОРЧАК,власкор «Одеських вістей»,Савранський район
Дитяче свято «кіті-міті»
Якщо їхати на південь Одеської області, то найвіддаленішим по трасі селом буде Лиманське – старою брущатою дорогою від Рені трястися ще 18 кілометрів. Це молдавське село (місцеві жителі його називають постарому – Фрикацей) засноване у 1812 році, тобто 200 років тому. На сьогоднішній день тут налічується понад вісімсот подвір'їв, де живуть 3 тисячі чоловік. Усі вони закохані у своє прекрасне озеро Кагул, на високому березі якого широко розкинувся Фрикацей.
Про те, як зустрічають Новий рік у Лиманському, ми попросили розповісти голову Ренійського районного молдавського національнокультурного товариства «Ізвор», лікаря вищої категорії Олега Костянтиновича Бурлю, все дитинство якого пройшло в цьому чудовому селі.
– Як розповідає моя мама Софія Афанасіївна, раніше у Фрикацеї головними зимовими святами були Різдво Христове і день святого Василя (нині т.зв. старий Новий рік). Святкування Нового року з 31 грудня на 1 січня зародилося тільки в радянські часи – з усіма традиціями, які культивувалися телебаченням та іншими засобами масової інформації. Але, незважаючи на це, у Лиманському збереглися і старовинні звичаї. Один із них – дитяче свято «кітіміті», унікальне у своєму роді, якого немає в жодному селі у всій окрузі. Вранці 6 січня в дерев'яному кориті кожна господиня заводила тісто на різдвяні калачі. Діти ховалися на кухні за мішками з борошном і спостерігали, підглядали за чудодійним процесом. На душі у них було світло й весело – приготування тіста передвіщувало настання довгоочікуваних свят Різдва і святого Василя. А поки тісто підходило, кожна мама смажила на сковорідці пісні коржі, які цього дня рясно посипалися цукром з ваніллю. Діти наспівували веселий куплет, який з молдавської можна перекласти приблизно так: «Кітіміті, ми – за мішком, підглядаємо за калачем». Насправді дітлахи чекали коржів, вонито й були квінтесенцією цього дня: потрібно було улучити мить, коли мама відвернеться, щоб стягнути зі столу запашний, солодкий, щойно посмажений пончик. Це було дуже смачно й весело! На Різдво в нашому селі ходять у гості до старшого брата – з вареною куркою, калачем і вином. Якщо родина молода, то збирається у гості до кумів, які їх вінчали. На Різдво існував цікавий звичай і для закоханих. Хлопець разом зі своїми друзями заходив у гості до дівчини, яка виносила йому калач і приколювала на шапку білу квітку, зроблену власноруч із тканини. Усе свято парубок ходив із цією квіткою, таким чином, усі дізнавалися, що у нього є кохана, яка відповідає йому взаємністю. Замолоду я ходив колядувати з капрою («capra» – з латинської "коза"). Я грав на гармошці, а мій друг наряджався козою. По селу бігало багато таких кіз, причому всі хлопчики намагалися, щоб їхня капра була найвигадливішою – її обшивали шкірами, стрічками, блискітками. Вважалося, що рогата коза відганяє злих духів. Родичі нас радо зустрічали і за добрі музичні побажання обдаровували грішми. Зібрані суми, як правило, ми витрачали на покупку ковзанів – наше озеро щозими замерзало, і ми, хлопчики, на канікулах улаштовували палкі хокейні баталії. Пізніше я став навчатися в музичній школі, і досі, коли душа просить свята, беру в руки акордеон.
Обряди найвіддаленішого молдавського села Фрикацей скрупульозно зібрав і записав учитель місцевої школи Андрій Савелійович Ткач. Вони входять до репертуару дитячого фольклорного колективу Лиманського будинку культури, яким багато років керувала Мар'яна Олександрівна Топали, рік тому обрана сільським головою. Завдяки педагогам сучасні діти з Лиманського знайомі з усіма старовинними звичаями свого рідного села, більше того, вони їх демонструють на щорічному районному фестивалі зимових обрядів «Florile d'albe» (буквально – «білі квіти», тобто хуртовина).
Антоніна АНДРЕЄВА,Ренійський район
