Барви у плині літ
З нагоди Дня Соборності та Свободи України Указом Президента України Віктора Януковича від 21 січня 2012 року відомому одеському художникуграфіку Анатолію Григоровичу Кравченку присвоєно високе звання «Заслужений художник України». А місяць тому стала заслуженим художником і його дружина Галина Борисівна.
Уродженець села Гринівці, що на Житомирщині, Анатолій Кравченко у 1975 році закінчив факультет живопису Одеського державного художнього училища ім. Грекова (майстерня педагогів Миколи та Юрія Павлюків). Працює в техніці акварелі, живопису, монументального живопису, книжкової графіки. Улюблений жанр – пейзаж. Також 55річний митець розписує храми і виготовляє мозаїки. Серед його основних творів серії акварельних робіт: «Джерела пам’яті», «Львівські мотиви», «Пейзажі Баварії», «Одеса морська» тощо.
З 1979 року А. Кравченко долучився до виставкової діяльності. Його прекрасні картини неодноразово експонувалися на обласних, республіканських, всесоюзних та міжнародних виставках. З 1992 року він є членом Національної спілки художників України, бере активну участь у щорічних пленерах та співпрацює з Одеським обласним центром української культури. До речі, у 2010 році Анатолій Кравченко був єдиним представником від України на Міжнародному симпозіумі в Туреччині.
Твори заслуженого художника України А.Г. Кравченка зберігаються в столичних, обласних музеях. Колоритні полотна одеського митця прикрашають приватні художні колекції любителів прекрасного в Україні, Молдові, Румунії, Росії, Ізраїлі, США, Великій Британії, Франції та інших країнах світу.
Юрій ФЕДОРЧУК,
«Одеські вісті»
Фото автора
Театр як храм
Сьогодні увечері глядачі прийдуть до Одеського ТЮГу не тільки на прем'єру вистави «Дорога Памела» за участю заслуженої артистки України Галини Осташевської, але й на ювілейний вечір, присвячений 85річчю цієї чудової акторки.
Напередодні Галина Трохимівна поділилася своїми спогадами з кореспондентом «ОВ» і відповіла на запитання, пов'язані з її творчим життям.
– Галино Трохимівно, без будьякого перебільшення можна сказати, що усе Ваше життя – це театр, якому вже віддано 67 років. А Ви пам’ятаєте першу роль, перші кроки на сцені Одеського ТЮГу?
– У 1944 році, як тільки Червона Армія визволила Одесу від німецьких окупантів, у ТЮГу поставили виставу. Це була російська народна казка «Про Івана Царевича». Того ж року я і влаштувалася на роботу до театру. Мені було всього 15 років. Батьки загинули під час війни. Після важкого воєнного дитинства театр для мене став Храмом.
Прийняли мене до хореографічної групи, тому що до війни я займалася у балетній школі. Усього нас було 12 дівчат. Ми танцювали у виставах, перевтілюючись то на мишок, то на кішок, то на квіточки, то на грибочки… На перших порах у будівлі театру фактично не було даху – він обвалився під час бомбувань. Тому взимку дуже мерзли. Вистави йшли по 3 години. Ми ж виходили на сцену в тонких костюмчиках. Але ніхто ніколи не хворів. Гадаю, що це завдяки якомусь внутрішньому духовному піднесенню і тому теплу, яким нас зустрічали глядачі… Майже два роки я пропрацювала в цій балетній бригаді. Потім наш режисер Микола Васильович Зайцев, про якого я завжди згадую із вдячністю, дав мені невелику роль із текстом. А незабаром я одержала вже головну – в «Червоній Шапочці». Далі було багато головних або великих ролей, зокрема й улюблена мною Попелюшка.
– Ви починали зі сценічного амплуа «травесті»?
– Так, грала і хлопчиків, наприклад, у виставі « Принц і Жебрак». А ще Кая в «Сніговій Королеві».
– Галино Трохимівно, у Вашому творчому «портфелі» багато яскравих, цікавих, улюблених глядачами персонажів. Серед них героїні гоголівського «Одруження», Палашка з п'єси «Кайдашева сім’я», Годувальниця в «Антігоні»… І от зараз нова головна роль – Памела Кронкі з п'єси Джона Патрика «Дорога Памела». Не секрет, що директор театру Євген Бубер п'єсу і роль у ній добирав спеціально для Вас.
– Образ наївної, дуже доброї і до людей, і до тварин Памели Кронкі мені близький. Її чоловік і дочка загинули. Свої дні вона доживає в захаращеному підвалі величезного будинку. Від минулого, забезпеченого життя практично нічого не залишилося. Одні спогади. Але вона не сумує, приймаючи життя таким як є. Памела не бачить у людях поганого, вона усе пробачає. І ці якості допомагають їй вижити. Ось так я намагаюся грати місіс Кронкі. Роль цю вважаю справжнім подарунком до ювілею і вдячна за неї директорові театру, і всім своїм чудовим партнерам, без яких нічого б мені не вдалося. Сподіваюся, що вистава сподобається нашим глядачам.
Вікторія ЄРЬОМЕНКО,«Одеські вісті»
