Усе починається з любові

Щороку 15 травня світове співтовариство відзначає Міжнародний день сім’ї. Це свято засноване Генеральною Асамблеєю ООН у 1993 році. Щороку встановлюється тематика цього міжнародного дня, публікуються послання Генерального секретаря ООН.

У нашій українській державі сім’я була й залишається джерелом любові, поваги та культури, хранителькою загальнолюдських цінностей, наступності поколінь, чинником стабільності та розвитку.

Дружна сім’я білгороддністровців Віктора та Лілії Жуковських відзначить цього року срібне весілля. Так склалося, що тривалий період залицянь і знайомства її створенню не передував. Утворювалася міцна родина всього за тиждень. А після швидкого весілля молодий чоловік, не дочекавшись закінчення медового місяця, вирушив у зону воєнних дій.

– 28 листопада 1987 року я прибув у короткострокову відпустку з Афганістану до рідного Білгорода­Дністровського, – згадує Віктор Костянтинович Жуковський. – До цього свою майбутню дружину бачив лише на фотографії. Вона працювала у колективі торговельної організації з моєю мамою. Долі стало завгодно, щоб наша зустріч відбулася у перший день мого приїзду. А через тиждень, 5 грудня, ми зіграли весілля. Я знову полетів на півроку до Афганістану. У травні, під час військової операції (спочатку служив у розвідбатальйоні, потім у спецназі), підірвався на міні. Вже в Москві, у військовому шпиталі, переніс кілька складних операцій, зокрема на серці…

Наприкінці серпня 1988 року у подружжя Жуковських народився син­первісток. Майже через чотири роки – донька. Сьогодні, після закінчення Національної академії державного управління за фахом юрист, молодший Жуковський служить за контрактом у прикордонних військах. Донька – заслужений майстер спорту України з акробатики, навчається у Львівському університеті. Батьки для них залишаються головним зразком життєвої мудрості.

Віктор Костянтинович Жуковський, нині начальник міського ЖЕО, депутат Білгород­Дністровської міськради V та VI скликань, пройшов в армії шлях від рядового до старшого прапорщика, нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями. Лілія Іванівна – берегиня родини, трудилася в торгівлі і завжди пі­клувалася про теплу та затишну домашню атмосферу. До речі, коли піднімали дітей на ноги, обов'язки на жіночі та чоловічі не ділили ніколи. І пелюшки прали разом, і все інше розподіляли порівну.

– Ліля чудова куховарка та уважна, за­паслива господиня, – розповідає Віктор Жуковський. – А які чудові торти вона ство­рює, просто кулінарні шедеври! До зими ми разом готуємо по 500 – 600 банок кон­сервації. Вистачає і дітям, і нам, і нашим батькам. Ми дуже шануємо своїх батьків. І щоразу говоримо їм величезне спасибі за те, що навчили нас правильно жити та любити одне одного, проявляти повагу до старших у сім’ї. Буквально усі сімейні свята ми проводимо лише разом.

На запитання, хто ж у їхній сім’ї вважається головним, Віктор відповідає: звичайно, хранителька сімейного вогнища Ліля! А Ліля стверджує, що головним завжди залишається її коханий чоловік.

Тетяна Гурічева,власкор «Одеських вістей»,м. Білгород­-Дністровський

Повезти з собою запах дому

Удостоєна звання Матері­героїні Наталя Олегівна Павлик разом із чоловіком виростила шістьох дітей – трьох синів і трьох дочок. Хоча основне навантаження лягало все­таки на Наталю.

– У Наталі робота важча за мою, – говорить Василь, ніжно гладячи її густе, але вже посивіле волосся. – Діти, дім, господарство – усе на ній. Я сотню разів дзвоню додому з рейсів. Почую рідний голос – і з серця спадає тягар.

Василь усі ці роки був і залишається добувачем. Він рано залишився сиротою і знає, почім фунт лиха. Тому ще підлітком вирішив: «Мої діти будуть мати все!».

Коли стало очевид­ним, що коштів на ут­римання зростаючої сім’ї вже бракує, пішов у «дальнобійники». Останні 14 років працює в одеській фірмі «Дунайтранзит» і дякує долі, що обдарувала його такою можливістю, та чуйному, хоча й дуже вимогливому керівникові Олександрові Кушніру. А в далеких рейсах із ним завжди фотографії любимих дітей і дружини, без яких він життя свого не мислить.

Колись Павлики придбали корову, яка дев'ять років годувала їхню велику родину. Тримали ще й порося, птицю. Так і виживали, і дітей ростили.

Молодший – Коля – навчається в технікумі. Цього року його колишній шкільний клас – випускний, і на вечорі з цієї нагоди він, звичайно ж, буде. Запрошений своїми колишніми однокашниками, бо як для них Коля – «щира людина, золоті руки», так і для Миколи вони – його дитинство, юність, те, що ніколи не забудеться.

Дочка Світлана – старша за віком і за «званням» – координаторка планів та дій усіх молодших Павликів. Викладає англійську мову в селі Першотравневому Ізмаїльського району. На церемонії її одруження звертався до тамтешніх селян Василь:

– Прийміть нашу Світлану до своєї великої родини, як дочку. Вона ваших надій не обмане.

Її прийняли та полюбили.

Нещодавно в сім’ї другої дитини Павликів – Олександра, інженера теплоенергетичного офісу в Одесі – народилася дочка Даринка. Вона на шість років молодша за свою сестричку Сашеньку.

Поява третього – Сергія – була радісною подвійно: спільною ухвалою дирекції та профкому заводу ЗБВ, на якому починала свою трудову біографію кранівницею Наталя, а Василь працював водієм, Павликам виділили чотирикімнатну квартиру в новому багатоповерховому будинку! До речі, в ній сьогодні Сергій зі своєю родиною й живе (старші Павлики купили собі будинок у тихій частині міста). За фахом він технік­механік, але працює, як і батько, «дальнобійником». Дзвонить матері часто – то із Франції, то з Італії.

Дочка Тетяна після закінчення академії холоду стала екологом­інженером. Успішно закінчила аграрний університет і Валентина.

…Шкода, мені не пощастило зробити загальний знімок цієї дивовижно дружної, де один за всіх і всі за одного, родини. Просто не знала, що буквально за два дні до зустрічі з Наталею вся сім’я була в зборі з нагоди її 55­річчя. Оце був би знімок – 16 чоловік в одному кадрі! Але всі роз'їхалися. Готувався до чергового далекого свого рейсу й Василь. Але це завтра в дорогу. А поки що – надихатися б неповторним запахом теплого, рідного, такого затишного дому.

Таїсія БАРАНОВА,спецкор «Одеських вістей»,м. Арциз

Зв’язок поколінь

Кондрашових знають не лише в Березівському районі, а й далеко за його межами. Олександр Кондрашов продовжив династію талановитих лікарів. Разом із дружиною Іриною вони створили міцню сім’ю, яка згодом поповнилася двома синами. Хлопці, на прикладі батьків, вже вирішили, що також будуть лікарями і неодмінно, як і тато, – серед найкращих у своїй галузі.

Кваліфікованими фахівцями не народжуються, а стають після тривалої та копіткої праці. Проте в цій родині явно можна угледіти свою особливість, так би мовити, генетичний код. Кожен з Кондрашових залишив по собі добру пам’ять. Так, на честь прадіда в Березівці названо вулицю, а золоті руки діда – Івана Степановича, який все життя віддав хірургії та тривалий час очолював Березівську райлікарню, пам’ятають і нині.

До війни дідусь був ректором Київського медінституту та завідувачем кафедри хірургії, а в тяжкі роки фашистської навали рятував захисників Вітчизни в госпіталі. Його син Анатолій розвинув свій талант лікаря­нейрохірурга. Вісім років прослужив на підводному човні, а тепер рятує життя людей у військовому шпиталі в Африці.

Олександр не вагаючись пішов стежиною батька і згодом також став нейрохірургом. «Особистість створюють два чинники – соціальний, тобто оточення, та генетичний», – вважає він. Першою сходинкою було Одеське медичне училище, яке закінчив із червоним дипломом. Але попри це не зміг одразу вступити до медуніверситету і пішов працювати фельдшером «швидкої допомоги» в Одесі, де здобув величезний досвід. Мрія про вищу медичну освіту згодом здійснилася. Після закінчення університету Олександр на відмінно закінчив інтернатуру в Києві, потім – ординатуру.

– Саме там я зустрів найкращу у світі жінку, яка стала моєю дружиною, – розповідає співрозмовник.

Для себе він визначив три головні складові, яким присвятив своє життя – родина, професія та наукова діяльність. Нині закінчує дисертацію, над якою працював шість років.

Та які б можливості доля не відкривала перед цією родиною, вони завжди залишатимуться в Березівці, в домівці, яку колись побудував дідусь. Лише тут вони щасливі, відновлюють сили для подальших звершень. Щодня Олександр Анатолійович їздить на роботу до Одеської обласної лікарні. Ірина Миколаївна працює в Березівській ЦРЛ лікарем­гінекологом. У них спільна справа на двох, тому розуміють одне одного.

– Скільки років не працюй, а хвилювання нікуди не дінеться, це неправда, коли кажуть, що лікар буцімто звик, ріже і нічого не відчуває, – говорить Олександр Анатолійович і додає, що переживає за кожного пацієнта.

Він буває майже в усіх районних лікарнях області. Про його здобутки можна багато розповідати – важко перелічити, скількох врятував лікар.

Наталія САМОЙЛЕНКО,власкор «Одеських вістей»,Березівський район

З піснею, танцем і радістю в серці

Мама, в мире

нет тебя прекрасней.

Мама, ты – как солнце

в день ненастный.

Милой маме я в любви

своей признаюсь.

Милой маме

я все чаще улыбаюсь.

Сяяли посмішки і на обличчях молодих жінок, яких вітали із Днем матері їхні діти – вихованці Одеського дитячого садка № 58.

Як з'ясувалося, діти не тільки виразно читали вірші. Зведений хор старших груп «Веселка» і «Капітошка» під керівництвом педагога з вокалу Юлії Білошицької виконав декілька пісень про маму.

Яскравим завершенням концерту стала вокально­хореографічна постановка «Футбол».

– Так, ми ні на крок не відстаємо від сучасних тенденцій, – посміхається директорка дитячого садка Алла Задорожна. – «Євро­2012» – важлива подія в житті всієї нашої країни. Таким чином, ми вирішили підтримати наших футболістів. До речі, ця композиція поряд з іншими була представлена на районному конкурсі «Зоряна юність Одеси». Скоро малята будуть обстоювати честь рідного дитсадка вже на міському рівні.

У 1993 році дошкільний навчальний заклад здобув статус інтелектуально­естетичного центру з підготовки дітей до школи. Тоді керівництво установи обрало вокальний напрям.

– Учені давно довели, що найсприятливіший вплив на дітей справляють спів і малювання. Ми звернулися до музичної школи № 5, і колеги погодилися співпрацювати, дуже допомогли нам, – згадує Алла Павлівна.

Відтоді минуло майже двадцять років. Дитячий садок кілька разів переформовували. Але головне, що в музичній залі лунають жваві дитячі голоси. Це малята розучують нову пісню або танець.

Христина ВІЄР,«Одеські вісті»