Концерт під доглядом мами

Черговий благодійний концерт директор Одеського музею західного та східного мистецтва Володимир Островський присвятив пісням братів–слов'ян. Цього разу Володимир Іванович вийшов на сцену не тільки із дружиною Тетяною та своїми учнями, але й із дочкою Олесею. А в залі сиділа найсуворіший його суддя – мама, Галина Федотівна.

Островський не був би Ост–ровським, якби не здивував і цього вечора. Він виконав пісні лемків – етнографічної групи українців із Карпат, які вперше відкрив для нього колишній актор Одеського музично–драматичного театру Петро Шидивар, що нині живе у Франції. Пісні–балади задали дуже камерний характер вечора, відтворюючи атмосферу культового фільму Юрія Іллєнка «Білий птах із чорною ознакою». Звучали також прекрасні бардівські пісні з репертуару Георгія Васильєва та Олексія Іващенка, Олександра Розенбаума. Островський виконав і свою пісню на вірші Тараса Шев–ченка, присвячені Ганні Закревській – одній із найдужчих романтичних прихильностей поета, яка, на жаль, у реальному житті так і не мала про–довження.

Островський та його гурт спі–вали чеською, польською, ро–сійською, українською. Побіжно Володимир Іванович згадав поїзд–ку до Поль–щі, коли місцевий так–сист був вражений його знан–ням творчості перекладачки Бод–лера, лауреатки Нобелівської премії на ниві літе–ратури Віслави Шимборської й не взяв грошей за проїзд.

Взагалі, легко й невимушено, з невеликими історичними екскур–сами до джерел спорідненості пісенної творчості слов'янських народів, з коментарями Галини Федотівни – найнебайдужішого слухача, Володимир Островський розкрив заявлену в назві вечора тему. А ще примусив замислитися: як гарно все виходить, якщо спільною справою об'єднані всі члени родини.

Лана ВОЛІНА

Двоє у вікні

Степан Рудик – ізмаїлець, який живе в Києві. Там же, у столиці, у Київському національному університеті культури, опанував мистецтво фотографії. Був учасником багатьох фотовиставок і проектів не тільки на батьківщині, але також у Росії та у Польщі. На берегах Вісли він провів півроку, зробив 45 тисяч фотографій, з них для виставки в рідному Ізмаїлі відібрав п'ятдесят.

Відкриваючи виставку у міській картинній галереї, завідувач відділу культури Ізмаїльської міськради Сергій Лузанов резонно зауважив, що фотографія належить до найбільш підступних видів мистецтва: технічними засобами для фотозйомки зараз оснащений чи не кожен, тому легко відчути себе фотографом. Але такі виставки саме й допомагають зрозуміти, чим звичайне фотозображення відрізняється від художньої фотографії.

Сам автор закликає не шукати в його роботах «упізнавання», подібності, вірогідності. Фотографія Степана Рудика – це якийсь ієрогліф, зашифрована правда про життя в його різних проявах, у переплетіннях взаємин, явищ і предметів. Найміцніший зв'язок – родинний. Зі своєю мамою (до речі, Тетяна Рудик – теж фотограф) Степан побажав сфотографуватися на тлі своєї улюбленої роботи. Вийшов ніби дубль: дві постаті у вікні на фотознімку майстра, і дві – поруч. Як пов'язані вони між собою, і кожен – зі світом? Чи складають квартет ці два дуети? Який новий зміст відкрило поєднання зображення художнього з документальним?.. Степан Рудик захоплює своїм ієрогліфічним письмом, у якому, напевно, найбільш загадковий ієрогліф означає творчість.

Наталя МЕССОЙЛІДІ