Оксанка не тямилася від щастя: нарешті позаду шість років навчання у вищому навчальному закладі, в руках – диплом магістра! У молодої та вродливої дівчини навіть не виникало запитань типу «Де знайти роботу?» чи «Куди податися?», адже ще під час захисту дипломної роботи її охоче погодилися взяти на державну службу в рідному селищі.
«У нас усе буде добре, – замріяно повторювала дівчина, їдучи додому в потязі. – Не даремно ж я стільки років трудилася, не даремно ж мама з бабусею складали на моє навчання копійку до копійки зі скромного заробітку та пенсії. Тепер нам буде набагато легше. Я ж працюватиму!»
Як зараз пам’ятає день, коли впевнено набрала номер телефону керівника організації, відрекомендувалася і висловила бажання обійняти вакантну посаду. Оскільки претендентів на доволі–таки неспокійне робоче місце зовсім не було, розумну та комунікабельну Оксану прийняли до колективу дуже радо. Тим паче що з першим завданням дівчина впоралася непогано.
Так розпочалися її робочі будні. Звичайно, не все і не завжди виходило, та керівництву підприємства подобалося, що молода колега намагається вникнути в усі тонкощі роботи та наділена надзвичайно високою працездатністю, що вона дуже легко влилася в колектив і виконує поставлені завдання на рівні з досвідченими спеціалістами. Товариші підтримували молоду співробітницю і завжди допомагали їй.
Але згодом вони стали помічати зміни в настрої Оксанки. Вона все частіше згадувала щасливі роки навчання у великому місті, те, як ходили з подружками в кіно, театр, на різноманітні концерти. Звичайно, всього цього в невеличкому селищі немає, та й рівень заробітної плати залишає бажати кращого. Дім – робота – бабуся. Ось і весь план на щодень. Одна розвага – піти увечері з подружкою до кафе–бару, але й тут вибір невеликий – лише два заклади на все селище. Однолітків тут зустрінеш рідко, бо більшість із них залишилися працювати у великих містах і до рідного села їх калачем не заманиш.
І все ж Оксанка з усіх сил намагалася відволіктися від сумних думок. Вдень сповна віддавалася цікавій творчій роботі, а вечорами не могла відірватися від художніх книг.
Так тривало майже п’ять місяців. Але одного дня дівчина твердо вирішила: «Поїду шукати свого місця під сонцем у великому місті. Якщо я гідна, то неодмінно погріюся у його променях. За мінімальну зарплату я завжди знайду роботу в своєму рідному селищі і в будь–який час зможу сюди повернутися».
І що ви думаєте, шановні читачі? Героїня моєї розповіді наважилася на важливий крок у своєму житті: поїхала до сусідньої області і без проблем влаштувалася на роботу. Звичайно, не за спеціальністю і не без допомоги своїх колишніх однокурсників. Спочатку Оксанка пожила у подружки, але зараз винаймає житло. Розмір нинішнього заробітку цілком влаштовує нову жительку мегаполісу, є можливості для кар’єрного зростання та самореалізації. А це для досить–таки амбітної та впевненої в собі дівчини є вельми важливим.
Чесне слово, я щиро рада, що Оксана набралася сміливості і зробила відчайдушний крок заради свого кращого майбутнього. Не кожен зможе наважитися на такий вчинок, адже і без зайвих слів зрозуміло, що за всіма плюсами самостійного життя є безліч щоденних труднощів, які доводиться долати самотужки.
Мене гнітить інше: таких, як Оксанка, – тисячі. Тих, хто за роки навчання у вищому навчальному закладі скуштував міського життя і не квапиться до рідного села, а ладен братися за будь–яку роботу в мегаполісі. Більше того, серед молоді сьогодні навіть можна почути висловлювання, що до інститутів і немає бажання вступати. По–перше, навчання дуже дороге і не кожна родина може взяти на себе такі витрати. А по–друге, де гарантія, що випускник знайде роботу за фахом, яка забезпечувала б достойне життя?
Як на мене, приклад Оксани дає яскраву відповідь на запитання про те, куди зникають кадри, особливо на селі. Адже щороку лише на Одещині зі стін вишів виходять тисячі випускників, а проблема з браком кваліфікованих спеціалістів залишається старою як світ. Звичайно, Оксанка щиро шкодує, що не знайшла гідного застосування своїм знанням, які здобувала цілих шість років. Та іншого виходу дівчина поки що не вбачає. І все ж вірить, що настануть кращі часи, коли молодих спеціалістів шануватимуть як у приватних структурах, так і на державній службі.
