Коли приходить осінь…
Бабусі Марійці, щоб добратися з кімнати до сінешніх дверей, що ведуть надвір, потрібно чимало часу.
– Зараз, зараз відчиню, почекайте, – вибачливим голосом каже вона. – Ви із газети? Казав внук, що до мене прийдете.
Бачу перед собою худеньку жіночку. Здається, всі 95 бабчиних років не спливли, як мовлять, за водою, а залишилися у неї за спиною, навалю–ючись на жінку своїм тягарем так, що її голова ледь не дістає землі.
Хатина савранчанки Марії Семенівни Балай, в якій ми розмовляємо, чимось схожа на свою хазяйку – така ж малесенька і старенька. Відбігши від центральної вулиці вбік, вона ніби намагається заховатися від людських очей серед дерев та кущів, аби нікому не заважати, не створювати незручностей. Жінка живе самотньо. Чоловік помер ще у 1986–му. Та найбільшим ударом для Марії Семенівни стала втрата дітей. Минуло чотири роки, як пішов із життя син Федір, а два роки тому померла і донька Люба.
– Думала, діти мене хоронитимуть, а воно он як вийшло. День і ніч плачу за ними, – надривно схлипує бабуся. – А такі добрі вони були…
Щоби не роз’ятрювати її незагоєну душевну рану, намагаюся повернути розмову на іншу тему.
– А як Ви прожили зі своїм чоловіком, як познайомилися? – цікавлюся.
Бабуся сидить навпроти мене на стільчику. Так їй легше тримати своє зболене тіло, вона може трохи випрямитися. І я бачу, як від мого запитання її очі враз наливаються теплом.
– Вечорами у нас на кутку грала гармошка. Молодь збиралася, щоб потанцювати. Отам ми і запримітили одне одного. П’ять років зустрічалися. Я його з армії чекала. А потім і побралися. Весілля велике було, бо родичів багато. Гарно ми прожили, – згадує минуле бабуся Марійка. – Мій Коля ніколи грубого слова мені не сказав, не образив, любив мене, поважав. Душа в душу ми жили.
– А хто Вам їсти готує, хто допомагає? – не стримуюсь від запитання.
– Неподалік внук живе, синок у нього є. От вони і допомагають, хоч і самим важко без жіночих рук. Соціальна працівниця приходить, а ще сусіди, бува, навідуються. Але у кожного своє хазяйство, робота, сім’я – важко. До мене часто приходила жінка мого сина. А тепер мама у неї хвора, не може її одну залишити. Як тільки, бідна, з усім справляється – не знаю, – бідкається старенька.
Мене вражає її доброта. Всіх бабуся жаліє, за всіх у неї душа болить, а самій же найважче… Немає сили й здоров’я себе обійти, а навколо лише чотири стіни… А ті роки, що зібралися за спиною, ще й спогади підкидають. Буває, радісні, але здебільшого сумні та гнітючі. Тоді здається, що разом із нею десь безслізно плачуть вітри, відлунюючись тугою по хатніх закутках. Все життя Марія пропрацювала в колгоспі. Була їздовою. Підвозила пальне до тракторів. Сама бочки по 200 кілограмів на віз викочувала і сама знімала.
Не пройшло все це безслідно. На старості років з’явилася грижа, почав боліти хребет, жіночі хвороби напали. Три операції перенесла.
І тепер спогади про минуле все не дають спокою, не ідуть у забуття.
Ніби із туману постає така картина. Смертоносний 33–й. Одного дня вранці Марія разом із сімнадцятьма своїми односельцями вийшла копати колгоспне поле. А до вечора всі вони один за одним мертвими попадали на свіжу ріллю. Марія у той страшний період вижила, хоч і спухла від голоду. А у 1937 році забрали батька – за що і куди, ніхто не знав. Згодом дійшла чутка, що тих «ворогів народу» примушували рити собі могили і без суда і слідства розстрілювали. Серед них був і батько, який працював бригадиром в колгоспі і мав сім’ю із восьми чоловік…
Враз до хати забігає п’ятнад–цяти–річний правнук Олег. Побачивши незнайомих, старається швидше піти, аби не заважати.
– Залишив мій Коля не лише у дітях, а й у внуках і правнуках згадку про себе. Дивлюсь на них і пригадую чоловіка, – каже бабця. – А я таки діждалася його з війни, хоч вже ніхто не вірив, що він живий.
Коли Микола пішов на фронт, Марія жила разом з його батьками. Спочатку листи одержувала. А потім поштовий зв'язок обірвався. Настав час, коли свекор із свекрухою почали казати невістці, аби йшла жити до своєї матері. Он, мовляв, скільки часу пройшло. Вже односельці з війни повертаються, а від Миколи ніяких звісток. Загинув він – казали вони. Марія душею відчувала, що її коханий живий. Навіть сумнівів ніколи не закрадалося. Тільки треба було чекати. І він повернувся до неї із фашистського полону – виснажений, змарнілий, але живий. І найрідніший серед усіх на світі… То було щастя.
– Добрі у нас люди, рідня у мене хороша, – продовжує бабуся. – 2 серп–ня, коли мені виповнилося 95, мене вітали і сусіди, і родичі. Племінниця з Ульяновки Наташа дуже гарну медаль мені зробила і грамоту написала. Багато хто запрошував іти до них жити, але я не хочу нікуди з батьківської хати. У кожного і без мене клопотів вистачає, – підбиває підсумок нашій розмові бабця, бачучи, що я вже зібралася йти.
Вже з порогу, відчувши на собі її погляд, стривожено озираюся.
– Нічого, якось воно буде, – заспокоює бабуся, – поки сама трохи дибаю, а там – як Бог дасть…
Хто ми на цій землі? Яке наше призначення? Мабуть, у кожного своя відповідь на ці запитання. Проте всім потрібно пам’ятати, що насамперед ми – просто люди. Що потрібно навідатися до одиноких стареньких не лише з приводу якоїсь дати. Тоді, проводжаючи нас, у їхніх очах беззвучно не кричатимуть відчай і надія : «Куди ти? Не йди так швидко! Побудь зі мною!» Скажете – це сентименталізм, банальні фрази? Для здорових, зайнятих і затребуваних, може, й так. Однак не для тих, у чиїх домівках і серцях непрохано поселилася самотність… Як змінити нас, як впорядкувати суспільство, які ухвалити закони, щоб не було їй там місця?..
Діана МУДРА, Савранський район
Жива спадщина Володимира Курбатова
На спомин про письменника, журналіста Воло–димира Курбатова, у зв'язку із 75–річчям від дня його народження в селі Кулевча Саратського району відбулася низка заходів. Володимира Володимировича пом'янули на літургії у Свято–Миколаївському храмі. Відкрилася виставка народної творчості, пройшов літературно–музичний вечір, проведений Олексієм Курбатовим, який очолює нині дітище батька – Академію «Фатьян». У вечорі взяли участь вдова письменника Раїса Курбатова, представники Одеської організації НСЖУ, Академії «Фатьян», фольклорні колективи села Кулевча, школярі, письменники, художники, інші представники громадськості. Школярі читали вірші та казки письменника англійською, українською, російською мовами.
Творча спадщина Володимира Курбатова актуальна й затребувана народом. Особливо улюблена його книжка – «Хоробрий їжак», удостоєна золотих медалей у Москві, Франкфурті–на–Майні, Парижі, Нью–Йорку. Вічна пам'ять про цього чоловіка та його творчість залишиться з нами назавжди.
Юрій РАБОТІН,Євген ЛУКАШОВ
