В Одеському академічному російському драматичному театрі відбулася прем'єра мюзиклу «Едіт Піаф. Життя в кредит». Автор літературної основи вистави – заслужений діяч мистецтв, народний артист України, п’ятнадцятиразовий лауреат телефестивалю «Пісня року», поет і драматург Юрій Рибчинський. Його пісні включені в репертуар Тамари Гвердцителі («Виват! Король»), Олександра Малініна («Берега», «Пилигримы»), Валерія Леонтьєва («Белая ворона»), а також Софії Ротару, Таїсії Повалій, Йосипа Кобзона та багатьох інших видатних російських і українських виконавців.
Кореспондентці «ОВ» вдалося зустрітися з Юрієм Рибчинським і не тільки запитати його про речі, пов'язані з новою постановкою, яка пройшла з великим успіхом, але й поговорити про творчу долю поета.
– Юрію Євгеновичу, як виникла така тема – Едіт Піаф?
– Моя любов до французької музики, французької пісні почалася з концерту Іва Монтана, на який я потрапив у 13 років. Тому, коли ледь пізніше всі мої однолітки захоплювалися «Бітлз», я слухав Едіт Піаф. Її голос став для мене голосом самої Франції. Я прочитав багато літератури, присвяченої французькій співачці, зокрема й спогади людей, які були з нею знайомі. Коли довелось побувати у Франції, вирушив на цвинтар, де вона похована. На скромній мармуровій плиті чорного кольору я прочитав «Сарапо» (прізвище її останнього чоловіка), а в дужках «Піаф». Був травневий день, теплий, сонячний, – і раптом пішла злива. Вона тривала якихось кілька хвилин, але я подумав: «Це знак – писатиму п'єсу».
– У виставі не звучать фонограми з голосом співачки…
– Проспівати краще за Піаф, навряд чи можливо. Але й «фанеру» використовувати не хотілося. Тому було вирішено, що співатимуть самі актори. Що виконувала Едіт, коли виступала на вулицях і площах, невідомо. Це й дало змогу мені як поетові й Вікторії Васалатій – авторці музики – написати пісні у стилі Едіт Піаф.
– Як задовго тривала робота?
– П'єсу я написав за три дні, а от матеріал збирав три роки.
– Юрію Євгеновичу, Ви сказали, що, стоячи біля могили Піаф, сприйняли зливу як якийсь небесний знак… Ви вірите в містику, у таїнство снів, в астрологію?
– Мені двічі приснилися вірші. Прокинувшись, я пам'ятав їх і відразу записав.
У чортовиння я не вірю, але вірю пророкуванням справжніх астрологів, яких так само мало, як і справжніх поетів. Ще коли я був студентом, мене запросили в компанію, яку збирала наша викладачка німецької мови. За книжкою відомого астролога Крафта, привезеною нею з Берліна 1945 року, вона пророкувала й нам долю. Коли вона довідалася про мою дату народження, то зазирнувши до книжки, сказала: «Людина, народжена 22 травня 1945 року, ціле своє життя займатиметься музикою». На той час мені було вже 19 років, я не грав на жодному музичному інструменті. Моєю професією, як я думав тоді, могло бути що завгодно – робота тренером (я займався легкою атлетикою), поезія, живопис або навіть гра на театральній сцені, але тільки не музика. Я розсміявся, але вже через три дні мене познайомили на Хрещатику, 26 із композитором Ігорем Покладом… І я, справді, ціле своє свідоме життя займаюся музикою. Всі композитори, які працюють зі мною, знають, що я втручаюся в написання музики як співавтор, та й сам уже почав дещо писати.
– Сьогодні Ви один із найяскравіших поетів не тільки України, але й Росії. Народ Ваші пісні, Ваші вірші знає й любить… А з чого все почалося? Ви пам’ятаєте свій перший найвдаліший вірш? І хто були Ваші улюблені поети замолоду?
– У юнацькі роки моїм кумиром був Єсенін, а потім, на багато років, та й понині, – Володимир Маяковський. Його я вважаю одним із найкращих поетів ХХ століття. Його поеми «Володимир Ілліч Ленін» і «Хмара у штанах», його вірші з точки зору образності, форми та стилю – це великі твори.
Щодо найперших віршів… Через них я вже у шкільному віці став, можна сказати, дисидентом.
– Що ж це були за вірші?
– «Весна идет, она изменчива, она хватается за крайности, она напоминает женщину, с которой ночь была случайностью». Вони викликали скандал у школі. Педрада не могла зрозуміти, як таке міг собі дозволити написати хлопчисько, комсомолець. Час тоді був інший, цнотливіший. Дівчата соромилися навіть тоді, коли гуляючи по вулиці, хлопці хотіли взяти їх за руку...
– З комсомолу не виключили?
– Виключили, але все–таки не за ці рядки. Я на уроці української літератури теж вирізнився, коли писали твір про Павла Тичину… Моя мама була військовою лікаркою, пройшла три війни й завжди вчила мене бути чесним, не брехати, тому я ніколи не розумів подвійних стандартів. От я й написав усе, що думав про цього літературного діяча. Написав, що він за свої бездарні вірші виловлював сталінські премії…
– Що важливіше в поезії, на Ваш погляд, – форма чи зміст?
– Справжня поезія не мусить бути новорічною ялинкою, яка гарна тільки тому, що на ній порозвішувано іграшок. Вона має бути гарна без усілякої мішури. Тому важливо, щоб вірш був єдиним образом, що народжує якусь іншу реальність.
– Що ж таке, на Ваш погляд, справжня поезія?
– Що відрізняє справжню поезію від нехай навіть найблискучіших віршів – це наявність таємниці, або таємничості… Поетичний твір – він завжди неоднозначний. До речі, цим вирізняється перська поезія, лаконічна та глибока: «Ти сам. Ти сам–один у того, у кого геть нема нікого…» Про що ці рядки? Один скаже – про любов… Інший – про самотність… У третього буде ще якась версія…
Можна писати вірші, але при цьому вони не будуть поезією… Висока поезія – це коли чутне стає зримим, наприклад, як «Парус» Михайла Лермонтова….
Більшість людей, приходячи в цей світ, створений не ними, налаштований до них не завжди доброзичливо (особливо в переломні часи), вже з перших кроків розуміють його недосконалість, але не завжди можуть виразити це словами. А я зростав саме в такий час – смерть Сталіна, розвінчування культу особи… Тоді багато хто став усвідомлювати несправедливість системи, недемократичність, бідність… Тріщина світу завжди проходить через серце поета. Поет – це людина, яка, живучи в тій дійсності, що її не може змінити, вміє створювати власну реальність та існувати в ній як у якійсь оазі, де можна сховатися від недосконалості цього світу. Кожна творча людина, кожен художник, письменник, поет творить свою реальність. Найвиразніше це у письменників–фантастів, наприклад, у Жуля Верна, Рея Бредбері або Михайла Булгакова…
– Так хто ж такі поети? Люди із загостреним почуттям справедливості та глибиною розуміння всієї недосконалості нашого світу?
– Поетами іноді можна назвати людей, які не написали жодного рядка, але створили навколо себе власний, не такий, як довколишній, світ…
– Говорячи про Маяковського, Ви назвали його одним із найбільших поетів ХХ століття… Але, щиро кажучи, багатьом його вірші незрозумілі.
– Справа в тому, що ми зросли, ми виховані на традиційній музичній російській поезії – Пушкіна, Лермонтова, Тютчева, Баратинського… і тут нам трапляється, що у віршах немає описовості, немає прикметників, зовсім інша насиченість образу. Це й спричиняє нерозуміння та заперечення. Нам бракує метафоричного сприйняття…
У дітей у ранньому віці воно навіть гіпертрофоване. Але потім, якщо його, дорослішаючи, не розвивають, воно зникає. Щоб було наочно, наведу приклад… Десятки найкращих поетів світу створювали власну формулу «що таке море». Це і Байрон, і Гарсія Лорка, і Пушкін, і Марина Цвєтаєва, і Мандельштам... І всі вони виявилися на 10 поверхів нижче за дитину, яка ніколи не писала віршів: тато привів дитину до моря, і та, побачивши його вперше, сказала: «Як багато води на волі!».
Образне мислення – воно первинне. Тому в російських школах гуманітарна система освіти була геніальна. Вона була від складного до простого. Спочатку дітей навчали давньогрецької мови, потім грецької. Потім наставала черга латини… А коли справа доходила до вивчення французької, німецької або англійської, опанувати їх було вже геть неважко. Російські люди, що закінчили гімназію, досконало знали дві іноземні мови та вільно, без усіляких перекладачів, спілкувалися, подорожуючи за кордоном.
Тому, гадаю, поетичну та музичну освіту треба давати з дитячих років. Образне метафоричне мислення треба виховувати з раннього віку. Тоді й будуть зрозумілими вірші Маяковського, Пастернака, Мандельштама.
– А якби можна було повернути час назад, яку б Ви обрали професію?
– Я прожив щасливе життя, займаюся улюбленою справою, маю від неї й матеріальну і, головне, духовну віддачу. Але якби була можливість прожити заново, я реалізував би себе інакше…
– Писали б музику?
– Тільки. Я став би композитором.
– А чуєте музику уві сні іноді?
– Звичайно! На відміну від багатьох композиторів, музикою я живу… з ранку до вечора…
– Удвох вірші не пишуть. Тож уже самотність є. Але з іншого боку, вірші – це спроба боротьби із самотністю, це свого роду спроба за допомогою одного–двох віршів освідчитися в любові великій кількості людей.
