Ток-шок, або Ми всі хворі на СНІД…
Молода жінка переповила дитину, взяла своє маля на руки й стала тихенько заколисувати. На рожеву щічку дитини впала сльоза – ні, із цією думкою змиритися неможливо: дівчинці судилося рости сиротою. Тому що тато покинув, а мамі залишилося жити недовго – ВІЛ…
Рости сиротою
Яну жорстоко випробовувала доля з дитинства. Їй було всього десять років, коли померла мати. Її та ще двох молодших братиків виховував батько, який з горя почав заглядати до чарки. Дівчинка плела на продаж шапочки, шарфи, пуловери – цього вистачало на оплату комунальних послуг. Після закінчення школи соціальні працівники допомогли Яні вступити до вузу – вона поїхала з Рені отримувати освіту. У великому місті студентка познайомилася із хлопцем, якого покохала усією душею. Стали жити разом. Незабаром Яна завагітніла і пішла до жіночої консультації, ставати на облік. У неї взяли аналіз крові – так майбутня мама довідалася про страшний діагноз: ВІЛ.
Розмова з коханим закінчилася сваркою та розривом стосунків.
На щастя, маля народилося здоровим. У кожному разі, перші аналізи не показали проблем. Але оскільки доходи в Яни завжди були низькими, харчування – більш ніж скромне, а пережиті злигодні здоров’я їй не додали, лікарі не приховують гіркої правди: організм не зможе довго протистояти вірусу. Роки пораховані…
Поховала єдиного сина
Коли директорка Ренійського центру соціальних служб Галина Станєва та директор районного Будинку культури Юрій Ціомік запропонували мені, власкорові «Одеських вістей», приміряти роль Андрія Малахова та провести ток–шоу до Дня боротьби зі СНІДом, я, як журналіст, оцінила цей «хід конем». Лекції, стінгазети, круглі столи – тема заяложена, заїжджена, інформація не сприймається. Особливо цифри. Коли йдеться про мільйони інфікованих та померлих, здається, що це – десь далеко, і нікого з нас не стосується. Але коли знайомишся з жінкою похилого віку, яка живе у твоєму місті, на руках у якої залишилися ВІЛ–інфіковані онуки, а син та невістка вже на тому світі… Роблячи відеозапис інтерв’ю із цією бабусею, щоб показати його юній аудиторії, я розуміла: це буде не шоу, це буде шок.
Так воно й трапилося – півтори години зустрічі зазвичай верткі старшокласники сиділи в заціпенінні.
На жаль, не бізнес–проект
Що звертає увагу: побіжне опитування в залі показало, що молодь (а на ток–шоу зібралися старшо–класники всіх ренійських шкіл) мають досить поверхове уявлення про ВІЛ/СНІД. Що це – істота чи речовина? Як його зобразити на малюнку? Ніхто не знав!
Розібратися в природі вірусного захворювання та шляхах його передачі цього дня допомогли заступник головлікаря районної лікарні Олександр Сирота та головний фтизіатр, депутат райради Олександр Іванов. Досвідчені фа–хівці спростували міф, який останній часом активно мусується в електронних ЗМІ: нібито, ВІЛ – це всього лише бізнес–проект фармацевтів, які бажають заробити мільйони на продажу ліків, презервативів та одноразових шприців.
– Ті, кому 15 років тому був поставлений діагноз «СНІД», вже давно спочивають на цвинтарі, – констатував сумну дійсність О. Си–рота. – Сьогодні в маленькому Ренійському районі зареєстровано близько 60–ти носіїв ВІЛ–інфекції. Я сам, як хірург, неодноразово оперував людей з таким діагнозом, а в нашому пологовому відділенні з’являлися на світ діти від ВІЛ–інфікованих матерів. Ми, медики, у таких випадках вживаємо додаткових заходів обережності.
Щодня проявляє пильність і відділення переливання крові на чолі з лікарем вищої категорії Антоном Ланецьким. Фахівець прийшов на зустріч, а редактор Ренійського кабельного телебачення Валерій Криворот підготував та представив молодій аудиторії відеорепортаж про роботу служби крові. Як виявилося, саме тут було виявлено дві третини ренійців–носіїв ВІЛ, які прийшли до лікарні зі шляхетними намірами – стати донорами.
Прийшов юнак
здавати кров…
Саме тут нещодавно довідався про свою проблему молодий чоловік, який назвався в моєму інтерв’ю Ернестом. Усе трапилося по–дурному. Після звільнення з армії юнак погостював у друга в Одесі – понесло молодих людей до нічного клубу, де вони познайомилися із симпатичними дівчатами. Роман був скороминущим… А потім вже в рідному місті Ернест зустрів милу дівчину, до якої в нього спалахнули серйозні почуття. Півроку зустрічалися, збирався в перспективі запропонувати одружитися.
– Одного разу сусід попросив мене здати кров для його дружини, яку відвіз до пологового будинку. Сам він не міг, тому що в дитинстві хворів на жовтяницю, – розповідає Ернест. – Я пішов до пункту переливання крові, а через кілька тижнів мене запросили – так, мовляв, і так. Я не повірив, я був переконаний: лікарі щось наплутали. Я ж чудово почувався і жодних симптомів не було!
Але повторний аналіз підтвердив діагноз – ВІЛ. Розвалилося все – стосунки з коханою, плани про навчання в морехідці з перспективою побачити світ.
Ернест прийшов на ток–шоу і перебував у залі інкогніто. Психолог Ренійської гімназії Юліана Мунтіан, яка виступала як експерт, звернулася до нього з порадами – як подолати депресію. А учасники агітбригади Центру дитячої творчості «Молодь за щасливе майбутнє» запросили хлопця до свого дружного колективу:
– ВІЛ – це не вирок, – переконували Ернеста Олена Георгіу та Настя Строганова з агітбригади. – Ти можеш і зобов’язаний жити повноцінним життям!
Син народився здоровим, чекають доньку
Живим прикладом того, як це робити, став керівник громадської організації «Молодіжний центр розвитку» Василь Червенков:
– Я сам живу з ВІЛ вже 12 років, – зізнався Василь, який спеціально приїхав до Рені з Одеси, щоб взяти участь у ток–шоу. – Я виріс у благополучній сім’ї. Батьки – медики, сам отримав освіту фельдшера. Причиною зараження ВІЛ стали нар–котики, які я вживав кілька років.
На щастя, Василь зумів відмовитися від голки і навіть, вже будучи інфікованим, створив сім’ю. Він вживає заходів безпеки – дружина залишається без вірусу і навіть народився здоровий син. Зараз сім’я Василя чекає другу дитину, доньку, яка повинна з’явитися на світ у січні!
Цю новину зала зустріла бурхливими оплески. Лікарі, а за ними молоді люди підійшли до ВІЛ–інфікованого гостя і потисли йому руку – подякували за зустріч і на доказ того, що громадяни з таким діагнозом є повноправними членами нашого суспільства, які не становлять небезпеки для нього. Якщо, звичайно, обмірковувати кожний свій вчинок, дію, жити з головою.
Допоможе презерватив
чи все ж таки мораль?
Жити з головою закликав ще один гість – волонтер Болградської філії молодіжного центру розвитку Володимир. Свого часу наркотики штовхнули його на злочинний шлях, 20 років життя пропали в місцях дуже віддалених. Сьогодні 55–річний чоловік, який заражений гепатитом «С», закликає всіх вчитися на його гіркому прикладі.
– Врятувати суспільство від пандемії ВІЛ/СНІДу можуть лише висока мораль та здоровий спосіб життя, до яких треба привчати дітей з малих років, – переконував у своєму виступі представник ренійської молодіжної громадської організації «Людина та суспільство ХХІ століття» Євген Кушніренко, і як кажуть, дивився в корінь.
Ток–шоу пройшло, а в місті дотепер звучить його відлуння. Одні цікавляться, як почуває себе Ернест і… чи не була ця історія вигаданою (хочеться сподіватися на казку)? Чим можна допомогти Яні?
Мене обнадіює те, що в проекті, який був взятий під патронат Ренійської райдержадміністрації, взяли активну участь 10 різних організацій та установ – медичного, освітнього, соціального та культурного напрямів діяльності. Кожний підготував свої два–три «пазли», склавши які ми одержали цілісну картину. Цю картину мої колеги–журналісти з «Нью–Йорк Таймс» виражають слоганом: «Ми всі хворі на СНІД, якщо він є хоча б у одного»…
Антоніна Бондарева,власкор «Одеських вістей», Ренійський район
Усе добре повинно повертатися
У селищі Серпневому, як і в інших населених пунктах, мало хто навіть із випускників школи залишається. А після закінчення вузу або коледжу молодь сюди не повертається. Чому? По–перше, немає робочих місць. По–друге, досить непевні перспективи з газифікацією. По–третє, погіршилися умови після ліквідації залізничної вітки до Бессарабської. Свого часу по ній тричі на день курсував з Білгорода–Дністровського робочий дизель. Можна було спокійно, минаючи вибоїсте бездоріжжя, дістатися до Березиного, звідти – до Тарутиного, потім 10 хвилин їзди автобусом. Люди їхали на ринок з надлишками домашньої продукції, до районної лікарні, поліклініки, у інших необхідних справах.
– Для нас залізниця, – говорить завідувачка місцевої амбулаторії Марина Родіонівна Горбатова, – це життя.
А нормальних умов для якісного життя в селищі немає. Взяти, наприклад, те ж медичне обслуговування, і не лише в Серпневому. Горбатовій же та її нечисленним колегам доводиться обслуговувати понад 7100 чоловік. За наявності одного лікаря–педіатра, ним є сама Марина Родіонівна, це уявляється справою дуже непростою. Ситуацію ускладнює ще й брак фахівців середньої ланки. Вирішили працювати в пункті «Швидкої допомоги», що відкрився, фельдшер та акушерка. З виходом у декретну відпустку медсестри перестав функціонувати непогано обладнаний фізкабінет. У ФАПах Ганнівки та Калачівки фельдшерів теж немає. Та й до амбулаторії Марині Родіонівні довелося відкликати з «безстрокового заслуженого відпочинку» ветерана районної охорони здоров’я, патронажну сестру Валентину Степанівну Кошовенко. Величезне їй спасибі за розуміння ситуації. Адже на обліку в амбулаторії значаться майже 1000 малят віком до року. І на таку кількість потрібно вже двох педіатрів. Давні й досвідчені працівники амбулаторії медичні сестри Світлана Михайлівна Ултурян і Тетяна Дмитрівна Казанжи пам’ятають час, коли тут – тоді ще в дільничній лікарні – було 3,5 ставки педіатра, 3 ставки терапевта. А сьогодні, якщо Марина Родіонівна виїжджає на дільницю (це, вважай, на весь день), амбулаторія залишається без лікаря. Ось чому вона така вдячна лікарям, які приїжджають сюди щомісяця для приймання хворих. Це велика допомога як районних, так і обласних фахівців.
Кадрове питання нині – одне з най–складніших. Не хочуть їхати до села молоді фахівці. А якщо й погоджуються, то не надовго. Навіть із Тарутинської центральної районної лікарні, відпрацювавши в ній три роки, виїздять до Білгорода–Дністровського, до Ізмаїла та до інших міст. До Серпневого, приїжджали після закінчення медучилища два фельдшери – молоде подружжя Олександр та Іло–на Коваленки. Але незабаром постало питання: де жити їм на більш ніж скромну зарплату та за відсутності житла? Взагалі–то вільні будинки в Серпневому є. Але винятково на продаж. У Коваленків таких грошей не було, і вони виїхали. Це колись квартирне питання в селищі вільно вирішувалося за участю керівництва заможного радгоспу. Та й селищна рада мала достатні кошти. Надавалися й пільги: за світло та за па–ливо держава частково проплачувала фахівцям сільської медицини. Марина Родіонівна згадує, як те ж вугілля завозили централізовано. Спочатку до амбулаторії, а потім розподіляли кожному за заявкою. Це служило економією для сімейного бюджету.
Кажуть, надія вмирає останньою. Живе вона й у душі Марини Родіонівни, яка віддала майже 40 років сільській медицині.
– Дуже вірю в силу слова губернатора, – говорить вона. – А він сказав, що нас–тупного року питання забезпечення житлом молодих фахівців сільської медицини буде вирішуватися кардинально. І це вірно. Усе добре обов’язково повинно до нас повертатися.
Таїсія ВАСИЛЬЄва
