Про те, що мрія збувається, знають усі. На відміну від багатьох, Вадим Ніколайчук добре уявляє, ціною якої праці це чиниться.
Він захворів на бажання злетіти в небо десятирічним, коли модель першого літачка зі шматка картону шкереберть упала на землю. Поразка стала творчою: вона надихнула стати льотчиком.
Тим часом вступити до авіаційного інституту йому не вдалося. Замість омріяного штурвала довелося взятися за баранку маршрутного автобуса й заробляти на хліб. На цьому прозаїчна оповідь про його долю могла б і скінчитися. Але цілеспрямованість і міцність намірів підкорили її творчим принципам роботи. І таким чином підняли над буденщиною.
– Я розкреслив на столі в натуральну величину форму корпуса давнього біплана «По-2». І підігнав під розміри металеві трубки, що стали основою майбутнього фюзеляжу. Відтоді я збагнув, що зріло в мені 20 років: я мушу скласти справжній літак і здійснити на ньому справжній політ. Закладання відбулося 14 січня – в мій день народження. Певно, правда, що найкращий подарунок людина собі робить сама, – говорить Вадим.
Так великий порожній гараж на селищі Таїрова перетворився на майстерню. Від’їздивши добу по одеських вулицях, він поспішав сюди. Проводив тут усі вихідні. І ось уже на шасі стоїть практично готовий каркас знайомої з фільмів «летючої етажерки», біля стіни лежить кістякова частина крил. За кресленнями, роздобутими в харківському авіаційному інституті, Вадим вирізав із фанери фігурні деталі, що створюють обтічний профіль крила. Відстань між ребрами жорсткості заповнив пінопластом, обтяг шовковою тканиною, просоченою епоксидною смолою.
– Композитні матеріали дещо інші, але загалом дана модель є точною копією літака, сконструйованого 1928 року Миколою Полікарповим, – говорить В. Ніколайчук, щиро пишаючись зі своєї причетності до славної історії вітчизняного авіабудування. Бодай і в такому «домашньому» варіанті.
Біплан створювався як навчальний для курсантів пілотної справи. Тому спочатку називався «У-2». Але під час битви з фашистськими окупантами на такому непомітному в небі, майже нечутному в польоті літачку, здатному злітати зі звичайної галявини, військові льотчики виконували здебільшого нічні так звані дратівні нальоти на прифронтові частини супротивника. З нього скидали бомби на ворожі об'єкти жіночі льотні підрозділи, прозвані «нічними ластівками». Несучи на крилах до 250 кг бомбового навантаження, машина могла виходити на завдання до чотирнадцяти разів за ніч. Солдати вермахту називали його «кавомолкою». Захисники країни – любовно – «кукурузником».
Для маленького «По-2» знайшлося застосування й у мирний час. Маючи злітну швидкість лише в 75 км/год., можливість маневрувати та стійко ширяти на наднизькій висоті, він став незамінний у сільському господарстві. І був на службі до середини 60-х років минулого століття, після чого поступився сучаснішому літаку «Ан-2».
– Однак «Ан» при всіх його перевагах поглинає пального вдесятеро більше, ніж літак Полікарпова. Тому сьогодні знову настає експлуатаційна доба «кукурузника», – поширює думку В. Ніколайчук.
І вірячи в це призначення трудяги-біплана, завбачливо вмонтував у корпус бак і обладнання для розпилювання хімікатів. Мрія Вадима практична та спрямована на служіння людям. Він хоче виїхати до Ширяївського району, звідки родом його батьки, і там виконувати повітряну роботу над полями для одержання врожаїв.
«По-2» може бути також використаний у фільмах про героїчне минуле.
Звичайно, потрібно буде пред'явити побудований літак комісії, зареєструвати, одержати льотні документи. Але В. Ніколайчук готовий до високої концентрації сил, необхідної, щоб домогтися й цього. За словами Вадима, таким чином він реалізує своє громадянське бажання жити повноцінним життям. Він чимало чого навчився, у плині справи опанував низку професій, виказав чималі організаторські здібності. І ще, за його визнанням, став добре розумітися на людях. Адже допомоги Вадиму чекати немає звідки. Він – одинак, якому доводиться постійно долати опір соціального середовища. Хтось кепкує, розпускає чутки, крутить услід йому пальцем біля скроні. Хтось відверто засуджує за невміння заробляти на своєму захопленні гроші. До речі, будівництво витратне. Творчість затиснута ціновими рамцями. Бідний національний ринок дозволяє мріяти в межах не більших, ніж фінансові можливості. І поки що замість визнання – самі борги. Фанера, клей, дріт, спеціальні сорти лаку, придбані інструменти – усе коштує дорого. Матеріали потрібно діставати, транспортувати, перетягувати самому. Рідко від кого приходить допомога. Залишається дивуватися, як Вадим сам підганяв до місця крило вагою 50 кг і довжиною понад 5 метрів. Виставляв за допомогою рівня, транспортира та виска. А втім понад 70% робіт уже виконано!
А летіти вгору на саморобному літаку не страшно?
– Ні. Це – захват! А з точки зору безпеки я обрав саме цю модель, бо «По-2» має шалений запас летючості. Його пілотажні якості такі, що він практично не здатен увійти в штопор, а якщо ввійде, то виходить із мінімальним запізнюванням, – пояснює В. Ніколайчук. – Знаменитий льотчик Валерій Чкалов при самій землі розгорнув такий «кукурузник» по крену майже на 90 градусів, щоб пролетіти між двома сусідніми березами. А приклад самоука Уточкіна! За спиною є традиція. В душі – бажання.
А в майбутньому? Якщо експеримент не вдасться, чи багато буде співчувальників? Якщо все складеться гаразд, чи багато хто аплодуватиме? І все-таки – нумо літати…
