Півтора року тому державні сортовипробні станції були реорганізовані – наказом Мінагрополітики їх перетворили на структурні підрозділи ДП «Центр сертифікації та експертизи насіння і посадкового матеріалу». Полігони селекціонерів, а їх на території України нараховується 68, втратили свій юридичний статус і рахунки в банках. Тепер усі зароблені кошти йдуть «нагору». Там же осідають гроші, оплачувані за випробування. Агрономам сортовипробних ділянок – польовим командирам селекційної роботи – залишається чекати зарплати, як манни небесної.

Тим часом місія сортовипробних ділянок, систему яких було створено ще в тридцяті роки минулого століття академіком Миколою Івановичем Вавіловим з метою забезпечення продовольчої безпеки країни, залишається стратегічно важливою для основної галузі України.

– Зараз, наприклад, ми готуємо семінар для керівників та провідних агрономів районних сільгосппідприємств, – розповідає завідувач Кілійської станції, підприємства з 65-річною історією, випускник Московської аграрної академії Галі Харисович Байбиков, який ось уже 30 років керує випробуваннями, що провадяться в цьому південному містечку. – Наше головне завдання на місцях – пропаганда найкращих нових сортів і гібридів. Інформації про нове насіння сьогодні дуже багато, але достовірної – мало. А коли агроном приходить на нашу ділянку і на власні очі бачить демонстраційні посіви різних сортів пшениці, ячменю та інших культур, слова тут зайві. Крім виробничників, на нашу ділянку приїжджають селекціонери, робота яких без випробувань просто неможлива.

– У тому, що Кілійський ра­йон завжди серед передових в області за врожаями, мабуть, є заслуга й сортовипробної ділянки. Галі Харисовичу, наскільки серйозно фахівці ставляться до добору насіннєвого матеріалу?

– Дуже серйозно. Керівники господарств Кілійського району постійно цікавляться новими сортами, їх характеристиками. Сьогодні, коли обмежені можливості у використанні зрошення та добрив, на перше місце у формуванні врожаю виходить насіннєвий матеріал. Якщо немає гарного сорту, пристосованого до наших посушливих умов, усі витрати можуть виявитися марними. А що таке один рік втратити врожай і зазнати збитків? Відновитися потім практично неможливо. Саме тому такі керівники як Костянтин Олексійович Мица, Михайло Опанасович Стоєв, Устина Пилипівна Чеботарьова та багато інших завжди з нами на зв'язку. Висока врожайність, якої вони домагаються, – результат співпраці із селекційною наукою.

– Тим часом після реформування самі сортовипробні ділянки опинилися на межі виживання…

– На території Одеської області діють шість сортовипробних станцій. У нас, у Кілії, наприклад, 105 гектарів землі, з яких лише 10 використовуються для випробувань. Решта площ – для господарської діяльності, оскільки ми самі повинні забезпечити зарплату техперсоналу. Після реформування сортовипробування поставлено так. У Києві інститут експертизи сортів рослин приймає замовлення на дослідницьку діяльність. До нас доводиться програма на експертизу сортів, яку ми реалізуємо за «спасибі». Нам кажуть: тримайтеся, кріпіться. Але це довго не може тривати. Реформування поставило ділянки на межу виживання. Кілійська станція ще тримається на старій напрацьованій базі: у нас високий агрофон ґрунтів, злагоджений колектив, є техніка, склади. А деякі мої колеги не те що випробування, навіть господарську діяльність самостійно провадити не можуть – здають землю в оренду, зазивають інвесторів.

– Спілкуючись із керівниками сільгосппідприємств півдня Одещини, я іноді дізнаюся, що деякі з них віддають перевагу насінню іноземної селекції. Особливо коли йдеться про кукурудзу. А де ж наша «цариця полів»? Галі Харисовичу, яке насіння зараз випробовується на довіреній Вам ділянці?

– Україна – одна з тих країн Європи, яка має велику кількість чорноземів, тому закордонні селекціонери бачать для себе тут великий ринок. Охочих занести свої сорти або гібриди до нашого державного реєстру дуже багато. Іноземні компанії роблять заявки, платять у Києві гроші, і на ділянках, аналогічних нашій, провадяться сортовипробування. Ми даємо свій висновок про врожайність, про ураження хворобами, про стійкість до посухи, тобто із багатьох параметрів. Дані всіх ділянок централізовано обробляються, і в результаті виноситься висновок: сорт або гібрид заноситься до реєстру, або, вибачте, він для України не годиться. Сьогодні будь-яка країна може запропонувати нам свої сорти.

На Кілійській ділянці зараз проходять випробування 270 гібридів соняшнику, 56 гібридів сої, а також сорго, нут та інші культури. І хоча всі зразки надходять на сортодільниці під кодовими номерами, відомо, що соя, кукурудза та соняшник здебільшого – іноземної селекції. А от по пшениці та ячменях нам рівних немає, у чому заслуга Одеського селекційно-генетичного інституту. Ми в Кілії свого часу випробовували і чеську, й французьку пшеницю – вона не годиться. А от сорти та гібриди, які пропонують академік Савелій Пилипович Лифенко та його колеги, зарекомендували себе з найкращого боку і користуються у наших аграріїв великим попитом.

– Синоптики прогнозують, що клімат в Україні буде змінюватися. А це означає, що перед селекціонерами стоять нові завдання.

– Я вважаю, що в південній зоні нам потрібно перейти на сорти та гібриди більш раннього терміну дозрівання. У липні-серпні в нас температурні умови такі, що практично нічого не росте. У перспективі в нас будуть переважати лише ранні та ультраранні гібриди, з пізніх залишиться лише рис. Але це суто моя особиста думка.

– Тема, що хвилює всіх – генетично модифіковані рослини. Чи проходять у нас в Україні випробування культур-ГМО?

– У Європі продукцію із ГМО заборонено, американці ж стверджують, що нічого страшного в ній немає. Вони кажуть: якби не було ГМО, 10-15 відсотків населення земної кулі вмирало б від голоду. Це – складне запитання. Кожний обирає свій шлях. Американці постачають нам свої гібриди генетично модифікованої сої. Також надходять сорти і гібриди картоплі, соняшнику, цукрового буряку, що вирощуються потім в Україні, створені з використанням ГМО. Погано те, що триває постійне запилення перехресно запилюваних культур, із ГМО і без. Тому коли ми купуємо на ринку навіть домашню картоплю, неможливо визначити, якої вона якості. Ці питання повинні вирішуватися на рівні держави.

– Тут своє вагоме слово, насамперед, повинна сказати наука. Але давайте повернемося до наших полів. Зараз на півдні Одещини з'явилися фірми, які запропонували нашим аграріям вирощувати нетрадиційні культури – льон та бавовник. Наскільки це перспективно?

– Коли я був молодшим, теж був схильний до експериментів, наприклад, пробував вирощувати коріандр. Але на нетрадиційні для нас культури жоден сер­йозний керівник ставку робити не буде. Ринок стихійний, ніхто не знає, який буде попит на льон або на гірчицю. Якщо ж вирощувати за контрактом із гарантованою закупівлею, однаково не можна вгадати, які складуться погодні умови. Льон, наприклад, він для середньої смуги, на півдні – ризик великий. Тому в сівозміні таких культур повинно бути не більше 10 відсотків, щоб, у разі невдачі, підприємство не зазнало серйозних втрат. Є для нашої зони традиційні культури, і на них треба триматися. Продовольча незалежність – це основа незалежності країни в цілому. Тому держава повинна дбати про сортовипробні станції.

Так, в Україні землі багато, і здається, що голод нам не загрожує. Тим більше, що до керівництва прийшли люди, які ніколи не бачили ні голоду, ні злиднів. Якось у санаторії я познайомився із чоловіком із Західної України, він сказав: «Хліб в Україні був і буде, – треба розвивати пісні та мову». А, на мій погляд, саме хліб заслуговує на першорядну увагу. Тому що без його достатку пісні лупати не будуть.