Понад два століття тому, оселившись у степу біля Куяльницкого лиману, болгари заснували село Кубанку. Одним із основних їхніх занять було вівчарство. Воно й залишалося традиційним усі ці роки, переживаючи в окремі періоди значний спад поголів’я. Чергова така тенденція позначилася років 40 тому. Причин на те було багато – природних, економічних, соціальних, внаслідок чого й місцевий колгосп зовсім від овець відмовився, і в домашньому господарстві вони ставали все більшою рідкістю. Причина та, що ця праця надзвичайно й заморочлива, і тяжка. У період чергової кризи не знайшлося охочих звалити на себе непомірний вантаж щодо створення великого вівчарського господарства. І якби це тривало ще з десяток-другий років, то, мабуть, могло призвести до повного зникнення сумирної тварини в місцевому степу.
Але ж недаремно кажуть, що святе місце пусте не буває. З’явилися-таки тут ентузіасти, в чиїх руках будь-яка справа кипить і набуває сенсу. Такою людиною в цьому куточку степової України став Чингіз Чобанзаде – син Кавказу. Він і взяв на себе місію відродити вівчарську галузь, чим здивував тутешніх скептиків.
З 1996 року Чингіз із родиною – дружиною й трьома дітьми жив в Одесі. Спочатку спробував улаштуватися на півдні області. Попрацювавши рік там, у бессарабських степах, він багато що почерпнув зі способу життя місцевого населення. Одночасно вивчав і інші перспективні регіони. У підсумку зупинив свій вибір на Кубанці. Купив будиночок, крайній на гірці при в’їзді з боку Одеси, і вирішив узятися за розведення овець і кіз. Вищу освіту він здобув за іншим профілем, але, очевидно, у зрілому віці все-таки позначилися гени, яким свідчення успадковане від предків прізвище. Так було покладено початок його новому життю.
…Разом із Чингізом ми під’їхали до широкої балки, де паслася вся отара під наглядом двох чабанів – Петра Шевченка та Петра Чижевського.
Звідси перед очима розгортається мальовнича картина. Просторі пасовиська стеляться вниз по широкій балці, що впирається просто в Куяльник, дзеркало якого блищить вдалині. Ці схили – дарунок для вівчаря – не підлягають розорюванню. Після нещодавніх рясних дощів тут піднявся досить гарний травостій.
– Почали ми працювати 11 років тому, а офіційно фермерське господарство існує з 2005 року. Назвали його «Золоте руно». Сьогодні в отарі 1000 голів – 800 овець і 200 кіз разом із молодняком, – розпочав свою неквапливу розповідь Чингіз Чобанзаде. – Вівці є гібридом від схрещування місцевої породи із середньоазійською «дисар». Окіт у них усе ще триває, бо можуть двічі на рік приводити молодняк. Досвід роботи за ці роки привів нас до думки про необхідність розвивати саме м’ясний напрям. Овець не доїмо, молоко практично висмоктується молодняком, що сприяє його інтенсивному зростанню, а м’ясо стає смачнішим. Що стосується козячого молока, то з нього робимо бринзу, яка користується великим попитом. Я переконаний, що коза – дуже корисна тварина, насамперед через молоко, що має високі цілющі властивості. Тому в перспективі плануємо збільшити кількість кіз до 300, а овець частково скоротити.
На те, виявилося, є свої причини. І Чингіз виклав одну з поки що нерозв’язних для нього проблем зі стрижкою овець і реалізацією вовни. Постригти – дуже дорого (стригалі приїжджають аж із Болграда – непроста майстерність), а от торговельники скуповують шкіри та вовну за безцінь. Цей чинник, до речі, відбив бажання у сотень господарів тримати овець – що в Кубанці, що в Бессарабії.
– Так, ці всі проблеми пов’язані або з природою, або з економікою.
– Якщо щиро сказати, то в мене був період, коли дуже душили. У нас маленька ферма, сімейний бізнес. І можу порівняти ставлення до малого бізнесу, яким воно було колись і яким стало зараз. За останні три роки все змінилося на краще. Я це відчув на собі. Раніше мені встановили значно більшу оренду за землю, ніж вона була в районі. Очевидно, комусь привиділося, що ми на бринзі й баранині маємо надзвичайні доходи. Не вникли навіть у наші проблеми, не поцікавилися, чим же нам реально допомогти. І вийшло, що я платив за землю більше, ніж будь-хто й будь-де. Якби так тривало довго, а на додачу б іще щось вигадали, то, цілком можливо, що задушили б нас. У підсумку ми б сиділи без діла, а на ринок не потрапила б цінна продукція. Таких ферм в Україні одиниці, тому ми потребуємо підтримки.
Зараз оплата в межах законних норм. Коли нещодавно ми знову звернулися по ділянку землі для розширення виробництва, то це було зроблено без зволікань. Особисто Іван Миколайович Марзак подбав про це. Нам зараз не заважають працювати, я впевнений, що мені не доведеться дзвонити на телефон «гарячої лінії» райдержадміністрації зі скаргою.
Ми беремо участь у деяких соціальних програмах сільської ради, взагалі в громадському житті. З нашою участю відремонтовано ділянку дороги перед в’їздом до Кубанки. Тому хочу сказати, що соціальні ініціативи Віктора Федоровича Януковича дуже вчасні, бо робочих місць не всім вистачає, а ми прагнемо створювати їх. Це також сприятиме розвиткові бізнесу на селі, особливо в реалізації виробленої продукції.
– Чингізе, а Ви і з такою проблемою зіштовхнулися?
– Так, але тепер це питання вирішено. Ви ж знаєте, що на території Комінтернівського району, біля міста, відкрито новий ринок «Початок». Ми вже замовили там павільйон. У нас будуть м’ясний і молочний відділи. Тож найближчим часом запрошуємо всіх наших потенційних покупців. Упевнений, не посоромимо марку «Золотого руна».
Так, ведучи бесіду, ми підійшли до господарського двору.
– У пасовищний період, – веде далі фермер, – роботу організовано таким чином, щоб максимально використовувати зелений корм, а тварини були на свіжому повітрі. У балці є колодязь для водопою. А що стосується осінньо-зимового періоду, то маємо хороші корпуси.
Їхній солідний вигляд справив таке враження, що я поцікавився:
– Вони дісталися Вам від колишнього колгоспу?
– Ні, все це ми самі створили. Тут був голий степ із бур’яном. Побудували ось цей великий корпус, а поруч – менший, окремо – родильний.
Треба зазначити, що в той час, як у багатьох селах продовжували руйнувати тваринницькі приміщення, Чингіз Чобанзаде будував такі ж із твердою вірою в те, що зайнятий доброю справою.
На запитання про те, які чинники є вирішальними в успіху чабана, Чингіз відповів:
– Я вже переконався, що погода для нас – це головне, що взимку, що влітку. Те, що залежить від нас, ми все робимо. В якийсь час проблема з кормами виникла. Три роки тому тут степ вигорів цілком, пасовиськ узагалі не було. А нещодавній ураган зніс дахи на корпусах, тому довелося їх відновлювати, це додаткові витрати. На кліматі близькість до лиману дуже позначається. Причому за кілометр звідси далі, – і він показав на протилежний схил балки, що перебуває в чужому користуванні, – вже краще. Тому ми готуємо резерв кормів не тільки на стійловий період. Маємо 50 гектарів землі, трактор із тюківальником. Сіємо кормові та зернові культури. Тож сіно, солома, ячмінь і овес – усе власне.
Недалеко від госпдвору паслося невелике стадо корів.
– Це теж наші, – поспішив пояснити Чингіз, бо здогадався, що я прийняв їх за індивідуальну худобу жителів села. – Доїть їх доярка з багаторічним досвідом роботи в колгоспі Галина Кішновська. Корів поки що 12, але теж плануємо збільшити кількість.
Обійшовши все подвір’я, не можна було не захопитися побаченим, господарською кмітливістю, різнобічністю зацікавлень Чингіза. Увагу будь-якого гостя привертають і десятки кущів європейських сортів винограду, що в’ються на високих штамбах.
– Так, я й вино своє роблю. Не кожен зможе, – з певною гордістю, як кожен свідомий своєї гідності горець, сказав хазяїн.
Трохи пізніше вдалося переконатися в тому, що він був правий – після склянки вина бринза була особливо смачною. Пам’ятаючи, на якій заквасці моя мама готувала її, поцікавився, а яку використовують вони, подумавши про себе, чи часом не імпортний порошок.
Однак Чингіз відразу ж розвіяв усі сумніви – шлуночки молочних цапенят і ягнят. Властиво, що з таким природним продуктом для бродіння й бринза виходить чудовою. Тож як натуральному продукту, ціни їй просто не складеш.
