Лише місяць тому через село Цибулівку пролягла новенька автомобільна траса, тож місцеві жителі відчули себе цивілізованими людьми. Цими днями до села нарешті підвели мережу інтернет. Вже четвертий рік оселі обігріваються природним газом, причому цей комфорт мешканці сільради отримали за власні кошти. Майже у кожному дворі є артезіанська свердловина, а отже – усі з водою, є можливість облаштовувати зручності в будинку. Поступово люди встановлюють ліхтарі вуличного освітлення, бо розуміють, що в доволі скромному бюджеті сільської ради немає коштів на спорудження ліхтарної лінії. Ставок забезпечує рибою не лише місцевих жителів, а й усіх охочих. Якщо до сказаного додати ще й те, що до Одеси люди їдуть менше години, то цибулівцям і справді можна по-доброму позаздрити.
Хоча, вже переступивши поріг приміщення сільської ради, розумієш, що не так все добре, як здається на перший погляд. Будівля «не бачила» капітального ремонту вже давно. Причина в тому, що це розпайоване колгоспне майно, і до сьогоднішнього дня його власники не отримали жодної копійки. Нинішній сільський голова Ольга Іванівна Скрипнік планує розрахуватися з пайовиками до кінця року. Це дозволить не лише одержати законне право користуватися приміщенням, а й розв’язати ще одну проблему – розпочати облаштування дитячого садка. Добре, що будівля немаленька. Адже, крім групи короткотривалого перебування дітей, яка розташована у школі, іншим малюкам доводиться зростати в домашніх умовах. На сьогодні в громаді нараховується 150 дітей дошкільного віку, і ці дані будуть зростати, враховуючи наявність у сільраді 30-ти багатодітних родин.
– Якщо нам вдасться розрахуватися за розпайоване майно цілком, то вже в наступному році зможемо дати лад приміщенню, – говорить О. Скрипнік. – Звичайно, відкрити дитсадок за власні кошти нам не вдасться, але з допомогою району, області, батьків та спонсорів ми зможемо здійснити нашу мрію.
Вражаючий вигляд має і сільський клуб, яким завідує депутат сільради, багатодітна мати, завзята й енергійна Ірина Миколаївна Широкоступ. Вражаючим я назвала його тому, що на тлі дуже скромної будівлі (як зовні, так і всередині), завідувачка зуміла створити особливу атмосферу творчості. У її кабінеті – безліч фотознімків масових заходів, що свідчить про активне культурне життя Цибулівки. Є окрема кімната з виставкою предметів старовини, вишивками та картинами місцевого художника. Ірина Миколаївна також веде гуртки художнього читання, шашок та ліплення. А на свята кожного разу організовує змістовні концертні програми, де земляків тішать виступи ансамблю «Смерічка» у складі працівників сільської ради та місцевої школи, тішать своїми номерами юні таланти. А коли до села приїздили артисти Одеської філармонії, глядачі сиділи, ніби зачаровані, лише після кожного виступу дарували квіти і оплески. Такий прийом дуже зворушив одеситів, бо не скрізь їх так зустрічають.
– На свята у нас завжди збирається багато людей, – говорить О. Скрипнік. – І ми стараємося виправдати їхні сподівання. Не забуваємо і про стареньких, які через стан здоров’я не можуть прийти до клубу. Здебільшого ці люди прожили нелегке життя, тож ми стараємося провідати їх, принести пакуночок з продуктами чи просто поспілкуватися. Ходімо я познайомлю вас із найстаршою жителькою сільради Ніною Іванівною Йовенко. Їй вже 93 роки, хай сама розкаже, як про неї піклується місцева влада.
Коли ми підійшли до затишного будинку старенької, побачене дуже здивувало: бабуся поралася на клумбі, згрібаючи листя. Побачивши гостей – зраділа і одразу ж поспішила до хати, запрошуючи нас. Вчителька із 37-річним стажем, вона ще й досі багато читає, цікавиться всім, що відбувається навкруги. Свого часу їй довелося пройти горнило Великої Вітчизняної війни, понад півроку бути у німецькому полоні, але вона знайшла сили і мужність для втечі. Життєві випробування не зламали жінку. Почуття гумору допомагає долати всі негаразди. Вона завжди любила школу і своїх учнів, тому як мінімум два рази на рік – на День учителя і день народження – її домівка ледве вміщує гостей, які приїжджають з усіх куточків світу. Єдиний син, на жаль, не має можливості часто навідувати неньку, бо живе у російському місті Тольятті. Але Ніна Іванівна не самотня і дуже вдячна за це соціальному працівникові Вазгену Агамаляну. За національністю він вірменин.
– Едик (так звуть його у селі – авт.) – мій спаситель, – каже старенька. – Не цурається ніякої роботи. Але і я не звикла сидіти без діла. Може тому мені Бог дарував стільки літ.
Глава держави якось відзначив, що міжнаціональна злагода дуже важлива цінність. І це добре знають у Цибулівці.
Сільський голова – частий гість у єдиного в громаді ветерана Великої Вітчизняної війни Пилипа Петровича Поворознюка. Хоч-не-хоч, а декілька разів на день проходить повз його хату, бо живе по сусідству. Тож як не запитати про здоров’я? Чоловікові вже 89 літ, з них 62 роки у мирі і злагоді прожив зі своєю коханою дружиною Валентиною Іванівною. Їхніх двоє діточок вже давно вилетіли із батьківського гнізда, дочка живе в Одесі, а син – у Чернігові. На життя старенькі не нарікають і на державу не ображаються: пенсії хороші, газом користуються безкоштовно, найближчим часом за державні кошти їм відремонтують будинок. А більше їм, окрім здоров’я, нічого й не треба.
Ось так живуть у Цибулівці. В скромних умовах праці об’єктів соціальної сфери, зате з турботою про жителів громади.
– Для мене головне – щоб люди не ображалися, – говорить О. Скрипнік. – Вони ж у нас роботящі, небайдужі і… такі красиві!»
