Виповнюється 70 років від дня визволення столиці України Києва від німецько-фашистських загарбників. Наш давній автор, інвалід Великої Вітчизняної війни першої групи був учасником боїв на Лютежському плацдармі, на підступах до міста, де 4 листопада 1943 року одержав перше поранення. Перебуваючи в польовому шпиталі, почув по радіо радісну звістку про те, що Київ вільний від ворога.
Події тих грізних днів та ночей навічно вкарбувалися в пам’ять молодого солдата. І зараз він описує те, що пережив 70 років тому…
…Рано вранці 4 листопада 1943 року я прокинувся від страшного гуркоту. Дно окопу ходило ходором. Глянув у той бік, де жовтіли осінні гаї, за якими лежав Київ. Туди через наші голови проносилися з виттям снаряди «катюш». Праворуч та ліворуч від окопу вели вогонь артилеристи і мінометники. Навколо все сичало, стогнало, скреготало.
– Даєш Київ! – збуджено крикнув мій напарник Толя Яічников.
Ворог відкрив вогонь у відповідь. Снаряди рили землю, зрівнювали бруствери, засипали окопи. У повітря злітали колоди бліндажів. Подих забивав ядушливий запах перегорілої вибухівки.
Комбат стояв у траншеї, дивився в бінокль, кричав:
– Зв’язок! Що зі зв’язком?
Поруч телефоніст, схилившись над апаратом, крутячи ручку індуктора, кричав у трубку: мокре й брудне обличчя він витирав рукавом, злякано поглядав на комбата, переводив погляд то на Яічникова, то на мене, закликаючи подумки нас на допомогу. Ох, як не хотілося йому бігти туди, шукати порив.
Комбатові треба було знати, що зараз відбувається в підрозділах, оцінити обставини та ухвалити необхідне рішення.
– Поновити зв’язок! – наказав офіцер.
Телефоніст, схопившись за кабель, вискочив із траншеї. Яічников, не чекаючи команди, зайняв його місце, а я продовжував чергування біля свого полкового апарата.
– Ну що тут у вас? – почув знайомий голос нашого безпосереднього начальника – командира відділення сержанта Васильєва, який прибув на допомогу.
– У нас усе проблеми, – відповів я. – З ротами немає зв’язку. Батальйонний телефоніст побіг виправляти лінію.
Скільки пройшло часу з тих пір, як він пішов на лінію, визначити було важко. Комбат нервував.
Побачивши Васильєва, запитав:
– Сержанте, кабель у вас є?
– Дві котушки.
– Дайте зв’язок!
– Єсть, товаришу майор!
– За мною! – крикнув він, і ми вискочили із траншеї в суще пекло.
Повзти серед вогню та диму й без того нелегко, а тут ще телефонний апарат, котушка, гвинтівка, патрони, словом – повна викладка. Я змок, кров стукала в скронях. Повз за сержантом, виставляючи поперед себе котушку з кабелем, намагаючись захиститися нею від куль та осколків.
Котушка на спині сержанта розкручувалася усе швидше й швидше. Провід то натягувався, то слабшав і стелився за нами тонкою ниткою по колючій обпаленій траві. Котушка заторохтіла голосніше, сіпнулася і завмерла. Скінчився кабель. Сержант одразу звільнив захищений кінець проводу, підключив його до телефонного апарата. Я приєднав до другої клеми шматок кабелю. Штир застромив поглибше у землю, натиснув «зумер». Важко дихаючи, сержант притиснув трубку до вуха, закричав:
– Алло! Алло! «Волга»! «Волга!» Що за чорт! Напевно, порив.
Скориставшись секундною перервою, я розпластався на землі. Серце колотилося, піт заливав очі.
– Давай назад, перевіряй лінію, – наказав сержант. – Котушку залиши. Знайдеш порив. З’єднуй і продзвонюй. Я буду тут.
Почепивши апарат на шию, поповз до своєї траншеї.
Провід вислизнув з руки, поруч димілася воронка. Почав шукати другий кінець, його не було. А час біжить, а зв’язку немає. Нарешті, виявив скручений кабель. Натягнув обидва кінці, почав зачищати. Зубами зриваю ізоляцію, скручую сталисті жили. Вони ледве піддаються. Готово! Приєднав зросток під клему, затис її, заземлення ввігнав у вологий ґрунт воронки, натиснув на «зумер».
– Алло! Чаркін, ти? – почув радісний вигук сержанта: – Знайшов порив? Молодець!
– «Волга»! «Волга»! – продовжував хвилюватися сержант. Ніхто не відповідав. – Чаркін, чуєш? – це вже до мене. – Не відповідає «Волга». Десь ще є порив, шукай, усувай, продзвонюй!
Поповз далі. Знайшов ще кілька розривів, зростив кінці, продзвонив.
– Молодчина, давай тепер за мною, – скомандував Васильєв.
Наздогнав сержанта по лінії прокладеного зв’язку. У невеликому чагарнику був спостережний пункт командира роти. Бій ішов у першій траншеї ворога.
Васильєв розшукав ротного, доповів, що прокладено нову нитку зв’язку з комбатом.
– Спасибі, сержанте! – ротний схопив трубку, доповів обстановку. Попросив підсилити вогонь по висоті, звідки захлиналися кулемети супротивника, і за висоту, де зосереджувалися танки.
– Перша траншея в наших руках! – закінчив старший лейтенант і, ще раз із повагою подивившись на Васильєва, потис нам обом руки.
– Велику справу зробили, заслужили нагороди, – підморгнув. – Комбат наказав повертатися.
Він зник у диму і пилюзі.
…Листопадовий день був яскравим, але осіннє сонце не гріло. Я йшов назустріч військам, які лавиною текли на переправу: танки, гармати на причепах, піхота… Забинтована рука спочивала на грудях, підв’язана марлею. Прямував до медсанбату, що розмістився десь у лісі біля Броварів.
Усе сталося якось зненацька. Навівши зв’язок командирові батальйону, розташувався у воронці і приступив до чергування. Крізь пил і дим просвічували будівлі Києва. Після чергового розриву німецької міни, відчув сильний удар по руці. Слухавка впала на землю. Я заціпенів.
Підскочив напарник:
– Що з тобою?
– По-моєму, поранений, – відчув гарячий струмінь під рукавом гімнастерки.
Побачивши стікаючу по моїй руці кров, Сашко порадив іти до санінструктора. Той швидко наклав бинт прямо зверху рукава гімнастерки. Черкнув супровідну записку:
– Іди через переправу на той берег до медсанбату.
І ось я йду.
…7 листопада 1943 року мені виповнилося 18. Перебуваючи у польовому шпиталі, почув по радіо: столицю України місто Київ визволено. Це був найкращий подарунок до дня народження.
У наказі Верховного Головнокомандувача перераховувалися з’єднання та частини, яким було присвоєно почесне найменування «Київських». Серед них була і наша 180-та стрілецька дивізія.
