Прем'єра вистави «Про кохання… без слів» Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені В. Василька стала однією з яскравих культурних подій року, що вже минув. «ОВ» запросили читачів поділитися враженнями про цю незвичайну постановку. І ось яка вийшла розмова.
Артур ТОМСИНСЬКИЙ:
– Зізнатися, я йшов на цю виставу з деяким упередженням. Але вийшов із зали вражений: такі пластичні були всі на сцені, такі музикальні, такі переконливі.
Епоха нашої великої країни – з 20-х років до 80-х – відображена мовою пластики, руху, танцю, передана через музику та пісенні хіти тих років, окремими подробицями в оформленні, в костюмах. Яскраво, образно, точно.
Тетяна ЯСИНСЬКА:
– Я була на другому показі вистави. І в мене, і в мого чоловіка найсвітліші враження від побаченого. Ми поринули в дух часу. Передано атмосферу кожного пережитого країною десятиліття. Ці історії могли статися де завгодно: в будь-якому місті, містечку, райцентрі країни. У кожній історії були свої персонажі. Це вистава про кохання. А якщо кохання, то це неодмінно двоє. Перед нами постали дуже різні пари, зі своїми характерами, манерою поведінки. Вони розповідали про себе мовою танцю.
У кожного персонажа основна мета – на танцювальному майданчику знайти своє кохання, долю, влаштувати своє життя. Ось, наприклад, парубок в окулярах, – йому хочеться підійти до дівчини, познайомитися, запросити на танець, але він якось внутрішньо скутий. І це видно відразу. Актор дуже виразно це передає.
Або сцена худради. Без слів, а все зрозуміло. Актори чітко тримають паузу, зокрема, заслужений артист України Ігор Геращенко, що виконує роль голови худради, Нінель Наточа, інші виконавці...
Це ж зліпки з нашого життя – те, що ми пережили в реальності, те, що було (згадаймо знамениті рейди до бібліотек облліту). Я занурилася в атмосферу шкільного випускного вечора. Спасибі театру за те, що подарував мені повернення в мої юні роки.
Усе дуже впізнаване. Зворушливо звучать у спектаклі наші одеські нотки: і Утьосов, і пісні про місто.
Оксана АНДРЕЙКО:
– Мені все дуже сподобалося – гра акторів, костюми, зачіски, музика...
Вистава пройшла на одному подиху.
Яскраве відчуття життєрадісного стану радянських років у сценах перших спартакіад, випускних вечорів у школі. Я забула, що я в театрі, я була там у своєму часі.
Вистава була як свято для мене. Хочу повертатися й повертатися до неї, знаходити нові відтінки, нюанси.
Анна КАРАЗЕЙ:
– Для мене ця вистава була більше ніж просто ностальгія. Вона будила думку, воскрешала почуття. Звичайно, на тлі того, що ми маємо зараз, ностальгія є. Ностальгія за культурою взаємин. Ми справді загубили дуже багато вартісного з колишнього життя. У відносинах людей одне з одним. А так же важливо було берегти людські відносини.
Епохи змінюють одна іншу. У невеликому відтинку сценічного часу творці вистави встигають показати все – прикмети епох, атмосферу, характери... Це невеличкі вистави в одному цілому. Звичайно, хтось із персонажів запам'ятався мені більше, хтось менше. Щоб запам'ятати всіх, потрібно подивитися не один раз. Акторський ансамбль чудовий. Мені дуже запам'ятався Валерій Швець. Я знаю цього талановитого актора за багатьма його роботами в театрі, але тут відкривала його по-новому: він грав кілька ролей, як, втім, і інші актори, і в кожного персонажа був свій неповторний характер.
Раїса СУХАНОВА:
– Подивилася виставу і була в захваті... На сцені не просто співали, танцювали. Там жили люди – кожен у своєму часі. Ми, глядачі, проживали його разом в акторами. Встигла й наплакатися, і посміятися, і підспівувала, і пританцьовувала. Адже це моє життя пройшло на сцені: мої шкільні та студентські роки.
Тут є все: драматичні моменти, комедійні, трагедійні. Як і в реальному житті.
Коли говорять про кохання, особливих слів не потрібно... Можна говорити про нього жестом, поглядом... І чути відповідь закоханого серця.
Тетяна ЩУРОВА:
– Ідея такої постановки витає в повітрі… Наприклад, два роки тому в Москві я бачила в Театрі імені Євгенія Вахтангова чудову виставу, в якій теж усе побудовано на пантомімі, на рухові. Взято пісні з репертуару Марлен Дитріх. І діє той же принцип: приїздить автобус, із нього виходять жінки, заходять до кафе… такий початок...
Тут, звичайно ж, інша форма.
Мені здається, головний успіх вистави полягає в тому, що вона хвилює, зворушує. При всім тім, що в драматичному театрі не вимовляється жодного слова, усе, що відбувається на сцені, – зрозуміло. Буквально про кожен персонаж можна розповісти все – всю його біографію. Усе, показане мовою пластики, руху, жесту, – зрозуміло.
І те, що глядачі сміються, замислюються, аплодують… що у багатьох у глядачевій залі час від часу з’являються сльози на очах, це багато чого варте, це те, що, зрештою, й мусить бути в театрі.
Якісь подробиці, штрихи в оформленні, в декораціях, у костюмах, у пластичному вирішенні – створюється атмосфера часу. Здається, що якби раптом персонажі заговорили, вони говорили б точно так само, як і люди в ті десятиліття...
Я пам'ятаю прекрасний фільм Етторе Сколи «Бал». Мабуть, режисер-постановник вистави «Про кохання… без слів» Тетяна Борисова теж пам'ятає цей фільм. Цілком можливо, він дав їй поштовх до створення своєї сценічної історії.
В усі часи в різних країнах люди приходили до танцювальних зал, на танцмайданчики – і там творилася історія кохань, в остаточному підсумку, історія поколінь, країни.
Але це дивовижно, коли буквально за якусь мить люди на сцені перетворюються, коли вони живуть то в одному часі, то в іншому… і так минає вісім десятиліть у житті нашої країни – у ХХ столітті.
Цю виставу потрібно дивитися не по одному разу.
Людмила САХАРОВА:
– Жанр пластичної драми, зовсім новий для мене і, гадаю, для більшості одеських глядачів, у постановці російської режисерки та балетмейстерки Тетяни Борисової просто зачарував своєю незвичайною позитивною енергією. Звісно, чекали багато чого. Але те, що ми побачили, перевершило очікування. І це важко передати словами. Пісні, впізнавані з перших акордів, викликали посмішку й легкий смуток, а натхнення акторів просто заворожувало.
І згадувалося своє: танцмайданчик у маленькому місті – і ми, тоді молоді, в очікуванні від життя радості та виконання заповітних бажань.
Яким близьким нам раптом став творчий колектив театру, що показав себе з найкращого боку, що зумів донести до глядачів сам дух того складного й незабутнього часу.
Захопила мене й зворотна реакція. Відчуваючи залу, актори перестали бути просто театральною трупою – вони стали частиною кожного та всіх.
Спасибі за свято, подароване колективом Одеського українського театру, і хай успіх завжди супроводжує його!
Мілан ЦВЕТАНОВИЧ:
– Ну, грають у волейбол, ну й що? «Щасливий» довоєнний час? «Нам песня строить и жить…» Танці-скоки. Перед тим бійка. Мішанина якась. Загалом, нічого не розумію.
Таке спало на думку на самому початку перегляду вистави Українського театру «Про кохання… без слів». Однак усе це стартове роздратування як рукою зняло, коли раптом дівчата-одеситки, що проводжали на фронт своїх коханих, заспівали «Ой, чий то кінь стоїть…» І відразу начебто холодною водою очі промило. Побачив плечі солдаток, згорьовано опущені, вічні, мов кочовий тисячолітній сюжет. Почув пронизливу тишу переповненої зали. Продирає…
І вистава зачарувала.
А ось 70-ті. Розкішна мізансцена із затвердженням худрадою нової пісні ВІА. Всесильний голова, навколо якого воістину на задніх лапках скачуть усі, хто може й не може, грає так, що можна сконати зо сміху. А як вам застиглі з останнім акордом пісні музиканти, що чекають і ніяк не дочекаються реакції відповідального товариша, – і перетворилися тому на живі статуї?
Трохи надуманою видається бійка між учасниками ВІА й шанувальниками неформальної, на ті часи, музики. Алюзія зрозуміла – протиборство офіціозу й андеграунду, але, на мій погляд, хід цей дещо гіпертрофує ситуацію. Інша алюзія була приємнішою: два степісти нагадали колег-чечоточників із «Карнавальної ночі». Такі ж хвацькі, ті ж сходи.
Був і кінозал шістдесятих, і голос Водяного. Вдале режисерське вирішення – щоб сцена з кіносеансом не втомила театралів, показ уривався через, даруйте каламбур, розриви кіноплівки. Зала пожвавлювалася: ну як же, пам'ятаємо-пам'ятаємо! Кивали з посмішками навіть молоді, що не можуть пам'ятати, але пам'ятають.
Васильківцям вдалося створити полотно. Не сладкаву картину загального благоденствія, не злостивий пасквіль а-ля «Усе було погано» – а саме полотно. Яскраве, одеське, повне музики та світла, де мінуси минулого теж доречні. Навіть без слів усе було зрозуміло.
І ще – я трохи спізнився, і мені вужем довелося пробиратися аж на третій поверх. Аншлаг у нашому Українському був. Повторюю для «патріотів»: аншлаг в Одеському українському. І більше про політику ні слова.
Овації хвилями...
