…У центрі села Шевченкового, на роздоріжжі п’ятьох шляхів юнак, в очікуванні автобуса, пильно вдивлявся в лице Кобзаря на високому постаменті, намагаючись зрозуміти, про що ж він думає свою тяжку думу?
– Добрий день, Дмитрику! – пролунав бадьорий голос за спиною.
– Здрастуйте, дядя Вітя!
– Як там батько? Що робить?
– Виноград зранку обрізав.
– Передавай йому привіт! Та бережи батьків – вони дивовижні люди.
Юнак-студент посміхнувся, кивнув і довго дивився вслід Віктору Федоровичу Бондаренку, який завжди біжить у невідкладних справах. Колись він очолював один із найбільших підрозділів колгоспу «Україна»: племрепродуктор, свиноферма на 25 тисяч голів, молочно-товарна ферма зі стадом на 1,5 тисячі корівок – зараз такий виробничий розмах на селі навіть уявити важко. У роки свого розквіту колгосп «Україна» одержував до 4 мільйонів рублів чистого прибутку! Голова колгоспу, Герой Соціалістичної Праці Микола Музика призначав агронома Бондаренка на найскладніші ділянки, і той справлявся. На парадному піджаку Віктора Федоровича – орден Трудового Червоного Прапора, дві медалі «За доблесну працю».
Багато води в Дунаї витекло відтоді, але й сьогодні Бондаренко – у строю. Він очолює раду ветеранів села Шевченкового, є членом виконкому, депутатом сільради. А його сини, виховані в праці, обробляють землю.
Дивлячись услід ветеранові праці, студент згадав, як кілька років тому він власноручно посадив перед школою алею, а минулої осені, виростивши на городі саджанці дуба, Віктор Федорович прикрасив ними пам’ятні місця Шевченкового. Вкоренився молодий дубок і біля п’єдесталу Кобзаря.
Минуть десятиліття, підніметься могутній дуб Віктора Бондаренка, і буде листя перешіптуватися з думками поета. І все-таки, про що ж він засмучується? Може, про ту тяжку долю, яка випала цьому українському селу?
У XVI-XVIII століттях на захоплені Оттоманською імперією землі Буджаку селилися турецькі військовики. У 1776 році територію нинішнього села Шевченкового одержав у володіння генерал турецької армії Кара Махмет. Тут він побудував мечеть і володів маєтком.
Незабаром до берегів Дунаю потягнулися козаки із Запорізької Січі, яку розігнали царські війська. Окремі родини селилися недалеко від маєтку Кара Махмета й до 1790 року тут заснувалася слобода.
У плині російсько-турецької війни (1787 – 1791 рр.) паша Кара Махмет поквапом ретирувався до Ізмаїла, але після штурму цього міста Суворовим був убитий.
У 1828 році турки знищили Задунайську січ, козаки втекли до буджацьких степів – населення Кара-Махмета поповнилося. На 20-ті – 30-ті роки XIX століття припала третя хвиля переселення українців – на вільні береги Дунаю втікали кріпаки з губерній Малоросії.
У 1840 році в поселенні Кара-Махмет почалося будівництво кам’яної церкви, яка стоїть і донині. Багато чого бачив цей православний храм. За наступні півтора століття, аж до проголошення незалежності України, влада в Кара-Махметі мінялася вісім разів! Але під чиєю б юрисдикцією не перебувало село – Молдови, Румунії, Росії, тут завжди говорили українською мовою та свято зберігали традиції предків.
У травні 1946 року жителі Кара-Махмета вийшли з ініціативою перейменувати село. Вони вирішили назвати його на честь Тараса Григоровича Шевченка – рідного кожному серцю поета. А 1957 року в селі Шевченковому був споруджений пам’ятник Кобзареві. Скульптор Михайло Недопака виліпив поета на повен зріст і, як звичайно, у глибоких роздумах.
…Очікуючи свого автобуса біля пам’ятника, студент думав: а якби Кобзар дожив до наших днів і відвідав село Шевченкове? О, скільки б піднесених пісень полилося з його поетичної ліри!
Пройдіться по весняних вулицях Шевченкового! Щойно з’явилися перші сонячні промені, невгамовні бабусі-пенсіонерки взяли в руки сапи й пішли впорядковувати клумби, на яких зворушливо біліють проліски. За ними розквітнуть тюльпани, нарциси, бузок, троянди – подвір’я шевченківців завжди потопають у квітах. Будинки в селі, а тут п’ять із половиною тисяч мешканців, – добротні, доглянуті, у багатьох дворах стоять машини, мікроавтобуси, сільгосптехніка. А спробуйте знайти не поораний на зиму город...
У Шевченковому працюють 34 магазини, місцеві підприємці забезпечують населення всім необхідним – від гарячого хліба до будматеріалів. У селі працюють дві школи, прекрасний дитячий садок, лікарська амбулаторія, Палац культури, стадіон, побудовані дитячі ігрові майданчики й, нарешті, музичний фонтан – навіть у районних центрах ви не побачите такої краси!
– Добрий день, Дмитре! – перервав роздуми студента приємний жіночий голос.
– Здрастуйте!
– Як там ваша старенька сусідка? Сільський голова сьогодні питала: чи є в бабусі ще дрова? Вистачить до тепла чи завезти?
– Передайте Галині Аксентіївні, що все гаразд. Наша сусідка веліла кланятися сільраді, що в лютому, у самісіньку хуртовину до неї направили гінця з продуктами.
– І ти, як побачиш сусідку, привіт передавай, – і соціальна працівниця Лариса Чумаченко, осідлавши свій велосипед, поїхала далі.
У неї на піклуванні – самотні старі, багатодітні родини, усі, хто потребує соціальної підтримки. Сама Лариса десять років тому із золотою медаллю закінчила Шевченківську школу та вступила до Одеської юридичної академії.
Ще у школі (а в селі, звичайно ж, життя кожного – як на долоні) у цю чорнобриву козачку закохався Олексій Чумаченко, відтоді вони не розстаються.
Перші роки їхнього сімейного життя минули в Одесі. Олексій – майстер на всі руки – працював на будівництвах, при цьому паралельно навчався в академії водного транспорту. Молода пара, у якої народився Ілько – татова ксерокопія, винаймала в Одесі квартиру й намагалася накопити грошей. Але почалася криза, замовлень стало менше, і подружжя вирішило повернутися додому.
Добре у великому місті, але як в’їжджаєш у рідне село, як побачиш біля дороги табличку з написом «Шевченкове», серце переповняється радістю. Виходиш із автобуса – зовсім інше повітря! Тут дихається легше, тут кожен перехожий тебе вітає добрим словом.
Незабаром у Лариси й Олексія народилася донечка Софійка, і родина вирішила спорудити просторий будинок. На чамур до молодих приходили їхні батьки, куми, сусіди – допомагали усім миром, як звикли на селі. Ще трохи зусиль – і молода родина відзначить новосілля.
Що характерно: поки йде будівництво, ділянка землі біля будинку не стоїть пусткою, подружжя вирощувало на продаж ранній зелений горошок, цибулю-перо – надходить додаткова жива копійка до сімейного бюджету. Батько Лариси допоміг посадити тут фруктовий сад, який уже почав плодоносити – варить хазяєчка повидло, варення, компоти. Одне слово, молода родина Чумаченків господарює так само ретельно, як і батьки подружжя.
Живи в любові, у трудах і турботах – ось рецепт щастя шевченківців. В останні роки в цьому селі, що пережило кризу після падіння колгоспу-мільйонера, почало відроджуватися виробництво, поля дають прекрасні врожаї. Чому ж журиться на своєму постаменті Кобзар? Мабуть, стоячи в центрі села, на перехресті п’яти доріг, він знає, як непросто зберегти цю стабільність.
Як і в усій Україні тут, у Шевченковому, зіштовхуються різні політичні позиції, сусідять релігійні конфесії, суспільство розшаровується на заможніше та бідніше. І тільки така мудра жінка, як Галина Аксентіївна Рябцева, що очолює громаду друге скликання поспіль, уміє всіх зібрати за одним робочим столом. Серед членів виконкому – представники різних громадських формувань. Кожен із них курирує ту чи іншу ділянку роботи. Так, підприємець Анатолій Бойченко, який створив у селі столярний цех, відповідає за благоустрій Шевченкового. Його колезі Сергієві Гречкосію, як інженерові, доручили опікуватися комунальними службами. Підприємець Лариса Куликовська, за освітою інженер-технолог, відповідає за харчування в школах і дитячому садку. Фермер Пилипенко взяв на себе проблеми земельних відносин, а директор ТОВ «Лад-Агро» Дем’ян Ульченко – питання сільгоспвиробництва. Диякон церкви християн-баптистів Іван Шкуропат курирує благодійну діяльність. Одне слово, сільвиконком – це кабінет міністрів у мініатюрі.
Активно трудиться в Шевченковому депутатський корпус, у якому представлені всі політичні сили, але розбрату немає. І ось – результати: село практично повністю освітлене, ремонтуються дороги, соціальні об’єкти. Лад на вулицях – ідеальний.
…Аж ось і під’їхав автобус. Студент допоміг жінкам підняти в салон важкі сумки, сам сів до вікна і, подумки прощаючись із рідними вулицями, мимоволі згадав рядки Кобзаря:
«Село! – І серце одпочине.
Село на нашій Україні –
неначе писанка, село…»
