Народний артист України Олег Школьник головною своєю регалією вважає те, що він одесит у п’ятому поколінні. Народився він 11 вересня 1956 року в пологовому будинку, що на Південній. Разом з татом, мамою й бабусею тривалий час жив у восьмиметровій кімнаті у великій комунальній квартирі на вулиці Хворостіна (нині Прохорівська, 8). Коли хлопчикові виповнилося шість років, переїхали у квартиру на Катерининській. Там і прожив до від’їзду до Щукінського училища. Сорок другий рік на сцені, двадцять шостий сезон в Одеському академічному російському драматичному театрі…
– Олегу Львовичу, з Днем театру! Доречі, в одному з численних інтерв’ю Ви сказали, що якби не були актором, то стали б кухарем. Це так?
– Для мене найсумніше в житті – те, що я не здобув музичної освіти. Нічого вищого за музику уявити собі не можу. Якби Бог подарував мені ще одне життя, я б тільки цим і займався. А кулінарія – те, від чого я маю насолоду. Я божевільний, бо дуже люблю готувати, годувати й дивитися, як їдять мої близькі.
– Коли Ви вперше випробували свої кулінарні здібності?
– О, мій перший кулінарний досвід – це просто новела! Тоді я був на першому курсі Щукінського училища в Москві.
Одержав першу стипендію. Забрів у магазин «Мелодія», де того дня продавали платівки Едіт Піаф. Молоде покоління собі навіть уявити не може, наскільки це було цінно… Мені того дня вдалося вхопити останню платівку. Щастю моєму меж не було. Віз її додому, як найбільшу коштовність у світі.
Вирішив влаштувати собі святкову вечерю. Пішов до Новоарбатського гастроному і купив філе кальмара. Воно продавалося пресоване, в коробочці. Коштувало це три копійки. Для порівняння, антрекот коштував тоді 30 копійок.
Загалом, купив кальмара й заморожену картоплю фрі. Ще зробив собі подарунок – купив гаванську сигару. Уперше в житті.
Мама мені колись казала, що м’ясо треба варити півтори-дві години. От я цього кальмара (воно ж м’ясо!!!) стільки й варив…
Коли я спробував його на зуб… Підошва була м’якша… Але не викидати ж. Грошей все-таки коштує. Я згадав фільм «Золота лихоманка», де Чаплін їв свої черевики й проковтував цвяшки.
Я пішов далі за Чапліна!
Взяв ножиці й дрібно нарізав кальмара…
– А картопля?
– Поки я його різав, згоріла картопля. Але все-таки з’їв і картоплю, і кальмара. Найцікавіше чекало мене попереду. Я поставив Піаф, заварив собі чаю. Вона заспівала: «па-дам, па-дам, па-дам…» У серці моєму було стільки радості та щастя, що я вмить забув про цю бридку вечерю. Потім я відкрив сигару. У мене був один фосфорний сірник, який, як в американських фільмах запалювався об джинси або каблук. Я запалив об каблук цей сірник, розкочегарив сигару. Уявіть, Піаф співає, я затягнувся… Хто ж знав, що нею не можна затягуватися? Я відразу знепритомнів. Добре, що ненадовго. Опам’ятався, а Піаф усе співає… Тоді я зрозумів, що кулінарія – це теж мистецтво. І більше такої сваволі на цій ниві собі не дозволяв.
А наступний мій досвід трапився на четвертому курсі, коли я одружився. Ми з дружиною купили оселедця. Вдома дружина взялася за рибу, а я заходився смажити котлети. Моя Таня випатрала оселедця, зняла з нього шкіру й розрізала рибу на шматочки. Але кісточки не витягла. А я ж уже не перший рік жив у Москві й був у цивілізованих домівках, де оселедець подавали без кісточок. От і наполіг, щоб наша страва теж була без них. Дружина попросила показати, як це роблять. Показав. Відтоді вже сорок років оселедець чищу я...
– Сорок років разом?
– Познайомилися ми у школі. Прийшли до дев’ятого класу 119-ї школи з різних шкіл. Потрапили до шкільного театру. У першій п’єсі ми грали чоловіка й жінку. Я її дражнив, що вона моя жінка. Вона дуже злилася. Одружилися, коли я був на останньому курсі Щукінського училища.
– Коли зрозуміли, що це Вона?
– Наш театр за перемогу в якомусь конкурсі за профспілковими путівками відправили під час весняних канікул від Одеси до Батумі й назад на теплоході. Перші два дні я вмирав від хитавиці. Таня почувалася чудово. І весь цей час просто рятувала мене. З подругами перетягли мене до дівчачої каюти, оскільки там була хороша вентиляція. Повантажили на верхню полицю. Там я й пролежав дві доби. Вранці третього дня я прокинувся. Мені стало легше. Я глянув униз. Вона спала на нижній полиці. Глянув і просто збожеволів. Вона була така гарна…
Я довго мучився, не казав. Але от, нарешті, наважився. Скоро буде рівно сорок два роки, відколи між четвертою та п’ятою годинами в місті Поті на верхній палубі теплохода «Узбекистан» я освідчився їй у своїх почуттях. Тож двадцять восьмого березня…
– Поцілували.
– Ні, поцілував тридцятого березня.
Але досі щасливий, коли моя жінка їсть те, що я приготував. Це захват. Взагалі, жінки для мене це щось божествене.
– Коли вперше Ви зазнали задоволення від оплесків?
– Це сталося, коли мені було близько трьох років. У нас вдома був приймач. І щастя моє тоді полягало в тому, що тато в недільний ранок включав його. З нього линула музика. Я лежав і чекав, чи буде сьогодні в програмі мій улюблений Георг Отс. Коли він співав, я вмирав від щастя. Ще тоді в моді був пан Бейбутов. І шлягер «Я зустрів дівчину» був мегапопулярним. Властиво, я його легко запам’ятав.
Ми жили поруч із Укрторгбудом. Там же була й бухгалтерія та плановий відділ. Усі вони знали, хто я такий, чий син і онук. В обідню перерву вони всі виходили на вулицю зі своїми чаями й бутербродами. Неподалік був розташований засолпункт, де засолювали на зиму огірки, капусту. Там був поміст, за допомогою якого бочки з капустою вкочували на вантажівку. Ось це був мій перший артистичний кін!
Якось теплого осіннього дня ми з бабусею йшли з прогулянки. Я заліз на цей поміст. І оскільки я дуже любив бублики…
– І досі любите.
– Люблю, але вони вже зовсім не ті. Отож, коли по радіо повідомляли «Виступає заслужений артист республіки… народний артист республіки…» Я ж не розумів, про що вони говорять. Я був впевнений, що йдеться про бублики. Вважав, що крутіший артист, то більше в нього бубликів. Тому, оголошуючи себе, я говорив: «Починаємо наш концерт. Виступає заслужений артист республіки Олег Львович Школьник». І заспівував пісню: «Я встретил девушку, полумесяцем бровь, на щечке родинка и в глазах любовь…»
Ка-ра-ул! Був шалений успіх! І супроводжувався він подарунками, серед яких і були бублики. Бухгалтерія та плановий відділ були дуже вдячними глядачами. Там же були й перші оплески. Звичайно, мені це сподобалося.
– Сьогодні, цього ніхто не приховує, нам стало жити сутужніше. І люди давно заощаджують. Особливо ті, що займаються інтелектуальною працею, Ваші колеги по акторському цеху.
– Я заощаджую, як і всі.
– Яку страву Ви б порадили читачам, яка була б і смачною і ситною й не завдавала збитку сімейному бюджету?
– Переконаний, що нічого смачнішого за печену картоплю й оселедця на світі немає.
Я її печу таким чином. Добре мию картоплю. Надрізаю її сіточкою, натираю сіллю й гострим червоним перцем, збризкую соняшниковою або оливковою олією і відправляю в духовку. Усе це треба їсти з оселедцем, можна з капустою або з так званою оригінальною закускою. Як правило, це вечеря.
А взагалі, акторське середовище – це така ж кухня. Тільки зі своїми нюансами, таємницями.
– Скільки ролей зіграно за акторське життя?
– Зізнаюся, не лічив. Але точно знаю, що за вісім років роботи в Куйбишеві я зіграв 56 ролей. А загалом – понад сто. Якщо врахувати мою практику в «Джентльмен-шоу», то кількість перевалить за двісті.
Але є ролі, які язик не повертається сказати, що я зіграв. Я кажу, що я цього торкався. Наприклад, Річард Третій. Як можна сказати, що я його зіграв? Я намагався його зіграти. Комусь це може сподобатися, комусь – ні. Але така потужна драматургія мені дуже рідко траплялася.
– Були хвилини зневіри у професії?
– Ніколи. Навіть у такі непрості часи, як зараз, коли не знаєш, чого чекати від завтрашнього дня. Я з жахом думаю, що буде, якщо у мене це заберуть. Хоча я іноді щось пишу. І кажуть, непогано.
– І в кіно знімаєтеся.
– Розумієте, коли розпався Радянський Союз, у Росії, властиво, знімали більше. В Україні практично нічого не знімали. Але все одно, коли потрапляєш до Росії, відчуваєш себе гастарбайтером. Це відчувається, на жаль. Молоді артисти часом не розуміють, звідки взявся цей дядько. Хто він. Я не афішую, що я народний артист і таке інше. А от коли в роботі кожен розкривається, підходять і кажуть: «А Ви, виявляється, майстер».
Майстер. І що? А одержую я в кілька разів менше, ніж новачки, які тільки вчора опинилися у світі кіно. Але й це не головне.
– Ви приходите додому…
– …зачиняю за собою двері й думаю, що найкраще, що придумало людство, – це колесо, ліжко, паркан і онучки… Їх у мене четверо.
– Дідусь готує їм? Гадаю, нашим мамам буде цікаво дізнатися рецепт сніданку від артиста Школьника.
– Мої дівчатка дуже люблять млинці з медом. Роблю їм переважно на кефірі або на пиві.
– На пиві?
– Так, беремо дві півлітрові пляшки пива. У миску кладемо два яйця, дві великі ложки сметани, дві великі ложки майонезу, посолити, додати цукор за смаком. Розмішуємо. Виливаємо в цю суміш одну пляшечку пива й міксером збиваємо. По одній ложці додаємо просіяне борошно, поки наша заготовка не дійде до густоти сметани. Із другої пляшки додаємо пива до одержання млинцевої консистенції. І відразу смажимо на розпеченій сковорідці. Кожен млинчик потім промащую вершковим маслом. І дівчатка мої щасливі. А якщо додати до цього їхній улюблений акацієвий мед... Одеські дами, бачте.
– Вони бачили Вас на сцені. Як реагували?
– У них у всіх різні характери. Тому реагували вони по-різному. Старша – Сонечка, моя перша гілочка, зворушлива, тонка, вразлива дівчинка. Вона просто щаслива, коли мені дарують квіти. Завжди стоїть у кулісі на поклонах і чекає, буде у діда успіх чи ні. Широко посміхається, коли мені аплодують гучніше за всіх. Вона знає, що мої найперші квіти – це їй.
– Може, вона буде акторкою?
– Не знаю. Моя дочка колись виказувала бажання стати акторкою. Я з нею займався. Якось сказав їй: «Донечко, якщо ти без цього можеш жити, то приходь до театру з парадного входу».
– У письменника книжки – це свого роду діти. А Ваші ролі – теж діти?
– Колись я дуже хотів, щоб відновили виставу «Закат». Якби мені знову випало грати Менделя Кріка… Йому за п’єсою 64 роки. А я його грав, коли мені було тридцять два. Зараз, коли наближаюся до віку персонажа, мабуть, зробив би все дещо інакше. Я б із задоволенням зіграв його ще раз. Хоча кажуть, що двічі в одну річку не входять. Це була б інша річка.
Безумовно, кожна роль дуже дорога. Адже художник пише на полотні фарбами, музикант грає на інструменті. А я граю на собі.
– Ви перевтілюєтеся на сцені…
– У Вахтанговській школі вчили, що потрібно стати іншим, залишаючись самим собою. Можна сказати, що це мій ключ до професії.
– Олегу Львовичу, Ви одесит у п’ятому поколінні і принади Одеси вбрали з дитинства. Є ностальгія за тією Одесою дитинства, молодості?
– Відповім по-одеськи. Ілі!
– Якою Ви б хотіли бачити Одесу сьогодні?
– У пострадянські часи відкрилася дорога до Бога. Релігія стала індивідуальною справою. Будуються церкви, храми. Це чудово. Але Золотий Телець править бал… Нічого важливішого за гроші ніхто не знає й знати не хоче. І найжахливіше – що в цьому ростуть наші діти. Це відчувається ще в дитячому садку з яслової групи. Починаються питання: чому в мене немає того, що є в когось і таке інше.
У наші часи було соромно, ніяково бути багатим. Зрівнялівка – теж погано, але відчуття переваги одного над іншим була в тому, що в когось п’ятірки, а в когось трійки. Дівчатка могли між собою обговорювати, що в однієї розкльошена спідниця, а в іншої пряма тощо. Ото і все. Головне, було – вчитися.
А сьогодні мій родич, професор МДУ, доктор наук, фахівець зі слов’янської філології викладає на факультеті журналістики. Я сидів у нього на лекції зі студентами третього курсу МДУ. У контексті лекції він каже: «Це подібно до картини Модільяні…». А ніхто не знає, хто це такий…
Я б хотів побачити Одесу інтернаціональною, доброю, з розкритою душею. Містом, у якому не запитують, голодний ти чи ні, а кажуть: «Ходімо їсти»…
– Рівень освіти сучасних акторів…
– Не влаштовує. Вони книжок не читають.
– А рівень театральної підготовки…
– Хто йде викладати до театральних вузів? У масі своїй ті, хто не відбувся в театрі. Їхні амбіції страшенно високі. І вони це показують студентам.
– Вам не здається, що чоловік-актор скоро стане дефіцитом?
– Безумовно, бо на зарплату театрального актора неможливо прогодувати родину. Або треба шукати підробітку.
– Ви працюєте й з молодими акторами. Народний артист Школьник може у них чогось навчитися?
– Я навчаюся у них внутрішньої зарядженості. У відносно нещодавній розмові з московськими критиками Настя Єфремова казала, що школа у сучасних акторів хороша, але життя не дозволяє їм вирости в майстра. Їх починають терзати по серіалах, рекламах. А жити в Москві на щось треба… Вони розтрачуються, не встигши набрати.
– У Вас близько шістнадцяти ролей у кіно. Скажіть, як легше працювати: на камеру чи відчувати зв’язок із глядачем?
– Це зовсім різні речі. Я нічого такого потужного в кіно не грав. Була роль батька Мішки Япончика, але там стільки повикидали, що соромно. Не було навіть консультанта щодо Одеси тих часів.
У кіно багато залежить від атмосфери, у якій усе будується.
– Завдяки активному директорові театру Олександру Копайгорі Ви часто буваєте на гастролях за кордоном – у Росії, Ізраїлі, Німеччині. У цих країнах вистава «Одеса при океані» користується великою популярністю. Як Ви гадаєте, з чим це пов’язано?
– З ностальгією людей за тією Одесою. Подивіться, що нам показують по телевізору…
Люди скучили за простими людськими відносинами. Коли мене запитують, чим я займаюся у своїй професії, я відповідаю, що досліджую долю людини.
– Олегу Львовичу, Ви маєте в театрі славу ще й жартівника, оповідача анекдотів. Можете один з них згадати?
– Хоча зараз я не на тій хвилі, але згадаю.
У театрі великий банкет. Запрошений увесь колектив, крім двох – старого трагіка та старого коміка. Вони сидять у своїй гримерці, дослухаються до веселих звуків банкету.
Трагік (відповідним трагічним голосом):
– Не запросили… не пам’ятають…
Комік (дуже весело):
– Не запросили… Пам’ятають!!!
– Якось Ви пожартували, що опустилися до готування перших страв. Що порадите нам?
– Грибний суп! Відварюю шматок яловичої голінки. Окремо наливаю в каструлю води і ставлю кип’ятитися. Тим часом на сковорідці присмажую дві дрібно нарізані цибулини, дві морквини й картоплю, нарізану кубиками. Даю овочам і корінню гарненько протушкуватися й відправляю в каструлю із закипілою водою. Це все вариться на невеликому вогні. Чищу й нарізаю гриби. На сковороді, що вивільнилася, розтоплюю шматочок вершкового масла, додаю трішки олії й викладаю туди грибочки. Збризкую соєвим соусом. Коли гриби майже готові, додаю кілька зубчиків давленого часнику. Це додає страві геть унікального смаку! Відправляю гриби в супчик. Усе прокипає хвилин п’ять-десять. Додаю зелень – не тільки для аромату, але й для пейзажу. І виключаю. М-м-м. Об’їстися.
Це дуже смачно, хоча згідно зі старим анекдотом, тамувати голод можна й іншою стравою. Розмовляють двоє:
– Цікаво, а є пігулки від голоду?
– Так! Вони звуться котлети!
– Про котлети іншим разом. Що б Ви хотіли побажати собі та колегам у Міжнародний день театру?
– Беззавітно любити своє акторське ремесло. Незмінно зростати від ролі до ролі. Багато читати, читати, читати… І, звичайно, морального та фізичного здоров’я.
– Спасибі за бесіду.
