Колектив Одеського українського театру виїхав на гастролі до Білорусі. Їхали одеські актори з радісним передчуттям зустрічей з уже знайомим глядачем. Це було 29 травня 1941 року…
В гастрольній афіші було 16 постановок – вистави за творами української та західноєвропейської класики, п’єсами сучасних драматургів. Планувалося також працювати над найближчою прем’єрою – «Украденим щастям» за Іваном Франком.
3 червня на сцені Білоруського драматичного театру імені Янки Купали відбулася перша гастрольна вистава – «Богдан Хмельницький» за п’єсою Олександра Корнійчука. В наступні вечори були «Платон Кречет» за Олександром Корнійчуком, «Васса Желєзнова» Максима Горького, «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, «Підступність і кохання» Фрідріха Шиллера, «Циганка Аза» Михайла Старицького, «Мораль пані Дульської» Габрієлі Запольської...
Водночас із Одеським українським театром імені Революції гастролював колектив Московського МХАТу. Коли випадав вільний вечір, десять щасливчиків, які мали зарезервовані квитки, йшли дивитися вистави столичних колег.
Також одесити проводили творчі зустрічі з робітниками та колгоспниками, з воїнами.
…22 червня 1941 року. Неділя. Шефська вистава для воїнів Мінського гарнізону «В степах України» призначена на 10 годину ранку. Актори, зайняті у виставі, прийшли за годину до її початку. Загримувалися. Пролунав перший дзвінок, другий... Але... де ж глядач? В партері сидять чоловік із вісім... Раптом за лаштунками з’явився адміністратор театру і повідомив: «Товариші! Почалася війна!»
Режисер-постановник Йосип Львович Беркович згадував:
– Це було слово, яке зламало все, що відбувалося в недавньому минулому. В цей момент дріб’язковими, мікроскопічними здалися всі проблеми, що обговорювалися сьогодні зранку: комусь не дали ролі в новій постановці, комусь не надбавили десятку до заробітньої платні, комусь не дістався квиток у МХАТ на виставу «Дні Турбіних». Що робити? Як бути далі?.. На вулицях Мінська з’явилися машини з першими біженцями із Західної Білорусії. До вечора вікна всіх міських будинків були «перекреслені» паперовими хрестами, а на тротуари були виставлені мішки з піском. Весь день час від часу оголошувалася повітряна тривога, але нальотів не було. Вечірня вистава також не відбулася. Ми всю ніч сиділи біля відкритих вікон, міркуючи: що буде завтра?..
На 23 червня було призначено ранкову репетицію вистави «Украдене щастя». Режисер-постановник Володимир Довбищенко провів її. Однак виставу так само було скасовано. Натомість одеські артисти пішли до мхатівців на «Школу злослів’я». В залі також не густо, глядачів – чоловік сто.
Зі спогадів актриси Фені Львівни Коршаковської:
– Ми вірили: через тиждень, не більше, – все скінчиться. Проте 23 червня почалися масові бомбардування... Бомба влучила в стіну театрального будинку, зіпсувала всі наші декорації, але ми всі лишилися живими.
24 червня Мінськ повністю був охоплений вогнем від безперервних бомбардувань. Місто стояло в руїнах. Населення білоруської столиці рушило в дорогу. Люди полишали своє житло.
Артист О. Півнєв і директор театру
Б. Раєв були призвані до армії. Тов. Раєв перед тим, як вирушити на фронт, передав свої повноваження Володимиру Григоровичу Вольському і запропонував акторам, розбившись на невеличкі групки, полишити місто.
24 червня 1941 року, о 8 годині вечора, вирушили в дорогу і ми, артисти Одеського українського театру. Вийшли з міста трьома групами в напрямку Московського шосе, дорогою на місто Могильов.
У спогадах Йосипа Берковича читаємо:
– Біля Московського шосе в лісі зустрілася основна група артистів театру в кількості 27 осіб. Разом з тисячами жителів Мінська та його околиць артисти йшли цілу ніч до станції Холодища, що на відстані 25 км від Мінська. На цій станції стояв порожній потяг, і артисти разом з іншими біженцями сіли в нього. Потяг ішов через Москву на Україну. Ми сподівалися якомога скоріше повернутися додому – до рідної Одеси.
Але ешелон пішов у напрямку до Куйбишева, і далі – на схід...
Олександр Устимович Луценко, народний артист України, згадував:
– Той маршрут вкарбувався у пам’ять. Навіть зараз (через десятки років після війни) – закрию очі – й бачу: дорога, по якій ми йшли з іншими біженцями з Мінська на Могильов... Чорна від диму і згарищ. Плачуть діти, голосять жінки. Ревуть звірі. Одночасно з нами Мінськ покинув зоопарк – з усіма його мешканцями. Ось така жахлива, трагічна картина. Початок війни для нас, одеситів.
Із спогадів заслуженої артистки УРСР Таїсії Іванівни Фесенко:
– Нам було запропоновано вибиратися з міста хто як зможе. Але жоден з колективу не захотів діяти одноосібно. Зібрали свої речі, замкнули в окремій кімнаті в театрі. Ключ віддали черговому, хоча добре розуміли, що вже не повернемося сюди...
Коли виходили з Мінська, в нашій групі було 13 чоловік. 9 липня 1941 року, коли прибули пароплавом по Волзі до Сталінграда, до нас приєдналися ще наші працівники, стало вже 40 чоловік, з них 22 актори.
Так почалася воєнна героїчна сторінка в історії Одеського українського театру, яка тривала багато днів і ночей... всю війну. Ані на мить колектив театру не припиняв свою творчість.
Коли влітку 1984 року Одеський український музично-драматичний театр імені Жовтневої революції знов (вперше після гастролей 1941 року) приїхав до Мінська, ветерани колективу (їх було вже небагато) згадували про той далекий червень...
В тих білоруських гастролях брав участь Олександр Луценко, учасник воєнних доріг театру. Виходив на сцену, грав ролі у виставах: в народній легенді «У неділю рано зілля копала...» за повістю Ольги Кобилянської (режисер Ізакін Гріншпун) в ролі Андронаті, в драмі Олексія Дударєва «Вечір» (режисер-постановник Борис Зайденберг) грав роль Гастрита...
Ходили по пам’ятних місцях... Траплялися дивовижні зустрічі. Виявилося, у когось із мінчан збереглися квитки на виставу, котра 22 червня 1941 року не відбулася.
…В музеї історії Одеського українського театру є чимало експонатів, що нагадують нам про життя і творчість колективу в роки Великої Вітчизняної війни.
