Монотонний звук працюючої газонокосарки доносився з боку стадіону.
– Хто косить? – поцікавилася у Дмитрівського сільського голови Івана Георгійовича Гайдаржи.
– Точно не скажу, – відповів він. – Але хтось із шанувальників футболу.
– Що, самі, з доброї волі?! – здивувалася я, відразу прикинувши нинішню вартість бензину, купленого косарем на власні гроші.
Що ж після цього дивуватися, що Дмитрівка – найспортивніше село в Татарбунарському районі, та й не тільки в ньому. Воно не розгубило цієї своєї чудової особливості навіть у роки фінансування спорту і фізкультури за залишковим принципом. Стояла, щоправда, сільська влада перед дилемою: хто важливіший – інструктор зі спорту чи працівник, що підтримує в чистоті та ладі автобусні зупинки, ринок, цвинтар, приміщення? Вирішили шукати кошти на користь другого. Тоді звідки перемога за перемогою на спортивній арені? І як у такому разі утримується двоповерховий будинок тут же, на стадіоні, де справно працюють роздягальні, душові, сауна? На тлі руйнування та занепаду, що панують довкола, цей факт майже унікальний.
Дмитрівка – село суто болгарське – взагалі завжди вирізнялася зразковим ладом на всіх вулицях і в провулках. Я дорогою від автобусної зупинки до сільської ради не побачила жодного обривка паперу або фантика від з’їденої цукерки. Квітів у селі, особливо в центрі, багато. І площа простора, з величним пам’ятником видатному лідеру Болгарії Георгію Димитрову – мовби вимита. Будинок сільради вдало вписався в ансамбль площі, прикрасивши її своєю архітектурною моделлю. Звернула увагу на серію припаркованих обіч будинку «дорослих» велосипедів – найпопулярнішого на селі виду транспорту. Приїжджають на ньому на роботу і всі працівники сільради: швидко, дешево і здоров’ю на користь. Так може, варто подумати дмитрівцям ще й про розвиток у своєму селі велоспорту? Хоча після зустрічей із жителями і бесіди з Іваном Георгійовичем, що того дня був моїм гідом по Дмитрівці спортивній, зрозуміла: конкуренція з футболом, волейболом, вільною боротьбою приречена на провал. Дмитрівці буквально заряджені на них. Потяг до цих видів спорту передається від покоління до покоління. Сам сільський голова з підліткового віку грав у футбол, грає й зараз – на аматорському, щоправда, рівні.
Сьогодні три дитячі групи тренує і готує до переходу в юнацьку футбольну команду відданий цьому виду спорту Іван Ченков. А витрати по вже традиційно успішній сільській футбольній команді несе досі агрофірма «Південна» з охочим учасником цього шляхетного процесу керівником Василем Левицьким. Робить свій внесок і сільська рада. Чому, бачачи таке до себе ставлення, футболісти і сприймають друге місце (рідкісний випадок!) як трагедію і потім неодмінно беруть реванш. Дмитрівську футбольну команду в області справедливо вважають командою районного рівня, у чому безпосередня заслуга досвідченого невтомного тренера Віктора Данкогло.
Іван Георгійович щиро здивувався моєму запитанню про те, чи зривалася коли-небудь участь дмитрівців у змаганнях через відсутність коштів на поїздку. Такого, як він назвав, «кричущого» випадку не пам’ятає. Та хіба багато для цього треба грошей? Адже хлопці їдуть захищати спортивну честь рідного села. І цим усе сказано. Як не допомогти? І допомагають. Як саме собою зрозуміле, «Південна» оплачує дорогу в обидва кінці навіть членам футбольної команди, що сьогодні працюють або навчаються в Одесі. Тим більше, якщо йдеться про внутрішньорайонні змагання. Скажімо, найвіддаленіше від Дмитрівки село – це Тузли.
– Але навіть якщо і так, – міркує Гайдаржи, – невже 15 літрів соляри для поїздки на змагання на шкільному автобусі – проблема? Є ж фермери, підприємці, просто небайдужі люди, що в цьому селі колись жили. Треба лише вийти на них, налагодити контакти. Зрештою, під лежачий камінь вода не тече.
Сам Гайдаржи, як сільський голова, відводить розвитку спорту і фізкультури важливу роль. З цих міркувань планує свою роботу щодо залучення до спорту якомога більшої кількості молодих людей. У нього це добре виходить, і насамперед тому, що зумів налагодити міцний зворотний зв’язок з усіма, хто в разі потреби готовий без зволікання на перший заклик голови подати свою спонсорську допомогу. Ось чому Іван Георгійович, анітрохи не хизуючись, сказав, що Дмитрівка – це велика і дуже дружна родина. Підтверджень на те багато. Нещодавно грали на кубок Бессарабії. Перші збори проходили у Главанях, а фінал – у Кирничках Ізмаїльського району. Якихось витрат це, звичайно, вимагало. Але в селі навіть думки такої не допускали: дмитрівці – та щоб не брали участі?! Поїздку забезпечили спонсори, а в нагороду всім – друге місце і заохочувальна грамота народного депутата України Антона Кіссе. Безпосередньо Дмитрівці Антон Іванович подарував три борцівські килими (один з них – на знімку), і було за що. Але насамперед – за шалений успіх Володі Дубового, що став чемпіоном України (пізніше – кількаразовим) з вільної боротьби.
Сьогодні два борцівські килими використовуються у шкільному комплексі, а третій – на стадіоні, де секцію боротьби в Татарбунарській ДЮСШ веде Сергій Іванов. На своїй машині він возить хлопців на змагання, шукає спонсорів і завжди знаходить у них розуміння. Трифон Антов – нині житель Одеси – один із них. Саме завдяки його прямому сприянню деякі перспективні юні спортсмени – учні 10-11 класів – були переведені до Одеського спортивного інтернату. Іван Георгійович називав стільки імен односельців, що роблять свій внесок у підтримку статусу Дмитрівки як спортивного села, що я тільки встигала записувати: Василь Русев, Зіновій Кичук, Василь Златов, Ілля Чулак, Олександр Димиров... Втішно, що навіть у нинішньому, дуже складному, житті не все вимірюється грішми. Тренери працюють винятково на громадських засадах, і результативно. Волейбольна жіноча команда завдяки своєму тренеру Миколі Базану давно зарекомендувала себе як сильна. А починав він із тренувань дівчаток шести-, семикласниць і довів їх до випуску. Ті, що зосталися після школи в селі, продовжували переможний марш команди. У неї – один із найкращих результатів на першості області і серед жіночих команд – на кубок Бессарабії. Перемоги здобуто в боротьбі з волейболістками Саратського, Ізмаїльського районів. У дівчат завдяки безвідмовному спонсорові Іллі Чулаку ніколи не було проблем зі спорядженням.
Але у Дмитрівці працює ще й філія шахово-шашкового клубу на базі сільської дитячо-юнацької школи олімпійського резерву. 4 групи по 15 дітей у кожній від 7 до 16 років тренує Олександр Нидялков. Є й доросла група. За 10 років роботи клубу команда була дворазовим переможцем міжнародних змагань, багаторазовим бронзовим і срібним призером в особистому і командному заліках. У планах сільського голови і депутатів – відремонтувати Будинок культури й один із кабінетів відвести під цей клуб. Проблема лише в тому, що ремонт БК потребував близько 5 мільйонів гривень, а сьогодні треба вже значно більше. Уся надія – на стабілізацію в країні та піднесення економіки. Та й сільський стадіон із його полем, що поливається в стало спекотні дні, і 10 освітлювальними щоглами ремонту теж потребує. Але тут Гайдаржи розраховує на спонсорську допомогу землекористувачів, сільгосптоваровиробників, щоб хоча б на одній стороні встановити сучасні пластикові сидіння.
До речі, у Дмитрівці є ще один стадіон – шкільний. Цього року його ґрунтовно підремонтували. Завезли чорнозем, виконали весь обсяг технологічних операцій, засіяли. Технікою забезпечили фермери Василь Русев і Георгій Аргіров, а сіяли Василь Златов і Сергій Велев. Трава зійшла чудово, але навіть ходити по ній поки що не можна. Завгосп школи, колишній важкоатлет Іван Євчев контроль тримає, але скоріше для проформи. Діти тямущі, тому ганяють м’яча на сусідньому волейбольному майданчику.
– А Іван Георгійович Вам казав, що у нас працюють ще й дві групи здоров’я? – запитав Іван Іванович, поки Гайдаржи розмовляв з жінкою, що його зупинила. – Щонеділі о 9 годині ранку грають у футбол, а о 14 годині у спортзалі – у волейбол. Буває, запрошують із сусідніх сіл. Змагальний дух – це завжди здорово. А якщо тон задає сам сільський голова, як наш Іван Георгійович, отже, мікроклімат у селі – який треба.
Судячи з атмосфери Дмитрівки, – так воно і є. Готуються до Дня села, беруть участь усі. Підремонтувати дороги? – той же варіант: хто транспорт виділяє, хто – жорству, хто – робочою силою помагає, самі жителі охоче беруть участь. І ніхто їх не примушує, не наполягає. Як каже Іван Георгійович, дмитрівці виховані в найкращих традиціях патріотичного прояву своєї щирої любові до рідного села. І я це помітила.
– У вас, у «Одеських вістях», є дуже розумна рубрика – «Що може сільрада». Так я вам скажу – може багато чого! Зокрема й підняти спорт. Треба – я виходжу зі свого досвіду – любити людей, уміти їх чути, спиратися на них, постійно спілкуватися. Якби в моєму варіанті це було не так – нічого б і в мене не вийшло, – пояснює свою позицію Гайдаржи. – А сьогодні Дмитрівку поза спортом я просто не уявляю.
Екскурсія по Дмитрівці спортивній закінчилася. На зворотному шляху ми знову призупинилися біля пам’ятника Георгію Димитрову, що дивився зі значної висоти на село, яке розляглося перед ним.
– Про що він думає? – посміхаючись, запитав Гайдаржи. – В одному я упевнений: Дмитрівка йому подобається...
