«Сільськогосподарські підприємства всіх форм власності мають однакове право на місце під сонцем». Це наполегливе твердження, з наголосом на слові «однакове», я не раз чула від Івана Георгійовича Кюссе, начальника управління агропромислового розвитку Тарутинської райдержадміністрації. І коли він був керівником району, і тепер – на нинішній його посаді. Великою помилкою вважає Кюссе не продумане докладно реформування сільського господарства, що було тяжко пережите країною. За ці роки назавжди припинили своє існування багато які потужні колективні господарства. Слідом була знекровлена надійно ними підживлювана інфраструктура села, більшість жителів якого залишилися без роботи. Збитку, таким чином, – і морального, і матеріального – завдано було величезного.
Іван Георгійович гадає, що ще при розробці такого глобального проекту не було достатньо враховано чинники, на яких ґрунтується успіх розвитку господарства – як приватного, так і колективного. На перше місце Кюссе висуває умови, неухильне дотримання яких забезпечить нормальну діяльність сільгосппідприємства будь-якої форми власності: гранично уважне ставлення до людей, чесність у розрахунках із ними. Наступний чинник: виробництво має вестися за сучасними технологіями і з урахуванням особливостей зони ризикованого землеробства. Якщо керівник зумів організувати весь процес розумно, з науковим до всього підходом, з використанням напрацьованого вже досвіду, – осічок не буде. Хіба що природні катаклізми можуть внести дисонанс у цю картину. Але хоча й великі труднощі пережили хлібороби після торішньої повені, проте ті, хто зумів зосередитися і кинути всі сили на підготовку ґрунту під озимі, – виграли. Щоправда, контраргумент усе-таки є: землі в господарствах відрізняються, і буває – істотно. На схилах, у лощинах навряд чи хороший врожай збереш. Про що і сказала Іванові Георгійовичу. Відповідь його була розлога:
– А Ви побувайте в ПрАТ «Петросталь». Там на бідних, – щиро скажемо, поганих – землях, на пагорбах, на невеликих, 50-60 гектарів, площах стабільно одержують високі для даних умов урожаї зернових – по 40 і більше центнерів з гектара. Усякий раз, коли буваю там, не перестаю дивуватися: як їм це вдається? І вкотре переконуюся: все залежить від уміння керівника зробити процес розвитку господарства безупинним. Що, до речі, добре видно й на прикладі ПП «Ніка-агро». Господарство це – як і його керівники Петро Ніколаєв і Василь Каражелясков – молоде, йому якісь три роки лише. Але на далеко не найкращих землях там одержують високий урожай усіх вирощуваних культур. Не випадково саме на базі «Ніки-агро» проводяться районні семінари.
Так, це приватне підприємство. Але й колективну форму власності, коли засновником виступає весь трудовий колектив, усі власники майнових паїв, списувати з рахунків зарано. Я, коли чую, що приїхав якийсь спонсор і буцімто вклав великі гроші в економіку господарства, не дуже цьому вірю. Так, можливо, якийсь скромний стартовий капіталець він і вніс. Був у нас один такий, що виявився на перевірку аферистом. Він стрімко поукладав з усіма договори на паї. Ще з більшою спритністю – на виготовлення необхідної документації на нерухомість, під якою без докорів сумління брав у банках кредити й за ними працював. А люди ж вірили, що він і справді вклав у виробництво свої значні кошти.
Часто думаю над тим, як нелегко буває сільгосптоваровиробникові. Він же, вважай, працює в борг. У борг бере насіння, засоби захисту рослин, добрива, ПММ. Настає час жнив – радіти б. Але чекають розрахунки за боргами. Ясна справа, – зерном, яке, користуючись ситуацією, беруть за безцінь. Решту його вкладають у розвиток і знову влазять у борги. І так по колу, щорічно.
– Невже з цього замкнутого кола виходу немає?
– Знаєте, як працюють сільгоспвиробники в Німеччині? За трипільною системою. Тобто один урожай у них у банку і працює на дивіденди. Другий – у складах і реалізується перед збиранням нового врожаю за хорошою ціною. Третій – на власних полях. У нас же діє однопільна система. Тому врожай іще не вирощений, але вже закладений. Я впевнений: треба переходити щонайменше на систему двопільну. І тоді ми мали б один урожай у складах, інший закладався б у полі. Такий перехід – причім що раніше, то краще, – сприяв би великому стрибку в розвитку сільського господарства. До речі, «Ніка-агро» вже зараз відсотків 20 із кожного гектара може відкласти в запас.
– Але якщо це так переконливо, чому наші сільгосптоваровиробники не йдуть на такий крок і, як і раніше, реалізують зерно не в березні, коли ціна на нього максимальна, а відразу після жнив?
– Насамперед треба, щоб держава допомагала хліборобові, а не заважала. Бо ж як часом буває: варто високопосадовцеві з Києва вимовити загалом оптимістичну, багатонадійну фразу «зерна цього року буде багато», – і вже тим самим, він, не бажаючи того, збив ціну...
Ось про що ми говорили з Іваном Георгійовичем у його кабінеті, чекаючи керівника СВК «Бессарабський» Георгія Івановича Делібалтова, що приїхав до Тарутиного у нагальних справах. Побувати в господарстві запропонував сам Іван Георгійович, щоб іще раз довести правоту свого переконання: колективна форма власності має право на повноцінне життя. Тож нашу бесіду ми продовжили уже втрьох дорогою, поки Делібалтов віз нас на своїй машині до місця призначення.
Георгій Іванович – чоловік надзвичайно скромний. Ніколи не підвищує голос, розгніваним уявити його просто неможливо. Хоча ситуації за багато років його керівництва бували дуже складні. Це зараз він уже спокійно згадує 2003-й, найтяжчий рік, коли всі озимі в безсніжну зиму, із тривалими, нижче 25 градусів, морозами, вимерзли. Тоді з багном вал озимої пшениці склав 228 тонн. Із цієї мізерної маси, ледве очистивши, вичленували 142 тонни на насіння при потребі 500 тонн. Але ж іще треба було розрахуватися з людьми! Але як на гріх пішли затяжні дощі, поля нещадно заросли бур’яном. Тож і яровий ячмінь майже нічого не дав. Уся надія була на кукурудзу та горох. Вирішили дати людям по одному ряду кукурудзи на особу. Її вони й обробляли, і збирали, до двох тонн у підсумку й одержали. Ніхто не скаржився, не обурювався. Люди й у тяжку хвилину були з Делібалтовим поруч.
Без пафосу говорив Георгій Іванович про великий, направду дружний колектив, як про велику родину. У ньому людина не губиться, почувається захищеною. І це головна перевага колективного господарства. Цікаво висловився один механізатор: «Бессарабський» – це наш Китай. Бо при реформуванні не зруйнували його, все зберегли, і люди з роботою залишилися. Георгієві Івановичу спасибі. Ми за його спиною – як за кам’яною стіною».
Справді, стільки пережито, а господарство, його матеріально-технічна база міцніє. У парку з’явилися чотири нові комбайни і три трактори, дискові борони, спарений культиватор, важкі плуги. Хоча ціни вже далеко не ті, що були раніше. Колись на загальний ремонт до 300 тисяч гривень ішло, тепер – у два з лишком рази більше. Але зате зяб уже самі обробляли. Насінням теж обходяться своїм – пшениці, ячменю, гороху, еспарцету, люцерни. Поцікавилася була я, як новим врожаєм збираються розпорядитися. Георгій Іванович лише посміхнувся. Позакривають витрати на закуплені в кредит машини, на заробітну плату, податки. А на решту придбають щось із техніки. Так із пайовиками розплатитися треба, їх понад 770. Кукурудзу, ячмінь, пшеницю, соняшник – люди своє одержать: у глибокій порядності Делібалтова вони ще не обманулися жодного разу. Але найважливішим Георгій Іванович вважає те, що до рідного села стала повертатися молодь. А чому б і ні? Робота для них у господарстві завжди є. Село газифіковане, і Георгій Іванович навіть затрудняється сказати, скільки за чимало років господарство вклало в це коштів. Багато. За принципом – усе для людей.
Один зі знімків я зробила на ґрунтозахисному 80-гектарному полі. Того дня закінчували збирання пшениці, але пройшов дощ, і механізатори з нетерпінням чекали, коли ж з’явиться сонце. Так би мовити, вимушений перекур, хоча, до речі, в руках сигарету не побачила ні в кого. Як зазначив головний агроном Юрій Михайленко, у них із цим строго. Георгій Іванович відрекомендував кожного з комбайнерів на цьому полі, водіїв, пожежника, назвавши їх на ім’я. Хлопці, схоже, дещо бентежилися, ховаючись за жартами. Так я їх і запам’ятала на тлі новеньких комбайнів разом із Георгієм Івановичем, який скромно примостився на правому фланзі, Іваном Георгійовичем Кюссе і Юрієм Юрійовичем Михайленком (вони на знімку – крайні ліворуч). Такий от житейський знімок вийшов...
