У трудовій книжці заслуженої артистки України Ірини Черкаської один запис, зроблений 52 роки тому, – Одеський український драмтеатр. І весь цей час Ірина Микитівна віддано служить своєму театру. Вдячні колеги організували на честь актриси бенефіс. Після вистави «Сорочинський ярмарок», де вона блискуче зіграла Хіврю, їй за багаторічну роботу на сцені вручено іменний годинник від губернатора та «Знак Пошани» від міської ради.
– Ірино Микитівно, Ви пам’ятаєте свій перший день в Українському театрі?
– Звісно... Це було в серпні 1962 року... Із трепетом увійшла в будинок театру, не підозрюючи, що все моє сценічне життя буде віддане тільки йому... Була тендітною, молоденькою і, – як багато хто вважав, – яскравою випускницею Київського театрального інституту...
– ...Ну, та Ви й зараз нічого...
– ...Ой, облиште. Усе чоловіки майстри робити компліменти!
– Але вони супроводжують Вас ціле життя?
– Щиро? Раніше їх було більше. Зізнаюся, але й зараз... Ой, тільки б мій Володя не чув! Кажуть, що була одягнена в червону сукню з червоним бантом... Я тоді цілком не усвідомлювала, що працюватиму з відомими в Україні й за її межами акторами – Миколою Сльозкою, Іваном Твердохлібом, Генріхом Осташевським, Лесем Луценком... Це було ціле сузір’я майстрів сцени.
– І, звісно, Ви у них навчалися акторського ремесла?
– Наш Український театр став для мене другим інститутом. Особливо на початку моєї кар’єри. Пам’ятаю, в перший же день у коридорі мене зустрів народний артист України Іван Твердохліб. Він по-батьківськи обійняв і запитав, хто мої улюблені драматурги, що я грала в інституті, а потім запросив до себе на обід. За столом розмова була тільки про театр. «Головне – бути відданим театру, і він тобі віддячить... Запам’ятай, дівчинко моя, ти вийшла заміж за театр!..». Метр казав, що у нас в Одесі особливий глядач. Він дуже відчуває фальш, награність. Але радив не боятися його. Глядач доброзичливий, хоча акторські промахи не пробачає. «Будь сама собою на сцені й завжди люби театр, і тоді він тебе полюбить...»
– І Ви назавжди полюбили театр, але заміжня все-таки двічі...
– Як двічі? Один раз!
– Перший раз вийшли за театр, а другий – за молодого актора Володимира Черкаського, випускника Харківського інституту...
– (Сміється) Так-так, буквально через рік роботи в театрі справили комсомольське весілля. Під звуки Першого концерту Чайковського ми піднімалися до Грецької зали, а нас закидали квітами... Авжеж, ось так понад півстоліття живу і з театром, і з Володею, який потім перейшов на державну службу. Тоді я вже почала опановувати першу роль Софійки з «Безталанної» (режисер – Броніслав Мешкіс). Це була глибока роль героїні. Люблю її досі. Пам’ятаю, Іван Твердохліб, коли за роллю мене намагалися вбити, тепло мене обіймав і опускав очі. А перед виставою радив: «Донечко моя, не хвилюйся, усе буде добре!..»
Потім запам’яталася мені Маша Іванова з «Декамерона». Глядач любив цю виставу. Хтось із них мені навіть написав листа, у якому було багато компліментів на мою адресу. Запам’ятала останній рядок: «Ви зіграли справжню жінку... Ви страждали на сцені, а я – разом з Вами».
– А це фото з «Мурлін Мурло»? Тоді Вас глядачі позаочі називали Чапліном у спідниці...
– Так, це точно... Режисер вистави – Ігор Равицький. Це вистава про складні взаємини між людьми в радянський час. Ми повезли її до Канади, гастролювали там цілий місяць, і до Єгипту.
– Запам’ятався Ваш монолог, монолог Інки, жінки-багатостраждалиці: «Я жити хочу! Я хочу жити!..»
– Так. У різні часи в жінок були свої проблеми, як, до речі, чимало їх і сьогодні... Більшу частину свого життя грала героїнь. Зараз, можливо, через вік, життєвий досвід, граю більше характерні ролі. Ось Вам фотографія з «Сорочинського ярмарку», де я граю Хіврю (режисер – Костянтин Пивоваров). Сьогодні він іде з аншлагом. Якось після вистави до мене підійшли двоє – подружжя і подарували квіти... Жінка, розглядаючи мене, сказала: «Ви справжня Хівря! У нас у дворі жила така особа. Ви мовби за нею спостерігали – і голос, і міміка, і жести, ну точнісінько Хівря з нашого двору!.. Її вже немає живої, але на сцені завдяки Вам вона оживає...».
– Як Ви створюєте свої такі достовірні образи?
– Це результат моїх спостережень за жінками на «Привозі», на вулицях, у парках, у транспорті... Ви собі не уявляєте, які колоритні україночки стоять на найбільшому базарі у світі!
– Чи був такий випадок, Ірино Микитівно: Ви на «Привозі» купуєте сметану й довго не відходите від прилавка. Відійшовши трішки вбік, стали спостерігати за черговою своєю «жертвою». Одна з торговельниць, помітивши Вас, дуже жваво запитала: «А шо Ви на нас так дивитеся?..»
– Так-так... Вам правильно розповіли. Коли я йшла, вслід чую: «У неї такі очі, такі очі!.. все, Оксано, торгівлі у нас з тобою сьогодні не буде!..». (Сміється.) Знаєте, стільки незіграних жіночих колоритних ролей!.. Я мріяла зіграти Едіт Піаф, бачила себе в «Трамваї бажань»... Але вже не зіграю – час минув. Зате сьогодні інші ролі, і граю із задоволенням. І в «Маленьких комедіях», і в «Шельменкові-денщику», і в «Сорочинському ярмарку»...
– Ірино Микитівно, можливо, Вам слід зайнятися режисурою?
– Ну що Ви!.. Богові богове, а цісареві – цісареве. Я акторка, і тільки... Хоча, зізнаюся, я теж режисер, але тільки кухонний... Так-так, домашній. Ви знаєте, у мене стільки рецептів, стільки кухарських книжок, що щодня намагаюся експериментувати. Я, Іване Георгійовичу, біля плити – як режисер. Для мене кожен інгредієнт страви – це як актори, я створюю драматургію страви, щоб кожен компонент був на своєму місці та вчасно. Як актор виходить на сцену, так і він уводився б у технологію готування. Дуже люблю готувати й пригощати...
– Зіграно багато ролей, попереду – нові. А які слова Ваших героїв є мовби епіграфом до Вашої діяльності, Вашого сценічного життя?
– Ви знаєте, народний артист України Генріх Осташевський дуже часто, зустрічаючи нас, молодих, у театрі, говорив: «Я люблю тебя, жизнь!..». Отож, це слова з пісні, не з ролі, але я їх перефразую – я люблю тебе, театре, і сподіваюся, що це взаємно!..
