Федір Желясков, Березинський сільський голова, – чоловік прямолінійний, і його абсолютно не бентежить, що комусь це не подобається. За будь-яких обставин він обстоює правду, якій ніколи не зраджував. Такий у нього принцип. Його дотримувався і з перших днів свого обрання 2008 року сільським головою, у плині тривалого, дуже тяжкого етапу обстоювання залізниці та Березинської залізничної станції. Уже тоді питання «бути чи не бути» постало, як то кажуть, руба. Бо від його благополучного вирішення залежала, по суті, доля району, для якого наявність залізниці – одна з основних умов успішного економічного розвитку. Щоразу з призначенням нового керівника дирекції Одеської залізниці (вони в ті роки мінялися часто) Желяскову доводилося завзято доводити помилковість рішення про закриття станції. Одного разу не витримав і черговому новому директорові без натяків сказав: «Таке враження, що у вас там сидить якийсь заступник, дуже зацікавлений розібрати залізницю. Один раз у нас уже розібрали гілку до Молдови. Хоча я наполягав: законсервуйте, поки не розберетеся що до чого. Так ні ж, розібрали – 18 кілометрів колій до Бессарабської. Обдурили весь район, мовляв, зробимо ремонт, будуть нові рейки. І де ці рейки? Усе вивезли, до щебеню».
– А скільки не діяла станція після її закриття й поки вирішувалося питання про доцільність її повноцінного використання? Наскільки знаю, найвагомішою підставою висувалася нерентабельність залізниці, – говорить Желясков. – Я на цифрах показав, скільки наших людей користуються цією можливістю – безперешкодно дістатися за будь-якої погоди до Одеси. Вагон завжди повнісінький. Проте робили все, щоб нас її позбавити. Встановлювали вкрай незручний розклад. Наприклад, до Одеси – у вихідні дні. А людям треба до лікарні, до управління Пенсійного фонду, якісь виробничі справи повирішувати. Мирилися з усім, аби тільки цей вагон був.
– Федоре Федоровичу, Ви мені показували якось знімки, зроблені після повені. Мене вони потрясли – зігнуті потужною водою рейки! Що ж далі було?
– Так, тоді змило 300 метрів залізничної колії. Та й автодороги остаточно зруйнувалися. Після того лиха держава виділила великі гроші на їх відновлення. І, зокрема, – одного кілометра від Березиного до Тарутиного й на ділянку від Арциза до Сарати. Ну й що стало із цими дорогами після варварської їх експлуатації великовантажними машинами, на які вони не розраховані? Вони знову розбиті. Чи не час на законодавчому рівні визначити, щоб штрафні санкції за перевищення допустимих норм вантажоперевезень на наших автодорогах накладалися не на водія, а на перевізника? Поки ж цю проблему за гривень 200 вирішує сам водій. А буде закон – буде лад і корупції не буде. Але головне, чи згадають чиновники про стару залізницю? У нас торік дві тисячі вагонів вантажів було по ній прийнято й відправлено. Максимально використовує її заготзерно. А в підсумку зберігаються автомобільні дороги. Тепер за перевантаження ми маємо моральне право їх перекрити: є «залізка» – відправляйте вантажі по ній. Ми, зокрема, поставили на дорогах блоки, щоб великовантажні машини не могли їздити. Визначили для них коридор і контролювали. Державні гроші треба берегти.
– Я чула, були претензії до якості проведених робіт на тих самих дорогих ділянках. Це так?
– Ми виходили на гарячу лінію облавтодору із цього приводу. Відповіли, що в усьому винні вантажні машини. То з’ясовуйте, чи тільки в цьому справа? Надішліть підрядника, нехай на місці визначить, наскільки якісно зроблено дорогу. Але в будь-якому разі законодавство треба змінювати. І тоді замість того, щоб знову лагодити дорогу, витрачаючи великі гроші, я зміг би впорядкувати паркову зону, побудувати дитячий майданчик, освітлити ще одну вулицю. Бачите, як тісно пов’язана якість нашого життя й із залізницею, і з автомобільною дорогою.
– Але ми з вами щойно побували на Березинській залізничній станції. Чинній! Я із задоволенням сфотографувала вантажний потяг, що маневрує, і Вас із черговим по станції Володимиром Гончаром. Він радий, що станція запрацювала. Вчора кілька вагонів прийшли з добривами місцевим фермерам. Цілими складами йде в порти зерно. І березинці тепер дістаються до Одеси по залізниці. Домоглися-таки свого?
– Але зусиль це коштувало великих. Спільних. Ми ж неодноразово зверталися й до народних депутатів, і до Антимонопольного комітету України, до обласної держадміністрації, районної. Спасибі й «Одеським вістям». Газета теж тримала на контролі нашу проблему. Усі обстоювали право Березинської залізничної станції на життя.
Пам’ятаю, як на одній із зустрічей із представниками дирекції Одеської залізниці в.о. голови району Анатолій Миколайович Серек-Басан, – а економіст він сильний, – обґрунтував такими доказовими викладками життєву необхідність залізниці для району, що нашим опонентам нічого було й сказати. Тим більше що на зустріч приїхали керівники хлібоприймального підприємства, вугільних складів, багатьох господарств.
Тож відновлення роботи станції було вінцем наших величезних зусиль. Того першого дня на гудок поїзда, що наближався, з усіх вулиць збіглися люди. Усі раділи, деякі плакали з радощів і потім усі затанцювали. Мене наступного дня дядько Ваня Кащи, який багато років пропрацював на станції, навіть дорікнув, що про таку подію його не попередили. А я, щиро, нікого взагалі не попереджав. Ось тепер березинські діти-студенти (а їх в Одесі вчиться багато) їздять до обласного центру всього за 8 гривень, а дорослі – за 16. Тоді як автобусом – за 80 гривень. І розклад зручний: о 23-й годині сідаєш, а о сьомій годині ти вже в Одесі. До 15-ї години всі справи встигаєш переробити.
– Федоре Федоровичу, а як Ви дивитеся на такий проект – продовження залізничної колії до Рені?
– Чудовий проект. Виграють усі.
Сільський голова предметно вирішує й кадрові питання. Його турбувала нестача медиків. Він пішов до школи, розмовляв з молоддю. Зумів переконати одного хлопця вступити до медучилища. Той відучився й потім вступив до медінституту. А сільський голова на цей час зарезервував для нього квартиру. Ще одна дівчинка дослухалася доводів Желяскова й зараз навчається на лікаря.
– Дуже радий, що мої бесіди із Сергієм Халіковим не були марні. Він таки вступив на бюджет і теж буде лікарем. Тож моя рада колегам: не шукайте готових фахівців, самі їх готуйте, ще зі школи, – говорить Желясков. – У цьому плані я солідарний з Іваном Георгійовичем Гайдаржи – Дмитрівським сільським головою з Татарбунарського району. Читав про нього в «Одеських вістях». Мені близька його позиція: немає такого питання в селі, яке б його не стосувалося.
