В ці осінні дні відзначає свій 95-річний ювілей наш легендарний земляк, шанований усіма Василь Йосипович Грушецький – полковник у відставці, ветеран Великої Вітчизняної війни, партизан-підпільник, нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни, Богдана Хмельницького, медалями «За відвагу», «За оборону Москви», «За визволення Варшави», «За визволення Праги», ветеран педагогічної праці, відмінник народної освіти.
Дев’яносто п’ять – це щедре свято життя, бо досягнуто мети, поставленої перед собою, виросли і міцно стоять на цій землі діти, бо є онук – нащадок, продовжувач роду. Це шлях, сповнений героїчних подвигів на нелегких воєнних дорогах, натхненної праці на освітянській ниві, любов’ю рідних і близьких, повагою та шаною земляків. Все це сплелося в дивний візерунок на рушникові його долі, що служить взірцем для кожного з нас.
Ювілейна дата спонукає погортати сторінки життя Василя Йосиповича... Він народився на станції Абомелікове в Кодимському районі – у великій, дружній родині. Батько й мати працювали на залізниці. У 1925 році переїхали до Кодими, де минули дитинство та юність ювіляра. Тут закінчив середню школу. Серед учнів першого її випуску був одним із найкращих. Потім – учительський інститут в Одесі, згодом – робота в одній із сільських шкіл Роздільнянського району.
Коли 1939 року почалася Друга світова війна, Василя Йосиповича призвали до лав Радянської Армії, і він потрапив на фінський фронт. Звідти – до артилерійського училища в Москві, яке закінчив перед Великою Вітчизняною.
Так починалися воєнні шляхи мирного вчителя. Лейтенантові Василю Грушецькому вже в липні 41-го довірили посаду заступника командира артилерійського дивізіону, який брав участь у обороні Смоленська, Москви, виходив з-під оточення під Вязьмою.
Той жовтневий день став початком нової сторінки його життя. Частина, потрапивши в оточення, не могла вирватися з ворожого кільця і пробитися з боями до своїх. Тоді воїни влилися в один із партизанських загонів Білорусі. Під час виконання завдання під Оршею, у жовтні 42-го, у бою з фашистами Василь Йосипович був тяжко поранений. Підпільники врятували йому життя. Але стати знову до лав народних месників лейтенант іще не міг через рани. Товариші переконали його підлікуватися. Навесні через підпільників-залізничників доправили його до ст. Кодима, а звідти – у
с. Французьке (нині Лисогірка), де жили батьки воїна.
Як то кажуть, вдома і стіни допомагають. І повітря рідного краю додало сил молодому воїну, який не забарився долучитися до підпільної та партизанської боротьби в тилу ворога, очолюваної Василем Кривенцовим.
Під час однієї з бойових сутичок із каральним загоном у с. Котовцях Василь Йосипович втратив зв’язок із партизанами Кривенцова і пішов з товаришами в бік лінії фронту, що проходила по річці Буг. Там і зустрівся з радянськими військами, у складі яких воював на території Молдови, України, Польщі, Німеччини, Чехословаччини. Переможну весну сорок п’ятого року зустрів В.Й. Грушецький у Празі. Але ще цілий рік він не міг повернутися додому, виконуючи свій військовий обов’язок у Німеччині, Чехословаччині, Угорщині. І тільки у травні 1946 року капітана Грушецького було звільнено в запас.
По війні Василь Йосипович повернувся до мирної праці на освітянській ниві в Роздільнянському районі. Цьому покликанню не зраджував до самого кінця своєї трудової діяльності. Саме в цей час зустрілася йому дівчина – сіроока, русоволоса росіянка з-під Воронежа, яка на цілих 52 роки стала йому вірною дружиною, коханою, другом і соратником. З Любов’ю Карпівною виховали двох синів, разом переживали і горе, і радощі. З Роздільнянського доля привела до Кодимського району, де подружжя працювало вчителями в Загнітківській, Лабушненській, Шершенецькій сільських школах. Але Лисогірська школа ввійшла в його серце назавжди. Бо саме тут був директором 27 років. І не просто директором, а хазяїном. Адже до його приходу на посаду школа складалася з п’яти пристосованих приміщень. Та за короткий час під керівництвом Василя Йосиповича, за участі вчителів, учнів і їхніх батьків було збудоване типове приміщення, яке стало окрасою і гордістю села. Всі ці роки школа була серед найкращих, а її керівник удостоєний звання відмінника народної освіти.
В педагогічному колективі Лисогірської школи й досі пам’ятають свого директора – Вчителя з великої літери. Незважаючи на свій солідний вік, Василь Йосипович залишається молодим душею, цікавиться громадським життям, політикою, зустрічається з ветеранами Великої Вітчизняної війни, учнями шкіл району.
Світлана БІЛА, Кодимський район
