Я не одразу впізнала в цьому чоловікові, що вітався зі мною, Олега Георгійовича Бойка – Нерушайського сільського голову. Очі – от що спантеличило мене. Вони були зовсім іншими. Не ті, що я бачила під час нашої з ним розмови місяців сім-вісім тому. Зараз на мене дивилися глибоко посаджені на обличчі, що дотепер зберегло засмагу, очі без колишньої живинки. Я не лізла людині в душу з напевно вже набридливими йому запитаннями: як там у зоні АТО? Він пішов добровольцем і в хірургічному відділенні 61-го мобільного шпиталю пробув три місяці, що здалися нескінченно довгими. Чи думав Олег про те, що кожна мить могла стати для нього останньою у ті дні, коли упродовж доби приймали до 180 поранених? Ні, ніколи було. Уся воля підкорялася одному – порятунку життя цих, здебільшого молодих, хлопців. І лише тепер, через два тижні після повернення із зони АТО, коли розслабилася пружина, що стримувала емоції, він фізично відчув, як біль точить душу і позбавляє спокійного сну.
Мені він небагатослівно розповів про війну, яка змусила його переглянути всі життєві цінності. Для себе Бойко зрозумів одне: головніше за здоров’я та гідне життя для своєї родини немає нічого. «Родина – це ж осередок держави, – пояснював Олег. – Буде усе гаразд в родині – буде нормально і в державі. І навпаки. Отже, треба державі подбати про людей – забезпечити роботою, дати гідну зарплату – відповідною буде і віддача».
І коли по мобільному зв’язку він довідувався, що вдома усе гаразд, що родину підтримують у селі, допомагають і чекають благополучного повернення свого сільського голови, спокійніше ставало на душі. Та він і сам щодня молився за це, бачачи перед очима обличчя коханої дружини, шістьох своїх дітей (молодшому Ігорку всього п’ять років) і односільчан. Та й справ у селі сила-силенна, говорить Олег із великою заклопотаністю. Наприклад, розв’язання проблеми з ремонтом доріг забуксувало.
Невеликі гроші на це є. Якби вирішити ситуацію з кар’єрами в Борисівці та Білоліссі, звідки можна було б постачати для дорожнього покриття досить якісну жорству, але вони неузаконені: поклади нібито малі, а от Нерушаю їх би вистачило. І виходить: і сам не гам, і другому не дам.
З водою в селі проблема теж не легша. Водогону в Нерушаї немає років вже 20. Збирають дощову воду, завозять із двох колодязів у полі. У спеку городи поливають. Але вода лужна – псується ґрунт, земля осідає. І це при тому, що село із двох сторін омивається водою, але в самому Нерушаї її немає. Обіцяв народний депутат Віталій Барвіненко допомогти, просив документацію підготувати на проект з подачі дунайської води. Підготували. Тепер громада сподівається на сприяння народного обранця в розв’язанні проблеми.
Звичайно, відсутність керівника нерушайці відчували. У деяких ситуаціях його дуже не вистачало. Але сам Олег високо оцінив роботу за ці три місяці без нього секретаря Галини Григорівни Садковської, апарату сільради, депутатів, керівників соціальних служб. Успішно спрацювали сільгосппідприємства – а лише великих на території сільради їх три, зокрема, і зі сплати податків. Вчасно зібрали врожай, що Олега особливо тішить. Таке поняття вклали в нього батьки: буде хліб – буде й здоров’я. А здоров’я – це все.
Проблем залишається досить. Стара опалювальна система в школі – одна з них. Але демонтаж і встановлення нових труб потягне тисяч на 500 гривень. Треба б обгородити стадіон, встановити на центральній вулиці лави.
Ми зайшли з Олегом до дитячого садка. Спустилися в котельню. Я була вражена: нічого собі котеленка – гуде!
– Спасибі Олегу Георгійовичу, – сказала завідувачка Лариса Мунтян, – Це він придумав, за його кресленнями робили. І в амбулаторії така ж котельня. Ми дуже хвилювалися, доки Олег Георгійович був у зоні АТО. Слава Богу, живим повернувся. Тепер і нам спокійніше. Лише посміхатися він став рідше.
Напевно, ще не відійшов, душа ще не відболіла. Перед очима одна картина – вбиті, поранені, кров, перев’язки.
– Так, – важко зітхає Олег, – хлопці воювати навчилися. Але чи навчаться вони після цього по-новому жити? – болюче запитання, на яке ствердно відповісти Олег поки що не може.
Але саме за ці три місяці він фізично відчув щільність коротенького, усього на три літери, слова – мир.
– Треба закінчувати із цією нікому не потрібною війною. Одна надія на розсудливість усіх, від кого це залежить. Працювати треба, будувати, творити, дітей ростити. Чи не в цьому найвище призначення людини, – завершив нашу розмову сільський голова.
