Як уже писали «Одеські вісті», Бессарабія є лідером вітчизняної вівчарської галузі. У тутешніх степах пасеться третина всіх овець України. Цьому, безумовно, сприяють не тільки природно-кліматичні умови, але й традиції місцевого населення, яке здавна займалося цим видом скотарства.
Щоправда, при Союзі овець потіснила велика рогата худоба – як ефективніша у плані виробництва м’ясо-молочної продукції. Однак вівчарство вижило, а в останнє десятиліття навіть почало набирати темпи у своєму розвитку. Зокрема, завдяки товариству з обмеженою відповідальністю «Бородіно-А», у якому утримують близько шести тисяч овець. Це ставить підприємство в ряд найбільших не тільки в Україні, але й у Європі.
Цікава історія створення вівчарської ферми Олександром Паларієвим – засновником і директором групи компаній «Катрал». У якийсь момент у суворому комерсантові, до 14 років пас овець у цій місцевості, прокинувся дух предків. Після чого він і зайнявся вівчарством. А потім народилася думка відродити з небуття рідне село. І при фермі виріс туристичний комплекс «Фрумушика-Нова» із п’ятьома музеями, парками скульптур, гостьовими будиночками, винним льохом та іншою інфраструктурою.
…На покритих ковилою й типчаком невисоких пагорбах, що ніколи не знали плуга, мирно пасуться отари овець. Тільки чабани тепер одягнені не в традиційні овечі жилети й кушме (шапка з овечої вовни), а в куртки й кепки, а замість традиційного ріжка у них – мобільні телефони.
Робота чабана не така легка, як може здатися. Овець на пасовище виганяють у будь-яку пору року й погоду: ці невибагливі тварини здатні відшукати корм і під снігом, навіть якщо товщина його покриву перевищує 40 сантиметрів. Цілорічно трудиться й чабан. При цьому йому завжди треба бути напоготові, тримати зв’язок з озброєними єгерями: навколо овечих отар постійно намотують кола вовки.
Основна продукція підприємства – чорний класичний каракуль, хоча в деяких овець набагато рідкісніше і дорожче забарвлення – так званий «золотий сур» (триколірна вовна). Шуби з неї виходять – ну просто мрія будь-якої жінки! Але й коштують вони, щоправда, чимало – до 80 тисяч гривень.
Крім каракулю, тут виробляють молочні продукти – бринзу й сир, а з м’яса – дієтичну баранячу тушенку. А от заготівлею овечої вовни (крім каракулю) не займаються – невигідно.
– На жаль, синтетика обвалила ціни на вовну, тому рентабельним її виробництво може бути тільки у господарств із десятками тисяч голів, – ремствує Олександр Паларієв. – У нашому ж сама стрижка обходиться дорожче, ніж реалізація вовни.
– А от баран – бачите, той, що більший та світліший за інших, – це наша гордість і надія на майбутнє, – переходить до оптимістичнішої теми бізнесмен. – Це продукт схрещування каракульської породи з породою авассі, яка родом із Саудівської Аравії. Кілька років тому на племінному заводі в Болгарії ми купили двох баранів. Заплатили за них 10 тисяч євро. І не шкодуємо: ягничка авассі дає щодоби 4-6 літрів молока, а каракульська – лише 250 грамів. У результаті схрещування ми сподіваємося одержати нову породу – каракульську з підвищеною молочністю, яка буде давати за добу до літра молока, що знизить собівартість нашої продукції.
У кошарі нам показали двох плідників, саудитів – «ветеранів» племінної справи, яких, всупереч звичаю, продовжують доглядати і тримають в окремому стійлі. У них навіть імена свої є, хоча вівцям імен не дають: надто вже їх багато, та й не варто прив’язуватися до тварини, у якої забираєш на забій малят, а потім і її саму відправляєш під ніж. Однак для «ветеранів», що започаткували нову породу, зробили виняток.
– Той, що старший, – Борис, молодший – Болгарин, – лагідно говорить ветеринар ферми Станіслав Мустяца.
Ще одна гордість – доїльна зала, побудована шведською фірмою «Де Лаваль». Розраховано її на одночасне «обслуговування» 140 із лишком овець. За годину через неї проходить понад тисяча голів, і, таким чином, за добу підприємство одержує близько тонни молока.
За словами Олександра Паларієва, це найбільший цех у світі, де процес доїння контролюється комп’ютером і потребує участі лише шести чоловік.
– Ніколи не купуйте овечу бринзу на Привозі та інших ринках – вона тільки так називається, – радить ветеринар Мустяца. – І коштує лише 50-60 гривень за кілограм, хоча собівартість справжньої овечої бринзи не менша, ніж 85 гривень за кіло. А виробляють цей, з дозволу сказати, продукт так. Беруть чан коров’ячого молока й опускають у нього загорнутий у марлю овечий гній, надаючи специфічного запаху. От і вся «технологія»…
Непросте це заняття – розводити овець. Недаремно вівчарство називають іноді вінцем тваринництва. У Радянському Союзі науковим супроводом галузі займалися цілих п’ять науково-дослідних інститутів.
– Вівця – тварина невибаглива, однак тонкощів тут море, – розповідає Олександр Паларієв. – Наприклад, вона не терпить жодних синтетичних добавок, тільки натуральні корми. У наших умовах не виходить годувати її тільки на пасовищі. Вівці поїдають траву з коренем і тим самим знищують степові екосистеми, тому діє норматив випасу – 5 голів овець на один гектар землі. Доводиться заготовляти сіно й підгодовувати тварин у стійлах – інакше рано чи пізно наш степ перетвориться на пустелю.
Зараз Олександр Андрійович виношує новий проект – створити гранітний пам’ятник вівчареві. Кам’яна постать чабана Фрумушики, за задумом підприємця, буде важити близько 720 тонн, з яких на граніт припаде 336. Можливо, з Бессарабського степу він ступне просто до Книги рекордів Гіннесса.
