…Подзвонивши, Валентин Григорович Рибак із Великого Дальника підтвердив, що наша домовленість про зустріч залишається в силі. І додав:
– Побачите, що моя мрія здійснилася.
А поділився цією мрією Валентин Григорович багато років тому, коли земляки вперше обрали його, на ту пору двадцятишестирічного, великодальницьким сільським головою: зробити дитячий садок «Золотий ключик» своєрідною візитною карткою села. І ось тепер, коли громада вшосте довірила В.Г. Рибаку очолити орган місцевого самоврядування, він відчуває щиру радість від того, що скоро в «Золотому ключику» буде відкрито вже дванадцяту групу – «Перлинку». Мимоволі згадалося, як ми ходили по кімнатах з обшарпаними стінами, закритими плівкою вікнами, роздовбаними підлогами, і мені, щиро кажучи, не вірилося в здійснення тієї мрії.
І ось я на шляху до Великого Дальника. Середніх років водій, що відрекомендувався Миколою, охоче й докладно відповідає на запитання.
– Яка ситуація у Великому Дальнику після виборів?
– Нормальна. Люди, як і по всій країні, борються за виживання. Жаль старих із їхніми пенсіями. А загалом – нічого. Вчора освітлення вулиць завершили. Приємна справа – все село з темряви вирвали.
– А світлофор працює?
– Так. Нещодавно остаточно відрегулювали.
Я згадав, скільки зусиль довелося витратити сільському голові, щоб домогтися встановлення світлофора на місці, де постійно відбувалися надзвичайні пригоди, і навіть із загибеллю людей. Роки потрібні були для подолання бюрократичної смуги перешкод.
– Хліб привізний?
– Так, але без перебоїв. Нормально. І базар чимдуж працює… А ви до нас у якій справі? – запитує своєю чергою.
– Я раз на півроку навідуюся до Великого Дальника ось, вважай, уже друге десятиліття. Відслідковую зміни на краще. Кажуть, у «Золотому ключику» дванадцяту групу відкривати будуть.
– Так. Це свято для всіх. Там господарює Галина Іванівна. Вона людина тямуща.
Розсталися з Миколою біля сільської ради, де я й знайшов стурбованого Валентина Григоровича. Міцно потиснувши руку, він продовжив перервані мною переговори з водопостачальниками. Прорвало трубу, ремонт роблять самотужки.
– Обіцяють допомогти, хоча це їхній обов'язок, а люди біжать до сільради. Активісти щойно пішли геть, звернули увагу на проблему, взяли на контроль.
– Краще б конкретно допомогли.
– Проблеми легше помічати, ніж вирішувати. А вони ж як: з однією впораєшся – інша підпирає. Перед вами приходила жінка. Чоловікові потрібна операція на серці. Терміново викликають до Києва, черга надійшла. І обов'язково з грішми. П'ятдесят п'ять тисяч гривень вимагають. Просить допомогти. Всією громадою збираємо. Люди у нас добрі, на чужу біду відгукуються. Ну а тепер давайте по наміченому маршруту рушимо.
Побували біля глибоких ям, де бригада замінювала трубу.
– Ще з радянських часів радгоспні водопровідні мережі на цій ділянці. Можна їх передати на баланс іншому господареві, але я не порушую це питання перед депутатами. Зараз у нас споживачі платять по чотири гривні вісімдесят дев'ять копійок за куб води, а тоді доведеться по десять гривень викладати. Погодьтеся, здоровий глузд виправдовує мою позицію, – сказав сільський голова.
Коли ми рушили до «Золотого ключика», я поділився приємними новинами, почутими від Миколи, і запитав:
– А що після мого весняного візиту змінилося на краще?
– Мене тішить, що у нас бюджет розвитку вийшов на два мільйони. І ми майже всі кошти використовували розумно.
Дах над храмом спорудили. Дорогу до нього за згодою депутатів і громади заасфальтували, тепер вона між посаджених троянд пролягла.
– Микола розповів, що біля Будинку культури розарій прекрасний і великодальничани ходять туди відпочивати, фотографуватися.
– Так. І Будинок культури привели, як то кажуть, до ладу, тепер там можна проводити форуми будь-якого рівня. Дитячі майданчики поповнили ігровими атрибутами. Одне з кладовищ упорядкували. Меморіальну дошку Івану Липі встановили.
Слухаючи сільського голову, я переконався в тому, що людина живе повноцінним життям, якщо вона не відірвана від загальнонародного, повсякденного життя, з його радощами та прикростями, досягненнями та втратами, якщо не пристосовується до обставин, до оточення, а має в усьому власну позицію і обстоює її. Коли під час нещодавніх виборів на Валентина Григоровича виливали відра бруду, він залишався вірний своєму життєвому кредо: цінним є лише те, що направляється на любов до людини. Тому люди й приходили до нього, і телефонували із проханням, щоб він, безпартійний, балотувався на посаду сільського голови.
І всупереч недоброзичливцям, наклепам, що часом межували з погрозами, він дав згоду. Чого варто було тільки обвинувачення в тому, що Рибак буцімто вносить до списків виборців мертві душі. Приводом для доносу стала відмова в оформленні субсидії на законних підставах. І, як не дивно, донос був прийнятий до розслідування офіційними структурами. Валентину Григоровичу довелося доводити, що обвинувачення на його адресу не має абсолютно жодної підстави, адже тепер сільська рада не займається формуванням списку виборців, є електронна база даних, з якою працює реєстраційна служба.
Незважаючи на всі неправдиві обвинувачення, В.Г. Рибак переміг на виборах із відчутною перевагою. А тепер продовжує трудитися на благо громади. Уже ціле покоління виросло з того дня, коли Рибак і його команда почали, по суті з нуля, газифікацію, налагодження водопостачання села, ставити на ноги лікарню, створювати нормальні умови у школі, відроджувати спортивне життя. Багато ще зроблено за двадцять із лишком років, але сільський голова живе майбутнім. Головне завдання – привести в нормальний стан усі дороги. А ще – відновити дитячий садок «Веселка», щоб став таким же, як і «Золотий ключик», «Антошка», «Сонечко». У Червоному Переселенці – побудувати спортивний майданчик, а у Великому Дальнику – підтримувати рейтинг стадіону як одного з найкращих на Одещині.
Одним із основних досягнень громади можна вважати, що позиція «моя хата скраю» – уділ не більшості, а меншості. Не випадково, коли почалися крадіжки в оселях і на подвір'ях, великодальничани самоорганізувалися й почали патрулювання. Всією спільнотою підтримали ініціативу створення меморіалу пам'яті тим вихідцям із села, які боролися в роки Великої Вітчизняної війни з фашистами, повернулися з Перемогою й пішли з життя в мирний час. Їхні імена викарбувано на граніті. З увагою й піклуванням люди ставляться до воїнів АТО та їхніх родин.
Чимало задумів у знову обраного сільського голови. І він упевнений, що його підтримають усі без винятку депутати. Адже всі вони патріоти України.
Валентин Григорович тепло озивався про нинішніх депутатів сільської ради. Особливо радує його, що серед них немає інертних, є чимало молодих, енергійних людей. Зокрема, Андрій Лук'яненко, Андрій Бондар, Микола Панаєт, Олександр Козир. На таких він спирається у великотрудних робочих буднях.
А плід своєї заповітної мрії сільський голова представив на завершення нашої зустрічі. Нас привітно зустріла завідувачка «Золотого ключика» Галина Іванівна Сандуленко. Я помітив, як потеплішав погляд Валентина Григоровича, коли він запевняв Галину Іванівну в тому, що буде й тринадцята група, хоч і з не щасливим за забобоном числом, але щаслива для малечі.
Коли на прощання я висловив захоплення «Золотим ключиком», сільський голова не без гордості сказав:
– Крім усього іншого, «Золотий ключик» – це ще й вісімдесят робочих місць, прекрасний трудовий колектив.
Тож Микола недаремно назвав Галину Іванівну тямущою людиною.
