Хіба може доросла людина, у якої складається кар’єра, є родина й друзі, не знати, чого ще хотіти? Дивно, але так. Саме про духовний занепад суспільства на прикладі Віктора Зилова (Богдан Паршаков) ідеться у виставі «Останній день літа».
Прем’єрний показ відбувся в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі ім. Василя Василька в середині лютого. Виставу поставлено за мотивами п’єси Олександра Вампілова «Качине полювання». Це друга робота на академічній сцені молодого режисера Івана Уривського.
– Ми не змінювали текст, тільки переклали та скоротили. Це спроба зазирнути у світ автора через наші з акторами думки. Вистава має бути як сон: ми не пам’ятаємо початку, потрапляючи в саму атмосферу сну. І коли прокидаємося, не розуміємо – це було по-справжньому чи ні.
Постановку грають на майданчику «Сцена 38», де глядачі перебувають у безпосередній близькості до акторів. Вони опиняються в центрі авторського світу, а не на його периферії. Як і попередня робота Івана Уривського – «Тіні забутих предків», ця вистава побудована на грі світла й тіні. Артистів, що виголошують монологи, висвітлює яскравий промінь прожектора, у той час як інші перебувають поза зоною видимості або танцюють у напівтемряві.
Образ упевненого в собі чоловіка, до певної міри байдужого й абсолютно легковажного, втілив на сцені Богдан Паршаков. Віктор Зилов живе без мети, а тільки мрією про качине полювання. Він упадає за юними дівчатами й не відвідує літніх батьків – просто насміхається над їхніми проханнями приїхати.
Люблячу, але втомлену терпіннями дружину Галю зіграла молода акторка Марина Климова, чий дебют відбувся тільки влітку минулого року. Вона вже встигла стати улюбленицею публіки. Горе та безвихідь героїні глядач особливо гостро відчуває, коли вона кричить чоловікові: «Тобі все байдуже. Все на світі. У тебе немає серця, ось у чому справа. Геть немає серця…». І нехай здається, що герой Б. Паршакова – людина легковажна, проте він не хоче відпускати дружину й говорить: «У мене, крім тебе, нікого немає».
Але він лукавить, адже у нього все ще є мрія – качине полювання та молода, по вуха закохана студентка. Начхати, що він рушницю в руках не тримав, офіціант Діма обіцяв навчити.
Особливе місце у виставі відведено хореографії. Постановку виділяє особлива динамічність і пластика рухів. Ви не побачите тут розмаїття хореографічних стилів. Танцем тут підкріплювали образи. Балетмейстер Павло Івлюшкін цього разу був не тільки хореографом, але й виконав одну з ролей.
У радянські часи п’єсу занесли до списку «не рекомендованих». А вона нагадує, що люди, найпершим чином, мають нести світло всередині себе й бути відкритими всьому, що їх оточує. Адже все, що після нас залишиться – це пам’ять. А от світла чи ні… залежить від кожного.
