Савранська райдержадміністрація розробила туристичний проект за схемою «Чотири сезони»: зима - резиденція Святого Миколая; весна - Слюсарівські гаївки: літо - свято Івана Купала; осінь - Покрова Героїв. Завдяки цим маршрутам до Саврані потягнулися туристи з багатьох областей України. Ми ж розповімо сьогодні про те, як у селі Слюсарево відбулися традиційні Слюсарівські гаївки.
Є така планета
Недарма місцем проведення казкового весняного заходу обрали Слюсарево. Це мальовниче село стоїть серед лісу і має свою історію, де навдивовижу переплітаються реальність і легенди та перекази. Розповідають, що виникло поселення завдяки цариці Катерині ІІ, яка виселяла сюди, в глибинку, бунтівників та невдоволених - хай гинуть, мовляв, десь там, серед непрохідних хащ. Та непокірні не тільки вижили, а й побудували свої домівки, обзавелись господарством. Почали займатися переробкою лісу. Закрасувалося на лісових пагорбах, розділених ярами, село, уквітчалося фруктовими деревами, розцвіло квітами. Пішла краєм слава про неперевершених слюсарів та теслярів, вправних господарів. А ще - про людей талановитих, обдарованих співочими голосами, здатних до віршування та наділених акторськими здібностями.
Що це було справді так - сумніватися не доводиться. Нині в селі розвинена художня самодіяльність. Працює драматичний гурток. Місцеві школярі, беручи участь у районних та обласних конкурсах юних талантів, впевнено виборюють призові місця. Село має своїх поетів, художників, народних умільців. Є у Слюсаревому навчально-виховний комплекс, клуб, лісництво, держлісгосп, ФАП, церква, поштове відділення, два магазини, цех з випуску газованої води, два фермерських господарства, вісім одноосібних. Частина земель належить ТОВ «Савранський завод продовольчих товарів». Люди тут дружні, згуртовані. Коли доводиться - всі як один стають на захист інтересів свого села. Бо для кожного слюсарянина з діда-прадіда їхнє поселення - не тільки рідний дім, то ціла планета...
Серед лісів і легенд
Якщо звернути із Київської траси на Саврань, то, напевно, немає такого транспорту, який би не зупинився біля усім відомого джерела «Огруд», щоб набрати кришталево чистої, крижаної води. Розповідають, що колись через Слюсарево протікала бурхлива річечка, але з невідомих причин чомусь пішла під землю. Та невдовзі вона потужним джерелом знову вирвалася на поверхню, даруючи людям цілющу вологу. Якщо у тиху погоду припасти вухом до землі, то і понині чути, як клекоче-нуртує річка, ніби намагається про щось повідати людям. Та не можуть вони розгадати тієї мови.
Ось звідси, від джерела, і розпочався туристичний маршрут для тих, хто приїхав взяти участь у Слюсарівських гаївках. Наступна зупинка - це велет-дуб, що тримає на вітах небо. Відлік його життєвого часу починається з 1425 року. У діаметрі дуб має 1,5 метра і сягає ввись на 25 метрів. Перекази гласять, що під час визвольної війни українського народу проти польської шляхти тут неодноразово зупинявся на відпочинок зі своїм військом Богдан Хмельницький. Історія не зберегла таких даних у своїх архівах. Про це, мабуть, розповів слюсарянам сам велет, похитуючи у піднебессі верховіттям.
Далі туристичний маршрут проліг вглиб лісу - до бази партизанського загону «Буревісник». Захопленню гостей не було меж. Вони побачили справжнісінькі партизанські землянки, сліди куль на стовбурах кремезних дерев. До того ж їх пригостили партизанською кашею, що пахла лісом і димом. А культпрацівники під акомпанемент баяна виконали пісні, які співали партизани під час своїх коротких перепочинків. Вітри підхоплювали ті мелодії і, наперекір усім фізичним законам, долаючи роки, переносили присутніх у той час, коли кувалась партизанська слава. Побували туристи цього дня і на леваді, що п’янить запахом цілющих трав, і біля панської та вдовиної криниць. Переповідають, що за часів козаччини жила в селі сім’я Поліщуків. Чоловік Ганни та двоє її синів полягли у битвах. Не могла змиритися з цією втратою згорьована жінка - щодня виходила на узвишшя і, притулившись до верби, пильно вдивлялася у сільську дорогу - може, врешті, повернуться рідні. Та марно... І лилися з очей Ганни сльози. І там, де вони падали на землю, з’являлися чисті джерела. Згодом слюсаряни облаштували на цьому місці криницю, назвавши її вдовиною. Знову ж таки, офіційних підтверджень цьому немає, але те, що після проведеного тут священиком обряду і жіночих молитов починає іти бажаний дощ - факт беззаперечний.
А от хто із гостей побував у Щовбої - достеменно не знаємо. Так називається місцина, захована у лісових хащах в глибочезному яру. Якщо стояти вгорі, на пагорбі, то верхівки дерев, що ростуть у западині, ледь сягають ніг. Пориви вітру доносять десь знизу дурманячий запах конвалій - їх на дні вирви ціла галявина! Проте спуститися в яр спромоглися, мабуть, лише відчайдухи. Адже там завжди ховалися розбійники. Та й, кажуть, саме тут найчастіше можна зустріти Духа лісу. Він вийде несподівано назустріч і запитає: чому це ходять прихованими стежками сторонні, що вивідують? До того ж і сутінки почали скрадатися поміж дерев...
На фестмайданчику
А на фестивальному майданчику, що зручно розмістився у центрі села між клубом і школою, уже розгорталося дійство. По його периметру усі сільради району облаштували павільйони, демонструючи здібності своїх сільських кухарочок. Чого тут тільки не було – причому нашого, українського! Збуджували апетит різноманітні пиріжки, вареники, голубці, картопляники, пампушки, шинки та ковбаси. І, звичайно ж, сало з трав’яними приправами. Всього і не назвеш. І готувалося все це з того, що плекалося на власних городах та в полі, що вирощувалося в домашньому господарстві. Так що тим, хто дотримувався суворої дієти та піклувався про свою поставу, краще було триматися осторонь такої зваби. Але і вони не сумували. Адже на показ виставили свої неперевершені творіння народні умільці. Серед них - вироби з різноманітного підручного матеріалу, бісеру, глини, з дерева і металу. Тішили око вишиванки та домоткані доріжки.
Тим часом тривала концертна програма. Вона складалася з найкращих художніх номерів, відібраних культосвітніми закладами району для участі у Слюсарівських гаївках. Це були українські народні обрядові пісні, веснянки, що і є значенням слова «гаївки». Загальну атмосферу свята доповнювала сама природа - на деревах вже проглядалися плоди, на навколишніх полях міцніли сходи. А над пахучим різнотрав’ям гуділи бджоли. Звеселяли усіх танцювальні мелодії. До запальних танцюристів в українському вбранні охоче долучалися глядачі. Вони і самі організовували кола із хороводів, які щоразу ширшали, і на майданчику вже не залишалося місця для байдужості.
Вагомості масштабному заходу додали короткі, але емоційні та щирі виступи голів Савранської райдержадміністрації та районної ради Віталія Свічинського і Олександра Хапатнюковського. Вони не місцеві - приїжджі. Але відчувалося, що Савранщина стала для них рідним краєм.
Післямова
Чи потрібні у наш досить нелегкий час такі свята? Та звісно ж, потрібні! Вони піднімають престиж району. Дають нагоду показати його привабливість і спроможність, що відкриває шлях інвестиціям. Це коли підходити з практичної точки зору. А коли із суто людської, духовної - то хіба для когось із нас буде зайвим заглибитися в свою історію, пізнати особливості того чи іншого краю, села? Адже кожне село чи містечко, як і людина, має свій характер! Хіба не залишається в душі після таких відвідин якогось почуття гордості за дивовижну природу своєї землі, за її щирих і талановитих людей? Впевнена - залишається!
Приїжджайте до Саврані на свято Івана Купала - і самі в цьому переконаєтеся. Екофестиваль «Квітка папороті» заплановано на 6-8 липня, аби краяни і гості знову поринули у святкову атмосферу дивовижного язичницького свята.
