Неділя. Сьогодні зрештою відбудеться моє довгоочікуване інтерв'ю. Цього разу ніяких відмовок і важливих справ, – о 17.00, ЗАЛІЗНО. Геннадій СКАРГА – ось він, об’єкт мого дослідження й журналістської зацікавленості. Геннадій Борисович – заслужений артист України, режисер, літератор, телережисер, сценарист. Працює на сцені драматичного театру двадцять шість років, з них вісімнадцять грає в Одеському російському драматичному театрі. Ролі: «славнозвісний» Герострат («Забути Герострата» Г. Горіна), Дон Жуан («Останній Дон Жуан» Е. Радзинського), Георг IV («Кін IV» Г. Горіна), спільна режисерська робота із Олександром Галіним і роль Григорія в його п'єсі «Акомпаніатор»... Про такого актора говорять, що він приносить до театру свою власну акустику. А ще про нього говорять: «Однозначний мужик, в якому чоловіче я переважає над акторським». То ж хто цей чарівний високий брюнет: актор, режисер чи просто цікавий чоловік?
– Читачам, напевно, хотілося б дізнатися про передісторію Геннадія Скарги до появи його як актора в Одеському російському драматичному театрі.
– У 1979 році я закінчив школу-студію МХАТ і поїхав працювати до міста Владимира. Мої батьки на той час були відомими акторами в Одесі. Я не вважав для себе можливим приїжджати сюди зовсім нічого не вміючим: “під крило” до батька. Я вирушив заробляти собі життєвий досвід на інші простори. У 1987 році приїхав до Одеси.
– Чому обрали саме цю професію?
– В мене і вибору особливого не було. Батьки – актори, і я пішов їхнім шляхом. Варто сказати, що мені взагалі щастило в моїй акторській долі. Більшість ролей були значимими в моєму житті. Звичайно, є й прохідні. Але, проте, майже кожна роль була віхою в акторському розвитку і чоловічому становленні.
– Хіба професія актора для чоловіка? Адже більша частина його життя складається із того, щоб гримуватися, переодягатися, прикидатися.
– Саме так. Тому окрім акторства я займаюся режисурою, педагогікою, телережисурою, літературною діяльністю в легкій формі: пишу сценарії до передач, які знімаю.
– Якого роду передачі?
– Я режисер програми “Чоловіча рада”. А взагалі почав займатися режисурою з 1993 року. Дуже хотілося реалізувати себе в цій сфері. На телебаченні я – режисер, а в театрі – актор, який ставить. Це абсолютно різні речі. Чоловіку одного акторства мало. Моя режисерська робота благотворно впливає на акторську й навпаки. Все взаємозбагачується.
– Плануєте щось ставити найближчим часом?
– В театрі – ні. У нас достатньо режисерів.
– Режисер – головне лице в постановці спектаклю. Краще погана п'єса і добрий режисер, аніж добра п'єса і поганий режисер?
– Добрий режисер погану п'єсу не обере. Тому, якщо працюєш із добрим режисером, – працюєш і з добрим матеріалом.
– Актору треба трудитися як бджолі, чи тут усе вирішує талант?
– Працювати, трудитися. Талант – поняття дуже відносне. Людей бездарних не існує. Але питання в тому, наскільки ти можеш розкрити свої можливості або, навпаки, блокувати їх і не давати їм розкритися. Але якщо говорити про Моцарта і Сальєрі, то я за стилем роботи скоріше Сальєрі.
– Геннадію Борисовичу, Ви актор не лише театру, але й кіно. Роль Кіси Вороб’янинова в кінофільмі Ульріке Оттінгер “Дванадцять стільців” привабила Вас чи це скоріше можливість зіграти в кіно?
– Мене запросили, і я зіграв. Не можу сказати, що мріяв про неї. До зйомок фільму я не відчував себе в цій ролі. І взагалі, я себе кіноактором не вважаю. Я театральний актор, що інколи знімається.
– Який може бути принцип у актора, в якому його неможливо переконати?
– Мій основний принцип – це абсолютна безпринципність в усьому.
– Тетяна Догілєва в одному із інтерв'ю сказала: “В акторів не буває гарних характерів”. Ви згодні з цим?
– Ні, тому що в мене ідеальний характер. Зі мною практично неможливо посваритися.
– Акторська гра має бути більше, ніж життя?
– Ні в якому разі. Якщо гра починає витісняти життя, це трагедія. І взагалі-то мені слово “грати” не подобається. Існування актора на сцені – це частина його життя. Звичайно, що багато чого в грі жонглюється, варіюється. Але я не перестаю бути самим собою.
– Що для Вас професія актора?
– Акторство – це не професія, це світогляд. Це у мене в крові. Моя самооцінка вибудована на любові глядачів. Я гарний, коли подобаюся публіці, якщо я не подобаюся публіці, то починаю хворіти. Говорю це від імені усіх акторів. Я усвідомлюю залежність від своєї роботи, – що мені треба грати і треба подобатися. В цьому, з одного боку, ущербність цієї професії, з іншого боку – геніальність. Це тебе підганяє. Змушує бути у формі фізичній, інтелектуальній, емоційній. Це величезний стимул до власного розвитку. Коли я працюю як актор, то віддаюся точково своїй ролі, я існую в просторі ролі. Коли я режисер, то існую в просторі спектаклю.
– Ви відбулися як актор?
– Не мені судити. Незважаючи на свої не дитячі, але ще й не похилі роки (Геннадію Борисовичу 46 років – І. М.), я в процесі вдосконалювання. У чомусь, безумовно, відбувся. Мені б не хотілося ставити крапки, тому що не вважаю себе реалізованим до кінця.
– Одного разу Клара Новикова під час свого виступу сказала: “Я на сцені себе впевненіше почуваю, ніж у житті, де доводиться занадто багато грати”. Який Ви в житті? Театр триває в ньому?
– Не думаю. Я проживаю своє життя щасливо й радію цьому, коли сам собі не перешкоджаю в цьому плані. Один філософ сказав, що щастя – це не коли вийшло або вийде, а коли ви-хо-дить. Мені в моїй професії вдається піймати той самий момент, коли ви-хо-дить. Це секунда, мить. Немає нічого більш тендітного за земне щастя.
– Ви – актор-професіонал?
– Коли мені говорять: “Скарга – ти щасливчик”, відповідь випливає: “Я не щасливчик, я – професіонал”.
