Свою книжку про історію грецької громади Одеси Ірина Голобородько-Лінардато назвала “Національність: грек. Винний!” І це не образне перебільшення автора, а жорстока реальність тоталітарної епохи. Особлива цінність книжки не тільки у документальності (опубліковані справи репресованих, інші свідчення). Сім’я Ірини Володимирівни, сама вона, бувши зовсім маленькою дитиною, на собі випробувала наслідки репресивної політики «партії та уряду”.
Спочатку книжка була задумана як історія власної сім’ї, але потім... Ірина Голобородько: “...Я зрозуміла, що, написавши мемуари однієї сім’ї, неможливо до кінця розкрити проблему дискримінації всієї грецької меншини за національною ознакою. Завдяки своїй правозахисній діяльності у товаристві “Одеський меморіал”, мені вдалося зібрати багато матеріалів про репресії проти греків за національною ознакою у радянський період в Одесі”.
Говорити ж про долю радянських греків, не звернувшись до історії їхньої появи в Одесі на зорі її виникнення, було неможливо. Таким чином, книжка починається главою “Історія грецької діаспори в Одесі”, а завершується... розповіддю про відродження грецької громади. Перед читачем розгортається панорама життя греків в Одесі практично за весь період її існування. І стає зовсім очевидним, наочним весь безглуздий жах злодіянь влади проти народу, який ні в чому не винний перед своєю другою батьківщиною.
Звичайно, книжка Ірини Голобородько, члена Одеської обласної громади греків та історико-просвітницького, правозахисного та благодійного товариства “Одеський меморіал”, посяде своє гідне місце серед видань, присвячених темі репресій. І у той же час вона – дорогоцінна сімейна реліквія, пам'ятник близьким – дідусю, бабусі, матері... Неможливо переоцінити те, що зробила Ірина Володимирівна для своїх доньок, онуків та наступних поколінь сім’ї. І через багато років вони будуть читати: “...Дідусь прямо перед лікарнею, де я народилася, почав танцювати сіртакі. Усі раділи збільшенню родини, і я з раннього дитинства відчувала любов та турботу моїх рідних. І навіть після їхньої смерті я відчуваю їхню любов. Варто тільки заплющити очі та уявити їхні образи, як на душі стає тепло та спокійно, а прикрості, злигодні та тяготи життя я переборюю із якоюсь непояснимою легкістю”.
А перші “тяготи життя” звалилися на зовсім ще маленьку Іру. Їй не було й двох років, коли сім’я репатрійованих греків Лінардато опинилася, замість рідного міста, у казахстанському степу. Там, у “спецустанові” треба було доводити, що вони “гідні жити у цій великій країні”.
Важко сказати, що більше потрясає читача – прониклива розповідь автора про долю своєї сім’ї, скупі рядки зі “Справи №...”, просто списки репресованих: засуджених до виправно-трудових таборів, до розстрілу, депортованих. Списки займають у книзі 188 сторінок...
