Де зала, де сцена? Звичні глядацькі місця застелені білою тканиною. Дерев’яні стільці в чотири ряди розмістилися буквально на самому краї сценічного простору. Отож, правду каже програмка: “Кількість місць обмежена”. Сімдесят п’ять. Український театр пропонує глядачеві чергову прем’єру – спектакль “Один” за п’єсою основоположника театру абсурду Семюеля Беккета “Сцена без слів 1”. Постановка – київського режисера Лариси Венедиктової.
У принципі, така кількість місць цілком зрозуміла. “Один” – це камерний моноспектакль. Мінімум декорацій. На сцені – “один” – Яків Кучеревський. І першочергову роль починають відігравати пластика, найтонші нюанси міміки. Щоб цілком оцінити це багатство, глядач просто мусить бути поруч. За неповну годину сценічного дійства просторова близькість незрозумілим чином переростає в близькість щиросердечну. У співчуття до цієї дивної людини в білому, часточка якої є в кожному з нас. А ще ... все-таки “Один” – це вистава на “свого” глядача. На того, який, якщо і не зараховує себе до інтелектуалів, усе-таки хоча б іноді задумується: “А навіщо я живу, власне? І чому життя складається так, а не інакше?”.
Суть вистави переказувати нецікаво. Це треба бачити. Дивна людина в дивному просторі. За свистком “згори” в цій порожнечі з’являються якісь речі. Потім зникають. Треба зрозуміти, для чого вони, спробувати знайти застосування, спробувати просто вижити в цій “сліпучій пустелі” (за Беккетом). Кучеревський пластичний надзвичайно. Він схожий одночасно і на засмикану маріонетку, і на скривджену дитину, і на дорослу, але не дуже здорову людину. До кінця вистави його героя стає просто болісно жаль. Хтось скаже: “Доля грає людиною”. Хтось: “Потрібно вміти ловити момент, використовувати свій шанс для досягнення мети”. Тлумачення можуть бути різними. Адже ця вистава без слів говорить багато про що...
