До ювілею драматурга і прозаїка, члена Національної Спілки письменників України Лідії Яківни СЕЛЮТІНОЇ.
ЯКОСЬ вже так склалося, що в останні роки літературна критика з тривогою відзначає моральне виснаження та духовне зубожіння позитивного героя у творах сучасних авторів. Вони немовби соромляться захоплюватися людською доброчинністю, побоюються видаватися банальними у своєму прагненні створити образ, гідний наслідування. А тим часом на сторінках наших книжок, на театральних підмостках, кіно- і телеекранах можна бачити густо виписані, колоритні постаті різноликих негідників – людей від еліти, від мафії; злодіїв у законі, або міліцейських “законників”, замішаних у злодійствах; чи просто людців із підворотні.
Так от, Лідія Селютіна належить до тих письменників, які, не боячись видаватися старомодними, щиро вірять у виховну силу літературного ідеалу. Так чи інакше, а вся її творчість спрямована на те, аби, осмислюючи кращі риси нашого сучасника, показати читачеві образи людей високої громадянськості, людей цілеспрямованих, які вірять, що любов, працелюбність і доброта здатні, якщо не “врятувати” світ, то, принаймні, хоч трішечки змінити його на краще, зробити його і всіх нас, у ньому сутніх, морально досконалішими, вивершенішими, духовно багатшими.
Дебютувала Лідія Селютіна в літературі на початку 50-х років гострою публіцистичною драмою “Грози минають”. Саме напередодні Другої світової війни майбутня письменниця закінчила Одеське театральне училище, маючи намір здійснити мрію своєї юності – стати актрисою. Можливо, й стала б, але завадила війна, яка вторглася у її життя зі своєю богом і людьми писаною кривавою драматургією окупації, втрат, політичних та соціальних зламів. Одначе, як згодом з’ясувалося, театральна освіта, тонке відчуття Лідією Селютіною умовностей драматичної сцени, розуміння психології сценічного образу, уміння вибудовувати діалоги дуже знадобилися їй при створенні п’єс.
Хоча драма “Грози минають” була присвячена темі війни, одначе події розгортаються вже в повоєнні 50-ті, і починається вона з того, що головна героїня, колишній фронтовий лікар Ольга Величко, проголошує своє материнське “Ні!” новій світовій війні з трибуни Всесвітнього конгресу жінок на захист миру. Але за цим проголошенням ретроспективно розкручувався сюжет її власної родинної трагедії, сюжет любові і ненависті, надії і страждань.
П’єса мала шалений успіх, якому у наш час позаздрив би будь-який модний нині драматург. Її було поставлено в дванадцяти театрах України, в кожному з яких вона витримувала по 200 – 300 спектаклів. Постановку драми незмінно здійснювали кращі режисери, а в головних ролях зайняті були кращі артистичні сили республіки.
Поки ця п’єса нуртувала на сценах театрів та в душах глядачів, Лідія Селютіна працювала над другою своєю драмою – “Вітер з моря”, яка, водночас із постановкою в Одеському українському театрі, стала ще й дипломною роботою молодого драматурга в Літературному інституті (Москва). З героїнею цієї п’єси – головою риболовецького колгоспу Оленою Самосад, ми знайомимося вже в 60-ті роки. Одначе доля їй теж випала нелегка. Ще будучи студенткою столичного вузу, Олена усиновила сина своєї померлої подруги. Щоб назавжди приховати цей факт, вона не розповідає про нього навіть своєму коханому – капітанові сейнера Тарасу Кручині. Вона щиро переконана: якщо Тарас по-справжньому любить її, поява у неї сина не завадить їх щасливому родинному життю. Одначе дійсність виявилася значно суворішою, ніж вона бачилася Олені в її ідилічних мареннях.
До речі, цією п’єсою Лідія Селютіна немовби продовжує тему “жінки-матері”, і при детальнішому розгляді стає ясно, що доля нової героїні, по суті, є одним із драматургічних варіантів образу Ольги Величко, яка під час війни теж удочерила дівчинку-сироту. А згодом була лірична комедія “Без кохання не можна”, яка, хоч і не повторила успіху двох попередніх творів, а проте зміцнила реноме Селютіної як одного з провідних драматургів республіки. В 1985 році Одеський обласний російський театр здійснив постановку її п’єси “Ціна падіння”, якою драматург спробувала дослідити соціальне коріння хабарництва та інших проявів корупції і чиновницького чванства. І хоча цей твір написано на матеріалі 70-х років епохи Радянського Союзу, одначе, перечитуючи його під час роботи над даною статтею, я час від часу ловив себе на тому, що, при певній доробці, драма цілком могла б з’явитися на сучасній сцені, де була б дуже й дуже актуальною.
Під час однієї з читацьких конференцій Лідію Селютіну запитали, що примусило її, вже відомого в республіці драматурга, відійти від драматургії і майже повністю присвятити себе “великій прозі”. Питання справді не з простих. Але, замість неминучих в таких випадках загальних міркувань про покликання і творчий пошук, письменниця буквально кількома словами розкрила секрет своєї творчої лабораторії. Роман “Дороги” вона написала тому, що занадто вже кричущою виявилася трагедія села Гетьманівки, що на Одещині.
Зведене до рівня неперспективного, грунтовно знелюдніле, воно сприймалося письменницею, як символ тих багатьох тисяч сіл, тих гніздів’їв українського народу, котрі вже на той час загинули, або ще існували, але теж на межі зникнення. А ось поштовхом до створення роману “Спадкоємці” стало багаторічне знайомство прозаїка з трудовими династіями одеського заводу імені Кірова; дилогія ж “Сотвори добро” та “Бути людиною” навіяні життєвими колізіями, з якими авторка зіткнулася в багатонаціональних задністровських районах Одещини.
Ні вже названі романи, ні роман “Іменем любові”, не несуть у собі печаті документалістики, далекі вони і від так званої репортажної прози. Одначе письменниця не приховує, що кожна її книжка має конкретну географічну, соціальну та проблемну прив’язку, і що матеріал для них вона накопичує з суто журналістською наполегливістю.
Майже в усіх оповіданнях, які склали першу прозову збірку Лідії Селютіної “Іду на вогник”, в якості провідного духовного стрижня сотворення характерів своїх героїв автор обрала ДОБРО. Їх ставлення до ДОБРА, їх розуміння істинної суті і цінності ДОБРА. Тільки щира, що сягає джерел душі, доброта медсестри Оксани (оповідання “Сестричка”) повертає скаліченому війною моряку Павлу Грицаю віру в те, що ще не все втрачено, що й для нього життя ще може набути певного сенсу.
Лише не погасла до кінця природна доброта допомогла братам Якову та Семенові (“Брати”), які закохалися в дівчину, що стала дружиною одного з них, не переступити тієї останньої межі, за якою брати могли виявитися кровними ворогами. І коли розпочалася війна, ми бачимо їх в одному таборі, одному загоні бійців-патріотів.
Життєстверджуючим полум’ям доброти освячені й інші оповідання – “Вогник”, “Руки” і навіть пронизана трагізмом новела “Розстріляна яблуня”, в якій ідеться про яблуньку, котра, здавалося, загинула, але зуміла воскреснути, аби навесні 1944-го зустріти своїм цвітом воїнів-переможців. Такими ж гуманістичними закликами – “Сотвори добро” та “Ніколи не забувай про доброту своєї душі” – пройняті і майже всі романи Лідії Селютіної.
В 1991 році мені випало супроводжувати розлогою аналітичною передмовою том вибраних творів Лідії Яківни, що з’явився в столичному видавництві “Дніпро”. Робота над ним дозволила глибинно відчути, наскільки точно, правдиво і тонко проза та драматургія цієї письменниці відповідає духові, моральним та громадянським критеріям, системі цінностей і характерам доби, яку їй довелося реперезентувати і перед своїм поколінням читачів, і перед нащадками.
Побутує думка, що твори, які виразно заангажовані своєю добою, умовностями та характерами часу, приречені вмирати раніше за своїх творців, або відходити у небуття разом із поколінням, для яких вони були витворені. Щось від істини у цих словах, звичайно, є, але все залежить від погляду на цю проблему, від критеріїв, з якими слід підходити до оцінки таких творів. І ніколи не слід забувати, що неперебутнє значення кожного з таких творів саме в тому й полягає, що вони є щирими та відданими дітьми свого часу, його речниками, виразниками державного устрою, соціальної моралі, мови, звичаїв і традицій.
Скільки б критичних випадів не з’являлося сьогодні на адресу, скажімо, романів “Як гартувалася сталь”, “Молода гвардія” чи “Повість про справжню людину”, але кожен, хто прагне по-справжньому пройнятися духом так званої радянської епохи в житті нашого народу, неминуче змушений буде звернутися до цих та їм подібних свого часу надпопулярних творів.
Як письменниця, Лідія Яківна завжди залишалася на хвилі активного громадського життя. Вона не просто зустрічалася зі своїми читачами та шанувальниками в містах і селах Одещини, але й завжди, де й коли тільки могла, допомагала їм у розв’язанні нагальних житейських проблем. Упродовж багатьох років вона була членом правління Одеської обласної організації Спілки письменників України або членом її ревізійної комісії, завжди багато сил віддаючи при цьому роботі з творчою молоддю.
Чимало зусиль і творчої наснаги доклала вона і для увічнення пам’яті свого чоловіка – відомого письменника Юрія Трусова. Саме їй ми завдячуємо тим, що 2004 року, через багато літ після смерті письменника, вперше побачив світ – під упорядкуванням та редакцією Лідії Яківни – його історичний роман “Золоті еполети”. Вона ж упорядкувала його домашній архів. За досягнення на мистецькій ниві вона удостоєна високого звання Заслуженого діяча мистецтв України.
Навіть у ці, ювілейні, дні Лідія Селютіна, наскільки дозволяє їй здоров’я, працює над рукописом нової книжки, упорядковує свій власний архів, листи та щоденникові записи. Вона знає ціну творчості і ціну святості літературного процесу, якому завжди залишалася вірною силою свого таланту і волею своєї працелюбності. Побажаймо ж їй здоров’я і творчого натхнення.
