Книга Юрія Горбачова і Ганни Даш «ЮРИЙ ГОРБАЧЕВ: Азбука успеха» незвичайного жанру видання, сплав творчості двох людей – яскравого, самобутнього і найуспішнішого сучасного російського художника, який нині мешкає у Нью-Йорку, і молодої письменниці, художниці, чиї роботи зберігаються у паризькому Центрі Помпіду.

Написана легкою, простою, часом розмовною мовою, вона представляє художника з різних боків, знайомлячи із цікавими фактами його біографії, зустрічами із тими, хто став символом минулого століття, подіями політичного життя Америки, свідком яких з волі долі йому довелось бути, а також просто міркуваннями про азбучні істини, на яких тримається тендітне людське щастя.

– Ганно, як народився задум книги?

– Кожна людина має безліч «сторін». У людей публічних яскраво освітлена одна із них, можливо, дві, а решту вони старанно і небезпідставно приховують, але часом це найцікавіше. Юрій людина відкрита, але не для всіх, і коли він ще тільки трохи підняв завісу над своїм внутрішнім світом, і стало видно, що він такий же барвистий і лискучий, як і його картини, неможливо було встояти і не увійти далі й не захотіти записати, щоб це збереглося на папері, у спогадах. Крім того, виявилося, що ми стоїмо на тих самих життєвих принципах, багато що однаково сприймаємо, – він починав фразу, я могла її закінчити.

– Ви довго працювали над книгою?

– Юра людина захоплена, емоційна, яка легко спалахує від того, що подобається, так само легко остигає – це ж стосується й мене. Тому записували на одному подиху, негоже швидко для книги, мабуть, цікавіше читалася б навіть книга про те, як складалася ця, – а ось обробка вже тривала довше й була нудною.

В ідеалі книга – це щось солідне, цільне, на що витрачено багато часу й сил, але сам стиль наших розмов підказав мені зовсім іншу форму – у вигляді уривків, поєднаних Юриною «лінією життя» і алфавітом. В неї вписувалося усе, нічого не потрібно було відтинати й до того ж було легко, бо Юра не зашорений і відверто може говорити про себе на будь-яку тему. У книзі багато не тільки особистого, але й цікавих фактів із життя відомих людей – дружини американського президента Хілларі Клінтон, кінозірок Барбари Страйзанд, Брук Шилд, багатьох інших. Це як «килим життя» у Моема – зі шматочків складається візерунок. Форма кожного шматочка – від Юри, розфарбування й «додатковий орнамент» – від мене, не було б одного із ткачів, килим би не вийшов.

Книгу ілюструють 250 фотографій із особистого архіву Ю. Горбачова. Багато з них ніколи не публікувалися. Загалом це не тільки відображення життя однієї окремої людини, але свідчення свого часу – які в нас були смаки, уявлення, сподівання, як одягалися, говорили, думали.

Читаючи будь-яку книгу, ми сприймаємо автора як свого роду еталон, із яким порівнюються всі інші герої. У даному разі «еталон» дивиться на самого себе збоку і дає можливість судити комусь іншому, сторонньому спостерігачу.

– Тираж книги набагато менший за бажаючих її купити.

– Це перше її видання, сподіваємося, не останнє. Незабаром її буде перекладено двома іноземними мовами. З одного боку, для авторів приємно, що їхня аудиторія розшириться, а з іншого, не ясно, як це буде. Російська мова має свою особливу чарівність, багато епізодів пов'язано із Одесою та її мешканцями. Як перекласти англійською тонкощі зворотів їхньої мови?! Очевидно, з гумором у такому разі буде, як в одному гумористичному оповіданні: «Він сказав, що це смішно? Повторіть-но мені ще раз».

– Отже, доведеться «повторити» ще одним тиражем.

– Доведеться, ми з усіма дружимо, попросять – і арабською перекладемо «Тамару, Розу, Раю»…

– Працювати вдвох дуже складно. У вас жодного разу не виникало розбіжностей?

– Як не дивно, але ми жодного разу не сперечалися, хоча обоє дуже бурхливо брали участь – усе волосся на голові Юри ціле і всі мої шпильки при мені.

– Це Ваша перша книга?

– За формальним рахунком для мене третя, для Юри перша в новій якості. Досі всі книги про нього були присвячені винятково його творчості – мистецтвознавці ретельно розбирали по кісточках його улюблених «баранчиків» і «котів» у бахромі. Теж цікаве заняття, але коріння їхнє все одно в його усних розповідях, у його дитинстві. По правді сказати, я і приймати й одержувати задоволення від його живопису почала тільки після тривалого спілкування з ним. Він самородок, яскравий, грайний на сонці і безпосередній, як дитина. Тому й світ на його картинах такий.

– Як би Ви назвали стиль, яким написана «Азбука»?

– Усно-невигадливий. (Посміхається). Ми не обирали стиль, ми намагалися зберегти інтонації живої мови, із вигуками, паузами й маленькими казусами. І те, що складали вдвох, дуже зручно: якщо хтось запитає, хто написав цю дурість на такій-то сторінці, Юра відповість, що я, а я зроблю безневинні очі й скажу, що це він.

– Хитро!

– Мені теж подобається.

– Ви пишете і прозу, й вірші, а чи привносите поезію у повсякденне життя?

– Тільки тоді, коли цього ніхто не бачить. Усе істинно поетичне й романтичне від сторонніх поглядів руйнується.

– З цієї причини Ви так мало афішуєте те, що робите?

– Почасти. Просто мені якось не спадає на думку, як декому, на кожному перехресті повідомляти, що я – це я. А іноді це й небезпечно, наприклад, одна моя знайома того дня, коли набула популярності, позбавилася прекрасної крокодилячої сумочки і двох зубів.

– Чим, по-Вашому, привабливе письменство?

– Не маючи жодного спостерігача, можна зробити свідками свого життя тисячі людей.

– Судячи з книги, Ви дуже легка людина, любите пожартувати.

– Скажімо так: легка за вагою.

– А по життю?

– Своя ноша не тягне, а якщо хто допомагає піднести, то ж це справа добровільна, отже, й скаржитися нічого. Правда?

– Є щось, про що у книзі умовчали?

– Зрозуміло, але важливіше те, що все, що хотілося, написано, а решту журналісти можуть дофантазувати. Талановитим журналістам-казкарям за це треба бути тільки вдячними.