Ті люди, які служили в лавах Радянської Армії і були причетні до військової служби, мабуть, знають про славу Болградського гарнізону і Болградської дивізії. В роки незалежності вона стала 1-ю аеромобільною дивізією, якій Президент України урочисто вручив прапор.
Нині дивізії вже немає. Залишилася 16-та бригада. Не дай Боже, і її не стане. Кажу про це з жалем, адже життя військовиків і цивільних у Болградському районі багато років дуже тісно перепліталося.
Ще в 20-х роках минулого сторіччя в Болграді розташувалися військові частини. Згодом вони стали учасниками багатьох подій, які зафіксовані в експонатах воїнської слави Будинку офіцерів. У центрі міста, біля Спасо-Преображенського собору, стоїть пам’ятник загиблим воїнам 8-ї десантної роти. Є, на жаль, на болградській землі могили воїнів... У нас ще свіжі у пам’яті події на півдні Молдови, де, власне кажучи, військовики Болградського гарнізону відвернули конфлікт, що явно міг мати тяжкі наслідки для всієї Бессарабії. А, можливо, військовослужбовців шанують у Болграді ще й тому, що засновником міста була військова людина – генерал російської армії Інзов Іван Микитович, талановитий, мудрий керівник. Це він облаштував місто Болград з його широкими прямими вулицями, це він був попечителем болгар-переселенців у посушливому Буджацькому степу.
Але не тільки історична значимість військовиків є важливою складовою у формуванні позитивного іміджу армії серед цивільного населення. Є тут і економічний аспект. Велика кількість військовиків – це робочі місця, високі заробітки, що формують купівельні фонди і дають імпульс розвитку місцевому підприємництву. Це і ринок збуту сільгосппродукції, який нині істотно звузився за рахунок практично закритої торгівлі з Молдовою. За час існування військових формувань у місті і районі створилася могутня інфраструктура – казарми, культурні, спортивні комплекси, Будинок офіцерів, готель, шпиталь і санчастини, військові споруди, склади і бокси, полігон, аеродром тощо.
З настанням нового, ХХІ століття, почалися бурхливі процеси щодо реорганізації армії: часто змінюються командувачі, військовий контингент став стрімко скорочуватися. Політики стали приїздити лише напередодні якихось подій: то під президентські вибори, то під вибори народних депутатів.
Тривожно і прикро за те, що в діях військовиів і політиків, від яких залежала доля гарнізону, були відсутні, на мій погляд, логіка, державна доцільність. Чи доцільно було кілька разів привозити в Болград і відвозити складну військову техніку, демонтувати те устаткування, яке з гордістю демонструвалося делегаціям, почесним гостям, іноземним військовикам, і яке в Дніпропетровську, куди передислокувалася аеромобільна частина, потрібно було заново відновлювати? Чи думав хто-небудь, що це коштувало державі?
У нашому районі заростає бур’янами унікальний аеродром, розрахований на прийом практично всіх типів літаків. Довго стояли там 5 літаків, кимось розукомплектовувалися, а зараз... зникли! Хто і з якою метою використовує землю довкола аеродрому, майно? Хто викопав 15 кілометрів водопровідних труб до військового полігону? Хто здійснює стрімкий демонтаж військових об’єктів і колишній будинок штабу дивізії, який розташований у центрі міста? Хто зобов’язаний забезпечити збереженість всього цього майна? Чому стрімке скорочення контингенту здійснюється без будь-якого узгодження і зважених кроків у цьому напрямку? Запитань – багато, відповідей на них немає.
Здавалося б, що хтось з високих військових чинів, правоохоронних органів повинні були визначити порядок послідовної передачі майна, зробити цей процес публічним, прозорим і підконтрольним. Про те, що тут все далеко не так, – досить сигналів. Так, тривалий час біля військової прокуратури лежали два штабелі залізобетонних плит, як стверджують місцеві знавці, явно аеродромного походження. Але звідки з’явилися вони і куди поділися – нікому не відомо.
Питання передачі об’єктів, що вивільняються, нібито відрегульовано окремою постановою Кабінету Міністрів, але з незрозумілих причин вона не реалізується. Були настанови вищого командування: мовляв, прийміть об’єкт, а далі буде все оформлено. Таку спробу було зроблено у Болграді щодо одного об’єкта – окремого батальйону десантного забезпечення, але завершилася тим, що військова прокуратура одразу порушила справу: чому без рішення Кабміну (незважаючи на прохання командування) райдержадміністрація прийняла у керування (не у власність) майно? Чи немає тут особистої вигоди? Хоча саме на цьому об’єкті все те, що було залишено військовиками, не тільки збережено, але і збільшено за рахунок підприємців, які організували охорону і налагодили тут виробництво хліба. А ось по інших об’єктах... Отут би вищому командуванню, прокуратурі зайняти відповідну державну позицію! Тоді б вдалося зберегти багато чого з того, що вже розтягли.
Сьогодні вкрай необхідно спільними зусиллями тих, хто наділений повноваженнями, визначити можливість використання майна, що залишилося, будинків, споруд – в інтересах держави, в інтересах людей, що залишилися без роботи, їхніх сімей, в інтересах майже тисячі чоловік військових пенсіонерів.
Доля міста і людей, які тут живуть, заслуговує на увагу на обласному рівні. Доцільно створити комісію і всебічно розглянути соціальні втрати, економічні проблеми і компенсації для нашого міста, району.
У Болграді стрімко зменшується кількість робочих місць, насамперед за рахунок скорочення військового контингенту. Місто явно набуває статусу депресивного. Надії на реалізацію Закону України “Про малі міста” поки що не збуваються – у державному бюджеті на цей рахунок нічого не передбачається. Військові містечка, комунікації потребують серйозних ремонтно-відбудовчих робіт. У Болграда, з його старим, 40-річним водопроводом і відсутністю каналізаційної системи, своїх проблем вистачає, а тут ще така кількість додається. Міська рада стурбована: як приймати на баланс комунікації трьох житлових містечок, які практично відпрацювали свій ресурс, потужну і незатребувану котельню, понад десяток дво– і триповерхових казарм, два клуби на 500 місць кожний, багато складів, боксів тощо? Їх не лише утримувати, але й охороняти неможливо за рахунок коштів місцевого бюджету.
Багато військових об’єктів уже набули статусу колишніх і тільки займають міські земельні ділянки, не даючи ніякого поповнення місцевому бюджетові.
Теоретична надія на багатих інвесторів є, але для периферійного, хоч і унікального містечка, вона примарна. Мабуть, за таких умов потрібен план дій, розроблений високими інстанціями за участю зацікавлених сторін. А поки що ніхто з високопоставлених військових осіб ні про яку співпрацю з місцевою владою не думає.
Відставний генерал – один з останніх командирів Болградської дивізії – Олег Іванович Бабич, який пройшов через багато точок бойових дій, який має багатий досвід військового будівництва, і нині мешкає у Болградському районі, на запитання “що робити?” з почуттям гіркоти відповів коротко відомою фразою: “За державу прикро”.
І мені – теж.
