Нам відповідають СКАРГИ РОЗГЛЯНУТО. СПРАВА – ЗА КОНКРЕТНИМИ ЗАХОДАМИ
У своєму листі до редакції учасник війни Анатолій Стоянов, житель с. Крижанівка, скаржився на те, що з 1994 року не може домогтися рішення про виділення йому ділянки землі для будівництва житла. А днем пізніше надійшов лист Олени Чебанової із с. Кубанка, яка від імені своїх односельців скаржилася на порушення їхніх прав як пайовиків землі.
Обидві заяви були направлені до Комінтернівської райдержадміністрації для розгляду і вживання заходів.
Ось про що поінформувала редакцію голова райдержадміністрації Л.Я. Прокопечко у двох надісланих відповідях.
З приводу першого листа:
«Розглянувши акти обстеження житлово-побутових умов А.Д. Стоянова, районна держадміністрація клопоче перед Крижанів¬ською сільською радою про розв’язання питання щодо виділення у власність ветеранові земельної ділянки площею 0,10 га для будування й обслуговування житлового будинку, господарських споруд. Питання планується розглянути на черговій сесії сіль¬ради».
З приводу другого листа:
«Повідомляємо, що 6 власникам земельних ділянок, членам колишнього КСП «Кубанське» М.І. Кущазли, М.Д. Чауш, Л.І. Чауш, І.П. Гайдаржи, С.І. Чебановій, С.Я. Гайдаржи в листопаді 2005 року виділено земельні ділянки в натурі.
Для того, щоб допомогти у розв’язанні питання оплати за оренду ділянок, проведено зустріч заявників з орендарем.
Наразі матеріали за питанням, про яке йдеться у звертанні пайовиків до редакції, перебувають на розгляді в суді. Зважаючи на цю обставину, Комінтернівський районний відділ земельних ресурсів як орган виконавчої влади відповідно до вимог ст. 8 Цивільного процесуального кодексу України не може втручатися в перебіг судового розгляду або впливати на суд під час розгляду справи.
Після винесення судом рішення або після закінчення терміну договору оренди (2007року) 26 громадян зможуть одержати свої земельні ділянки в натурі і самостійно їх обробляти».
Резонанс «ХОЧУ, ЩОБ «ЛЕРМОНТОВКУ» БЕРЕГЛИ, ЛЮБИЛИ…»
З величезним душевним болем прочитав публікацію про ситуацію, яка склалася навколо санаторію «Лермонтовський» («Одеські вісті», 11.02.2006 р., стаття ««Лермонтовський» посилає сигнал SOS»). Так сталося, що після першого великого інфаркту я двічі проходив лікування в санаторії «Росія», один раз – у санаторії «Україна». На жаль, це не вберегло мене від другого інфаркту.
З 1995 року щороку почав лікуватися в санаторії «Лермонтовський» і оцінив його гідно: тут мені дають запас здоров'я і сил, яких потім вистачає на цілий рік. А 2003 року лікарі «Лермонтовки» поставили мене на ноги у буквальному значенні слова. Ставши інвалідом після травми ніг, я пройшов у санаторії курс реабілітації. Комплекс лікування передбачав заняття у чудово обладнаному кабінеті механотерапії: тут мені вдалося так розробити ноги, що із санаторію я вийшов на своїх двох навіть без палички, але ж прийшов у «Лермонтовський» на милицях.
У наступні роки мені вдавалося поєднати кардіологічний курс із лікуванням для травмованих ніг. Коли санаторій відзначав 90-річчя з дня застування, я саме тут лікувався. Це був складний період, коли при потуранні колишньої влади було знищено багато здравниць. Тяжко усвідомлювати, що ця доля може спіткати і знамениту «Лермонтовку». Як же можна допустити таке святотатство стосовно здравниці, де успішно трудиться високопрофесійний медперсонал, створено чудову лікувальну базу, яка так затребувана і необхідна нам, хворим!
Дуже сподівався, що з приходом нової влади цьому багатопрофільному клінічному санаторію – справжній чорноморській перлині – не дадуть загинути. Невже я помилився?
Яків КОЛТИНЮК
Р.S. Читач додав до листа свої вірші, які назвав «криком душі на захист «Лермонтовського». Є там такі промовисті рядки:
Хочу, чтоб санаторий
процветал,
Чтоб здесь людей по-прежнему
лечили,
Чтоб юбилей поминками
не стал,
Чтоб “Лермонтовку” берегли,
любили.
Дуже сподіваємося, що крик душі автора листа, до якого можуть приєднатися тисячі вигоєних людей, буде почутий.
Точка зору «НЕ ЛЯКАЙТЕ ЛЮДЕЙ ПСЕВДОЗАБОРОНАМИ…»
Якось одна знайома сказала: «Мені соромно за нас, росіян. Українці зу¬міли вивчити російську мову, а ми не здатні вивчити української!». І справді, в Україні важко знайти етнічного україн¬ця, який не знав би російської мови. А багато росіян так і не змогли опанувати українську, вони і їхні діти не прагнули знати досконало жодних мов, крім російської.
Сьогоднішня боротьба проти однієї державної мови, на мій погляд, неви¬правдана. Адже ніде не забороняють розмовляти рідною мовою. Хіба що засідання у Верховних Радах України й АР Крим ведуться державною мовою, бо депутати своїми виступами формулюють закони. Нинішня запекла позиція деяких політиків проти однієї державної мови, мені здається,– не що інше, як власна нездатність вільно говорити українською мовою. А прагнення до влади велике. Ось і залякують простий люд, начебто хочуть забрати у нього рідну мову...
А дві державні мови – це подвійне тиражування всіх документів, отже – подвійні витрати. Дешевше буде, щоб старше покоління в разі потреби заповнити якийсь формуляр зверталося по допомогу до тих, хто знає українську. Якщо ж якийсь фінансовий звіт треба заповнювати, то хіба не можна хоча б багато разів вживані для цього словосполучення українською опанувати? На мою думку, це до снаги кожному – засвоїти загальновживану в тій або іншій сфері лексику.
А ось молоде покоління мусить володіти державною мовою обов'язково. Зважаючи, що етнічні українці в країні становлять більшість, то й україн¬ських шкіл треба більше. Але, на мій погляд, в усіх українських школах діти мають вивчати російську мову і читати Пушкіна в оригіналі, а в ро¬сійських та інших національних школах – вивчати у повному обсязі українську мову і читати в оригіналі Шевченка. Фільми російського виробництва, гадаю, нема рації перекладати українською. Але кінопродукцію інших країн потрібно обов'язково перекладати україн¬ською. Ще б непогано створити телеканал, на якому демонструвалися б фільми для численних народів України їхньою рідною мовою.
Багатонаціональна Україна має залишатися багатомовною державою при єдиній державній мові – така моя думка.
Людмила НАДЄЄВА,
м. Одеса
Долі людські НЕ ДАТИ СОБІ ПОМИЛИТИСЯ...
Геодезист від Бога – так коротко охарактеризував би я мого колегу і давнього друга Володимира Захаровича Діденчука. Знаю його багато років, не раз доводилося разом з ним бродити з дослідницькою метою полями, селами, містами Одеської області. І завжди дотримуватися при цьому головного принципу Діденчука: «Не дати собі помилитися на жоден міліметр».
Ось уже чотири роки Володимир Захарович на пенсії, але без роботи він не може. Його знають як чудового професіонала, тому такі часті прохання зробити геодезичну зйомку того або іншого об'єкта на місцевості. І він бере свій старенький, ще радянських часів, зі «знаком якості», теодоліт, телефонує рейковику, тобто мені, і ми знову рушаємо в дорогу – на зйомку об'єкта або розмітку будинка. Польові роботи так часто супроводжуються і морозом, і снігом, і дощем, проте справжньо¬му геодезистові будь-яка негода не завада. Він працює, не зважаючи на примхи природи, професійна риса – витривалість. І надійність: замовники знають, що завдання буде виконано вчасно і з ювелірною точністю.
Завдяки такій роботі багато що бачиш і дізнаєшся. Володимир Захарович розповідає при черговій розмітці: «Ось тут, Толю, ферма була, а сад який, напрочуд гарний: всю Крайню Північ соком напували. Зараз, дивися, все запущено, самі руїни...» А на березі моря в районі міста Южне піонерський табір був, теж поступово руйнується: але ж колись діти тут відпочивали. Вся ця безгосподарність місцевої влади болем у серці відгукується. Але все-таки хочеться вірити, що не все втрачено, і відроджуватиметься і гарнішатиме наш край, і не доведеться геодезистам у майбутньому переживати, дивлячись на напівзабуті, напівзруйновані об'єкти. Дуже ми на це сподіваємося з Володимиром Захаровичем: адже творити і берегти, множити створене набагато перспективніше, ніж сприяти руйнуванню.
... О шостій ранку, навантажені приладами, ми знову поспішаємо на автобус: від нашої роботи залежить будівництво нової унікальної споруди. Жваво беремося до діла і пишаємося тим, що причетні саме до створення.
Анатолій АСОНЧЕХОВ, м. Одеса
ЗВАННЯ ПРИСВОЄНО ЗАСЛУЖЕНО
Радо сприйняв звістку про те, що Б.І. Сушинському присвоєно звання «Заслужений журналіст України». Довідався, і мимоволі вигукнув: «Давно було час!».
Пишаюся тим, що колись навчався разом з Богданом Івановичем на філологічному факультеті Одеського держуніверситету, що був одним зі свідків становлення його феноменального журналістського таланту, який невіддільний від неймовірно потужного таланту письменницького. Дебютувавши 1967 року як репортер, Б.І. Сушинський швидко «виріс» до посади завідувача відділу культури, а потім і заступника редактора одеської молодіжної газети «Комсомольська іскра». Я читав у ті роки «молодіжки» сусідніх областей – Вінницької, Миколаївської, Херсонської. Вони багато в чому програвали «одеситці». Не сумніваюся, що робота в «Комсомольській іскрі» – предмет особливої гордості Богдана Івановича.
Сьогодні далеко не кожна газета може похвалитися тим, що має у штаті посаду спеціального кореспондента при редакторі. У цьому плані «Одеським вістям», безперечно, пощастило. Але ще більше пощастило у тому, що на цій посаді працює Б.І. Сушинський. Це, можна сказати, візитна картка газети, майже кожного її номера. Добротна, актуальна, незаполітизована і талановито виконана публіцистика властива перу спецкора. Але про що б він не писав, найважли¬вішою для нього залишається тема екології людської душі, причому – з найперших публікацій у пресі, з перших книжок, виданих ще на початку 70-х років минулого століття.
Поза сумнівами, творчість письменника і журналіста Б.І. Сушинського, у якому так яскраво відбилася наша епоха, заслужено оцінена високою нагородою.
Сергій МЕФОДОВСЬКИЙ, с. Ульянівка, Миколаївський район
Слова подяки ПОДБАЛИ ПРО ЗДОРОВ’Я ВЕТЕРАНІВ
У лютому групі ветеранів Одеської залізниці пощастило відпочивати в санаторії «Мрія» у Євпаторії. Санаторій відомчий, залізничний, вважається одним із найкращих у Криму. Споруджений був цей чудовий оздоровчий комплекс півстоліття тому. Прийняли нас там і обслуговували як найдорожчих гостей. Тут всі умови створено для того, щоб людина і підлікувалася, і добре відпочила. Є фізкультурні зали, плавальний басейн, працюють з повним навантаженням процедурні кабінети, клуб, чудово налагоджено харчування в їдальні. Для віруючих споруджено церкву.
За поправлянням нашого здоров'я пильно стежила лікарка-терапевт С.П. Маметова, призначені нею процедури допомогли ветеранам по¬ліпшити здоров'я. А в День захисника Вітчизни для ветеранів було влаштовано концерт, і жоден із нас не залишився без подарунка.
Наша група на чолі з членом ради ветеранів-залізничників Одеського ре¬гіону В.В. Мусихіною просить через газету висловити подяку за організацію чудового відпочинку керівництву «Укрзалізниці», Одеської і Придніпровської залізниць, медперсоналу санаторію «Мрія». А особливе «спасибі» – нашим молодим колегам, провідникам вагона № 12 потягу № 650 «Одеса – Сімферополь» В.В. Зелінському та О.В. Рукавициній, вагону № 3 того ж потягу А.В. Єніну, який обслуговував нас на зворотному шляху. Їхня увага і піклування, щирість і доброта зігрівали нас у дорозі і, вважаємо, теж вплинули на результати оздоровчого курсу.
Дмитро ПАТОКА, голова ради ветеранів Усатівського залізничного вузла, Біляївський район
Ми, інваліди, учасники Великої Вітчизняної війни, які перебували на лікуванні в Одеському обласному госпіталі, висловлюємо щиру подяку за піклування про нас усьому колективу неврологічного відділення на чолі із завідувачем Віталієм Валерійовичем Леоновим. Чуйне ставлення лікарів і медсестер, їхній високий професіоналізм вселили в нас надію на одужання. При виписуванні кожен відчув приплив нових сил, значне поліпшення здоров'я.
Велике вам спасибі, люди в білих халатах!
В. НАПАДОВСЬКИЙ, М. КОСТЕНКО, Г. СОРОЧАН, І. ЛИСИЦИН, М. ЛАЗАРЕВ, К. КУНДЕЛЬ
