У переддень Дня Великої Перемоги мені надано честі бути учасником низки зустрічей ветеранів. Збиралися вони з нагоди воістину святого для них дня і як однополчани, і за приналежністю до певного роду військ: піхота, артилерія, авіація, танкові, саперні війська... Що мене найбільше вразило – багато які фронтовики були без бойових орденів і медалей, і навіть без орденських “колодочок”. Водночас, обговорюючи свої наболілі проблеми, всі погоджувалися, що фронтовикам треба активніше заявляти про себе в суспільстві, яке поступово забуває, що саме завдяки передусім їм було здобуто мир, благами якого воно користується ось уже 61 рік. І про те, що серед молоді росте кількість тих, хто і з волі заангажованих на антирадянську ідеологію наставників, і з власної байдужості до історії Великої Вітчизняної війни, нізащо ставлять заслуги старшого покоління, що вборонило волю рідної країни в жорстоких, кровопролитних боях. Доходить до того, що деякі діти, не тільки школярі, а й студенти, не знають, хто з ким і за що боровся в Другій світовій війні.
На одній із зустрічей я запитав ветеранів: “Ви що ж, шановні переможці, вважаєте, що про ваші ратні справи, мужність і звитягу, заслуги ваші перед народом мусить розповідати хтось інший? Чому ви, прикриваючись удаваною скромністю, самі мовчите про них і навіть у святкові дні не носите бойових нагород? Чому мовчите про те, що це саме ви принесли на своїх плечах политу вашим потом і кров’ю волю квітучій нині і роз¬хвалюваній на всі лади з приводу й без приводу Європі, що стогнала під п’ятою фашистських мародерів?”. Відповідали мені схвильовано, подеколи різко, звинувачуючи кого завгодно, тільки не себе, в тому, що нині помінялися багато цінностей, що військово-патріотичне виховання пущено на самоплив, а якщо десь і провадиться, то безсистемно. До музеїв бойової слави начебто нікому і справи немає. Допризовна підготовка вкрай занепала... І тоді я знову запитав: “Скажіть, вельмишановні, хто з вас у переддень свята сам, не очікуючи офіційного запрошення, пішов до школи, до ПТУ, до інституту й запропонував виступити перед молоддю з правдивими спогадами про війну? Причому, ведучи мову не про те, де й куди, який фронт наступав, де тримав оборону, а про окопні будні, про подвиги бійців і командирів. Про ту святу правду про війну, якої не було в переможних реляціях, причому без прикрашання й ідеологічних фанфар. Щоб ті, хто слухаючи слова оповідача, переконалися б навіч у тім, що за бойовими нагородами стоять велика жертовність і вірність обов’язку, хоробрість, стійкість, любов до Батьківщини – якості, що не піддаються нівелюванню через сотні й тисячі років.
Виявилося, що багато ветеранів з інерції чекали, що їх хтось привітає, хтось кудись запросить, скаже добре слово, а, може, щось і дасть. Але, на жаль, багато хто не дочекався таких за¬прошень. І, зрештою, мої візаві погодилися з тим, що цьому сприяла їх недостатньо активна життєва позиція, що перемінилася на пасивність самоіснування. Мені було приємно повідомити, наприклад, про те, що Яків Андрійович Савченко, якому нелегко самостійно пересуватися, знаходить час побувати в школах, щоб донести до дітей славу фронтовиків, хоча чимало зусиль іде на написання книг, читання лекцій. Він, педагог за покликанням, подає й нинішнім вчителям взірець того, як можна достукатися в дитячі серця й викликати їх на взаємність. Ветеран із гордістю носить бойові нагороди, цінує їх як святині. І робить багато для того, щоб молоді люди ставилися до них із непідробною повагою. Як і його колеги за громадською роботою, активні учасники бойових дій у ВВВ генерал-майор у відставці Роман Петрович Агриков, Клара Семенівна Чашина, полковник у відставці, член Методичної ради Міністерства освіти й науки за допризовною підготовкою Борис Мойсейович Ніколаєвський.
Можу навести прізвища й інших ветеранів, які ось так само не тліють, а горять на життєвій ниві, йдуть у люди, щоб поділитися своєю мудрістю, розсіяти злі наклепи на пережите ними і країною лихоліття війни, розповісти щиру правду про війну заради того, щоб вона знову не вломилася в наші оселі, не обпалила наші поля й ліси, де й сьогодні знаходять снаряди, міни, бомби, гранати, що ховають у собі смерть тієї, тепер уже далекої травневої пори 1945 року, яку вам вдалося зустріти всім смертям на зло.
Тож носіть нагороди, ветерани! Пишайтеся ними! І не зважайте на те, що знайдеться якийсь чиновник, що й оком на них не кине, а тим більше, якщо якийсь негідник кине на вашу адресу дошкульне слівце, мовляв, “навіщо, діду, навішав залізяки”. Або: “За що ти воював, діду, картопля дорожчає”... Це – від безрідних іванів, плід мракобісся, народжуваного від байдужості до нього навколишніх. Справжню ціну ваших нагород нікому не дано принизити. І не випадково через десятки років держава занесла таки в ранг особливих заслуг перед Батьківщиною й народом нагородження медалями й орденами її вірних синів і дочок. І підтвердила їхню значущість матеріальними стимулами.
На цьому тлі сьогодні виглядають блюзнірськи вчинки тих, хто продає свої нагороди, по суті, за безцінь усілякого штибу ділкам і перекупникам. З цього приводу я написав вірш, що прочитав на одній із зустрічей ветеранів. Вони попросили мене опублікувати його в газеті для ширшої аудиторії.
КТО Ж ВИНОВАТ?
Иду аллеей парка не спеша,
От возмущения колотится душа:
Здесь продаются боевые ордена –
По ценам, что «спустил» сам Сатана.
За «Ушакова» – баксов пятьдесят.
«Нахимов» стоит чуточку дешевле.
Торговец (он не кум мне и не сват)
Предупредил, что получу по шее,
Если начну о том митинговать,
Что торговать наградами преступно.
Он, помянув недобрым словом мать,
Уставился в мои глаза так тупо,
Что я умолк. Меня не поддержал
Никто из окружавшего народа.
Лишь дед седой листочком задрожал
И произнес: «Иудина порода.
Ты за награды кровь не проливал
И цену истинную им не знаешь.
Может, ты их, сморчок, наворовал
И на чужих заслугах процветаешь?»
Ушел дед-рыцарь, а за ним и я,
Раздумывая: как же так вот стало,
Фронтовики мои, достойные друзья,
Что боевая гордость обветшала,
И многие из вас молчат тогда,
Когда порочат вашу славу и заслуги.
И «За отвагу», «Славу» и «Звезду»
Спускают с молотка мздоимства слуги?
Они не знают, что такое бой.
Никто из них ведь пороха не нюхал,
Не прикрывал страну от пуль собой
И даже в колыбели не аукал,
Когда вы под огнем в атаку шли
И на плечах им жизнь грядущую несли…
Я парком шел, а ветер мне шушукал:
«Кто ж виноват, что в жохах вся страна,
Что живоглоты крепко держат жупел?
Кто квоты совести и чести враз профукал
И почему бал правит Сатана?
Уединюсь и выйду на дорогу
Из откровений честных в сонм тревог…
И обращусь к всеведущему Богу,
Чтоб ветру точный дать ответ помог.
