Ми вже якось звикли до того, що про сучасне українське село говорять “взагалі”. З парламентської трибуни і всіляких трибун місцевих, зі сторінок періодичних видань і соціознавчих брошур – перед нами завжди постає усереднене, узагальнене, згорьоване село наше, пропущене через загальні уявлення, стандартні проблеми та через призму статистики, в якій тривожними мазками відображається все: і розвалена сільська економіка, і відмираючі хутори; і позбавлені молоді, катастрофічно старіючі, з забитими вікнами, сільські кутки, – укупі з давно культивованим бездоріжжям, безкультур’ям, пиятикою і, що найстрашніше, – нашим вселенським... безголів’ям! Яке по відношенню до села проявляється геть в усьому і на всіх рівнях управлінської ієрархії: починаючи від тих, хто бездумно і недбало пише закони, за якими сучасне українське село має жити; і закінчуючи тими, хто в ці закони має уважно вчитуватися, але насправді не знає їх, і хто цих законів має ретельно дотримуватися, але... не дотримується.
Ось чому можна вважати, що селу Мирони Балтського району пощастило. Щойно там вдруге обрано сільським головою Лідію Василівну Михайлюк, сільського фахівця, людину кмітливу і рішучу, яка добре знає, як сучасне українське село живе і чому саме так, тяжко і напівнужденно, воно живе; і як воно повинно жити насправді; яка любить і шанує своє село, а тому село любить і шанує її.
Це село, що зринає з-поміж зелених подільських пагорбів і повільно в’юниться своїми садибами та левадами лівобережжям річки Кодими, могло б слугувати еталоном краси класичного українського села, затопленого вишневим цвітом садків, заполоненого красою річкових лук... Ні-ні, навіть зараз ним можна милуватися, аби тільки не знати, через які складні проблеми сьогоденного буття цьому селу, Миронам, доводиться тепер проходити, щоб зберегти своє єство, свою історію і своє... майбутнє.
Описувати, в якому стані залишилося це село, по тому, як відмер місцевий колгосп, а все, чим його господарство живилося, – було розкрадено, розвалено, занедбано і зневажено, – це все одно, що переказувати історію “становлення” сучасного українського села в незалежній Україні: настільки тут усе знайоме, традиційне, до болю в серці відоме за всіма іншими селами, в яких кожен із вас, читачів, побував, в якому ви живете, за яких вас щемить душа.
Здавалось би, Мирони мають певні переваги над будь-яким віддаленим селом, адже розташовані вони всього за чотири кілометри від райцентру Балта. Якщо підходити з погляду того, що будь-якої днини до містечка можна добутися навіть пішки, – так, певні переваги, звичайно, існують. Але тільки не з погляду сільського голови Лідії Василівни, яка знає, що близькість містечка призводить до відтоку навіть тієї мізерної робочої сили, яка ще залишається в селі по тому, як значна частина її просто відходить у кращі світи, все зменшуючи і зменшуючи кількість населення. І сільський голова чудово розуміє: якщо з цією тенденцією змиритися, якщо не вдаватися ні до чого такого, що робило б їх село привабливішим, життєздатнішим, впорядкованішим – воно й справді загине, відімре, перетвориться на безликий хутір.
Коли кілька років назад Лідію Васи¬лівну вперше обрали головою сільради, вона, жінка працьовита і рішуча, так і визначила для себе: “Що зараз головне? Не дати селу відмерти, загинути, бо інакше, що я за сільський голова?!” Знову ж таки, – переповідати, що і як вона робила, аби вистояти самій, і то вистояти разом із селом, – все одно, що писати роман. Але й так зрозу¬міло, що, обираючи її вдруге, односельці врахували все: і що їхній сільський голова – жінка з характером; і що ніхто з крутих та приїжджих “наїхати” на неї зі своїми життям, “по понятиям” не зможе, хоча й пробували. І що в цьому селі, незважаючи на те, що людина вона родом не тутешня, і на цій посаді, вона не відпрацьовує, вона ними – селом та обов’язками своїми службовими – живе.
Свого часу існувала технічна документація на проведення до Миронів природного газу. Вже навіть були закуплені труби. Але сталося так, що газ, який мав іти до Балти через Мирони, село якимось дивом обминув. Починаючи на посаді сільського голови, Лідія Михайлюк трохи побідкалася з приводу втраченої можливості, адже поява палива – а це для Миронів велика проблема – одразу полегшило б життя селян, зробило його комфортнішим, а саме село – привабливішим. Але, залишивши цей проект для “надії, яка вмирає останньою”, щоб пос¬тійно нагадувати про неї районній владі, сільський голова взялася рятувати все те, що ще можна врятувати. У Миронах немає школи, взагалі ніякої. А 87 учнів є. І всі вони виявилися приписаними до балт¬ської школи-гімназії № 1. Арифметика в цій ситуації проста: або сільрада забезпечить доставку цих дітей до міської школи, або завтра вона не матиме й тієї молоді, яка на селі ще тримається. І питання було вирішене: тепер, за програмою “шкільний автобус”, всіх дітей підвозять до школи і потім розвозять по селу.
Землі в селі всього 900 гектарів. Це дуже мало. Було ще близько 200 гектарів лісу, якого Лідія Михайлюк бажала б повернути сільській громаді, котра його насадила, але тепер він належить державному лісгоспові. Були ще в села ставки, але й вони давно здані в оренду, і сільська громада має з цього буквально копійки. Є державне дослідне сільськогосподарське підприємство, але підпорядковане воно Києву, а ще – звільнене від податків. Воно від податків звільнене, а всі пенсіонери цього підприємства живуть у Миронах, – ось такий парадокс. Є, щоправда, невеличке приватне підприємство, яке податки платить справно, але для місцевого бюджету цього замало.
Тобто основна проблема сільської громади цього села в тому, що землі воно майже не має, крім своїх присадибних ділянок та скромних паїв; ставків, на яких можна було б розводити рибу, задовольняючи потреби села, а не орендарів, нема; лісу свого, сільського, теж нема, водоводу не було й не передбачається; робочих місць просто-таки катастрофічно не вистачає, особливо для тих, хто хотів би в селі залишитися після школи.
Зараз сільський голова і його невеличкий штат, що складається з секретаря та спеціаліста з обліку, тобто бухгалтера, б’ється над тим, щоб першими в районі забезпечити державними актами на присадибні ділянки всіх мирончан. Голова справедливо вважає, що селянин має бути соціально і духовно прив’язаний до свого клаптика землі; що він має почуватися на ньому господарем; він має бути впевненим, що ніякий колгосп, ніяка сільрада в нього цю землю не відбере, і все, що він посадив на ній і доглянув – залишиться нащадкам.
До речі, про штат сільради.
– Я розумію, – каже Лідія Василівна, – що існує закон, що у нас демократія, отож сільського голову обирає громада. На перший погляд, нібито ж усе добре, демократично. Але подивіться, скільки на цій хвилі політичної боротьби на чолі сільрад, як, втім, і райрад та міськрад, виявляється людей випадкових, які йдуть на вибори задля власних амбіцій і які потім не справджують довіри громади. А сільський голова – це не чиновник, це довірена особа громади. Громада тебе обрала, і громада ж має суворо і жорстко запитати, а що ти для неї зробив. Тому я вважаю, що, по-перше, категорично не можна часто змінювати сільського голову. Це стосується не мене: мене й так обрали, я працюю чесно. Просто я вважаю, що сільською головою повинна бути людина, яка має досвід керівної роботи, яка вміє працювати з людьми, яка знає закони України і закони місцевого самоврядування, а водночас, знає звичаї і традиції своєї громади. Тобто вона має бути юридично, психологічно, адміністративно підготовленою до такої роботи. То, може, вже слід подумати над тим, щоб готувати голів сільрад: або в вузах, або на спеціальних підготовчих курсах при вузах, скажімо, при Академії управління? Адже буває так, що сільський голова намагається працювати, але відсутність належної освіти, досвіду, юридичної підготовки зводить його старання нанівець. Зате на другий термін він уже готовий як керівник, от тільки громада в ньому розчарувалася. І, ради Бога, ні в якому разі не слід підходити до виборів голів з позицій політичних партій. Навіть на верхніх ешелонах влади це шкодить нашій державі, що вже казати про рівень сільради.
Ще одна проблема, яку порушила Лідія Михайлюк, – це відсутність у штаті сільради соціального працівника. А хто, за відсутності такого, спеціально підготовленого, працівника повинен опікуватися малозабезпеченими родинами? А багатодітними, а пенсіонерами, напівсиротами чи хворими? У колись великому селі Миронах залишилося лише 680 жителів, але складність у тому, що половина з них – пенсіонери, та до сотні дітей. Скільки ж залишається працездатних членів громади? То хтось же повинен дбати про пенсії, про соціальну підтримку всіх тих пенсіонерів, інвалідів, які цього потребують? Загалом такого працівника можна було б знайти, але ж нема коштів на оплату його праці.
Лідію Василівну вражає, що в більшості наших сіл будинки культури і клуби не працюють. “Так не повинно бути” – вирішила для себе Михайлюк, і зараз штати в Будинку культури Миронів укомплектовані, гуртки там працюють, “як у старі добрі часи”. В селі діє бібліотека, фонд якої становить десять тисяч томів. А як селу бути без поштового відділення? В селі вже готові були змиритися з цим, містечко ж недалеко, але депутати на чолі з головою вирішили інакше: поштове відділення слід зберегти! З ава¬рійного приміщення його перенесли до Будинку культури, кімнати там знайшлися, але до осені мріють збудувати нове, спеціально пристосоване для пошти приміщення.
Тобто Лідія Василівна, як сільський голова, за кожен атрибут села, за кожен його соціальній щабель бореться, як за існування самого села. Так, водогону в селі нема, але ж вода потрібна. Зробили перепис: виявилося, що на селі діє 78 криниць. Сама була вражена цій цифрі. Знала, що багато, але не знала скільки. Причому 19 з них визнані криницями громадського користування, інші – родинні. Коштів, звичайно ж, нема, але голова на те й голова, щоб організувати громаду. Й організувати слід було так, аби усі криниці були почищені, доглянуті, накриті. Ще донедавна непривабливий вигляд мала огорожа сільського цвинтаря. Непорядок! Скинулися, з ініціативи голови, всією громадою, знайшли майстрових людей – і тепер цвинтар огороджено, ворота в ньому замикаються, а головне, є людина, Володимир Гута, яка на громадських засадах, але старанно стежить за порядком; у нього і ключ від воріт. Усе там доглянуто, усе збережено, як і повинно бути.
Сільська громада не може обійтися без худоби, тому сільрада подбала, щоб у неї була череда, були два пастухи, було відведено землі, на яких ця громадська череда могла б пастися. Тобто в житті села, як і в житті великого міста, – дрібниць не існує; тут усе має бути налагоджене, все підпорядковане громадським інтересам, все виважене.
Лідія Василівна особисто дбає про те, щоб у селі працював фельдшерсько-акушерський пункт (ФАП). Ні, медичною стороною справи завжди опікується відділ охорони здоров’я, але ж існує маса побутових проблем. Чому в багатьох селах фельдшери залишили свої посади, а молоді фахівці через кілька місяців утікають? Передусім, тому, що вони не відчувають, що хтось про них піклується, що вони в селі потрібні, що їм тут раді, що фельдшер на селі – це постать.
– Можу похвалитися, – всміхається Лідія Василівна, – що в Миронах чудовий фельдшерсько-акушерський пункт, і чудовий фельдшер – Валентина Василівна Єремєєва, яка працює у нас уже понад 25 років. До речі, всі три доньки її пішли, як то кажуть, стопами матері: дві вже закінчили, а третя навчається у медичному училищі. Тому, на відміну від багатьох сусідів, ми за свій ФАП спокійні.
…А тепер я скажу, як ми познайомилися з Лідією Василівною Михайлюк. Це сталося в Балті, в районному Будинку культури, під час репетиції козацького хору “Будьмо!” місцевої козацької організації, того хору, який нещодавно став лауреатом Всеукраїнського конкурсу козацьких хорових колективів у Тернополі. За всієї своєї службової і родинної завантаженості, Лідія Василівна знаходить час, щоб після роботи приїхати до Балти й обов’язково взяти участь у репетиції. У неї сильний, красивий голос, на який керівник ансамблю давно звернув увагу. Та й статурою вона справжня українська козачка. Що ж до репетицій, то зараз вони напружені, оскільки незабаром, на вихідні, козацький ансамбль “Будьмо!” має виступати перед шанувальниками козацької пісні на Іванофранківщині. Вважайте, поїдуть на гастролі, адже колектив стає популярним.
Зізнаюся, що на своє традиційне в таких випадках запитання: “Що привело вас, сільського голову, до районного козацького хору?”, я сподівався почути не менш традиційну і банальну відповідь: “Любов до пісні”. Але Лідія Василівна ще раз підтвердила своє реноме людини з характером, неординарної і дотепної. “Просто я зрозуміла, – сказала вона, – що сучасний сільський голова повинен або співати, або плакати – така вже в нього посада. Так от, я твердо вирішила: “Співатиму!”.
