до 65-х роковин початку Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр.
Перо публіциста БЕЗ ЖАЛЮ Й СПІВЧУТТЯ
Сьогодні, під мирним небом, коли годинник історії уже відрахував 65 років з дня початку Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр., не зменшується, а, навпаки, зростає число охочих переписати на свій лад події тих важких 1418 днів і ночей, сповнених пафосу непідробного патріотизму радянських людей, горя і страждання, непоправних втрат. Серед них є й любителі поміркувати про всілякі варіанти розвитку малих і великих боїв, виходячи із горезвісного «якби не, то...» Наприклад, вони припускають, що якби не весняні й осінні бездоріжжя, та не сильні морози, то фашисти б домоглися своєї мети, їм би вдався «бліцкриг». Бачте, бездоріжжя стримувало просування німців на схід, а «генерал мороз» зупинив мотори танків і САУ, не кажучи вже про автомобілі, позбавив здатності стріляти кулемети, автомати, пістолети. Сніг засипав польові аеродроми й винищувачі, бомбардувальники не могли злітати. І, нібито, ні причому був відчайдушний опір радянських військ. І, нібито, не в тих же умовах рухалися наші Т-34, полуторки, стріляли наші автомати й кулемети, стартували в небо червонозоряні винищувачі. Схоже, якщо дотримуватися логіки «аналітиків» ходу війни, то небесна канцелярія засипала густими снігами, заливала зливами й била градом, обпалювала спекою не всіх і вся, а тільки агресорів.
На таку позицію «якбинеківців» доречно відповісти відомою приказкою: якби та якби та виросли в роті гриби, я б і до лісу не ходив. Щоб не припускали, що б не вигадували «нововідкривачі», які б напади на неньку-правду не робили, істиною є те, що Велику Перемогу було здобуто мужністю й відвагою мільйонів радянських людей, проявлених на фронті і в тилу, самопожертвою заради свободи рідної землі. Цю мужність і відвагу породжували, звичайно ж, не стільки заклики й гасла, скільки ті небувалі звірства, які гітлерівські годованці чинили із перших годин віроломного нападу на СРСР.
У моїх робочих архівах є копія акту, складеного нашими людьми в селі Достоєва Іванівського району Брестської області по гарячих слідах подій: «Мы, нижеподписавшиеся, капитан Садыков Карим Хабибович, жители села Сахарчук Семен Николаевич, Олещик Иван Павлович, Ткачук Николай Петрович, Буряк Петр Михайлович, составили настоящий акт о нижеследующем: 15 июня 1944 года фашистские солдаты и офицеры, отступая под напором Красной Армии, подожгли 22 дома, где, запертые в подвалах немецкими солдатами, задохнулись дымом и умерли дети гражданина Сахарчука Семена Николаевича: 1. Галя Сахарчук – 8 лет. 2. Володя Сахарчук – 6 лет. 3. Евгения Сахарчук – 4 года. 4. Маня Сахарчук – 2 года.
Кроме того, запертая в подвале горящего дома, умерла беременная женщина – мать погибших детей – Ксения Сахарчук – 31 год».
Це один з тисяч і тисяч проявів нечуваних звірств, вчинених солдатами фашистської армії, які зганяли свою злість за поразки у відкритих боях на беззахисному мирному населенні. І це було звичайне, рутинне для гітлерівців звірство, складова широкомасштабної фашистської практики геноциду з її витонченими катуваннями, масовими розстрілами, фабриками смерті. Переписувачі історії навмисно не беруть до уваги той неспростовний факт, що скрізь, де ступав кований чобіт окупанта, незмінно встановлювався режим терору й знущання, безкарного садизму. Пишу це не з чужих слів. Фашисти, окупувавши моє рідне село Борисівку на Білгородщині, встановили в його центрі шибениці й стратили колишнього голову сільської ради, вчителів, інших комуністів. Усіх мешканців загнали до сирих льохів. Корів і коней вивезли, а свиней, курей, качок пустили під ніж. Якщо хтось намагався захистити добро, одержував кулю. Мого старшого брата Олександра поранили, коли він вчепився в мотузок, яким німці обв'язали порося й тягли його з хліва...
Це пізніше, ставши дорослим, я довідався, що в травні 1941 р. гітлерівські стратеги видали директиву «Про особливу підсудність у районі операції «Барбаросса» і про особливі заходи військ», відповідно до якої як висока доблесть віталося жорстоке ставлення до цивільного населення, встановлювалося право фашистських солдатів без суду й слідства, за першою підозрою знищувати мирних людей.
Тим, у кого до нинішніх днів у головах ще тримаються залишки хибних думок щодо того, що такефашизм із його людожерською політикою, не слід було б наголошувати акценти на тому, що, мовляв, багато радянських солдатів добровільно й усвідомлено здавалися у полон. Так, були зрадники, була певна благодушність, безвихідь, але час розставив усе на свої місця, й у наказі народного комісара оборони № 130 від 1 травня 1942 року відзначалося: «...исчезли благодушие и беспечность в отношении врага, которые имели место среди бойцов в первые месяцы Отечественной войны. Зверства, грабежи и насилия, чинимые немецко-фашистскими захватчиками над мирным населением и советскими военнопленными, излечили наших бойцов от этой болезни. Бойцы стали злее и беспощаднее. Они научились по-настоящему ненавидеть немецко-фашистских захватчиков. Они поняли, что нельзя победить врага, не научившись ненавидеть его всеми силами души». І не було тоді іншого виходу, окрім як тільки перемогти або вмерти. Про це написав із фронту й мій брат Олексій у 1943 р., коли нашу Борисівку визволили радянські воїни у серпні цього ж року, після розгрому окупантів на Курській дузі. За моє сьогоднішнє мирне життя він віддав власне в жорстокому бою при форсуванні Одера навесні 1944 року. І, як це для мене не кривдно, а й за життя тих, хто сьогодні намагаються применшити роль Радянського Союзу в розгромі фашизму, обілити тих вояків вермахту, які знищували й спалювали міста й села на радянській землі, грабували й ґвалтували, страчували жінок, старих і дітей з бузувірською інструкцією в ранцях про те, як вони мають поводитися на окупованих територіях: «У тебя нет сердца и нервов, на войне они не нужны. Уничтожь в себе жалость и сострадание – убивай всякого русского, советского, не останавливайся, если перед тобой старик или женщина, – убивай, девочка или мальчик – убивай».
Нехай будуть прокляті ті, хто складав такі інструкції й хто їх виконував. Нехай буде проклята будь-яка війна! На віки вічні!
Віктор МАМОНТОВ, полковник у відставці «Одеські вісті»
ДИПТИХ ПАМ’ЯТІ
* * *
Я пам’ятаю пошту польову,
Трикутники від тата.
Листів з війни чекали ми.
Вони – за вірність плата.
Носили звістки поштарі,
Ковтнувши часом ліків.
З війни хотіли матері
Діждатись хоч каліку.
Настали мирнії часи –
То й радісні настали.
Свої веселі голоси
Ми друзям надсилали.
Листи у мирні дні ішли,
Уже змінивши форму.
А поштарі сумки тягли
Важкі вже, понад норму.
Низький уклін вам, поштарі,
Хоч зараз це й не плата.
Татусь подякувать не зміг.
То дякую від тата.
Я пам’ятаю пошту польову,
Як травень над землею.
І на війні, і по війні
Була усім зорею.
* * *
Минає травень з святом Перемоги.
За ним відійде червень за поріг.
Я не забуду татові дороги.
І пам’ять так, як міг, її беріг.
Батьки не вічні, як не вічні діти.
Але болить нам в пам’яті за них.
Тому й несемо на могили квіти.
А треба краще дбати про живих.
Борис ВОЗНЯК, м. Ананьїв
ФАШИСТИ ПЕРЕДБАЧАЛИ...
Про Велику Вітчизняну війну 1941-45 років написано дуже багато книжок, наукових праць і спогадів. Але ще залишилося чимало “білих” і “чорних” плям.
Нині, коли від початку Великої Вітчизняної минуло 65 років, не можна забувати про те, що фашисти ставили на меті поневолити всіх слов’ян, розширити свій “життєвий простір”. Кожен гітлерівський солдат знав, що на сході, на завойованих землях, він буде поміщиком, на нього гнутимуть спину раби-слов’яни, більша частина яких мала бути знищена за расовими ознаками.
Перед війною Гітлером був загалом розроблений (далі коригувався) Генеральний план “Ост” (Схід), за яким передбачалося знищити 100% євреїв і циган-комуністів, 75% – білорусів, 65% – українців. Генеральний план “Ост” відомий також як “Зелена папка Герінга”.
Гітлер зняв своїм наказом усіляку кримінальну відповідальність зі своїх солдатів. Вони могли ґвалтувати, вбивати, грабувати безкарно.
Мені було лише 3,5 року, коли почалася війна. Але я виразно пам’ятаю, що біля колгоспної контори в селі Борсуки Дубровненського ра¬йону Вітебської області ввечері зібралися колгоспники і щось стурбовано обговорювали.
14 липня 1941 року вранці з’явилися на мотоциклах німецькі розвідники. Услід за ними до села уві¬рвалися танки. Я й мама не встигли перебігти через вулицю, щоби сховатися в окопі, поквапом викопаному односельцями.
Через якийсь час через село погнали військовополонених Червоної Армії, вкрай змарнілих, голодних, багато хто в бинтах. Супроводжували їх нечисленні конвоїри на конях. Односельці кидали в колону хліб, моркву, буряки. Військовополонених було багато, і йшли вони безперервно на Дубровно.
Важко передати ті страждання, які випало пережити в окупації. Фашисти та поліцаї нищили не тільки партизанів, але й місцевих мешканців. Повік пам’ятатиму каральні операції. Після того, як нас вигнали з рідного села, ми, ставши біженцями, забрели якось до лісового сільця. Там цілою виявилася лазня. Пам’ятаю, як розтопили її, роздяглися. І тут з’явилися поліцаї. Всіх, хто був у лазні, голих і босих, разом із іншими мешканцями погнали до концтабору в Орші. Так пропали всі наші речі та документи. Я не знаю навіть точної дати свого народження, бо й у архіві документи не збереглися.
У Білорусі під час війни було 270 концтаборів. Там у дітей брали кров для німецьких поранених. Перед тим дитині давали цукерку, виявляючи таким чином “гуманізм”. Багато дітей помирали. Взагалі, німці в планах, у рапортах ніколи не вживали слів “розстріляти”, “повісити”, “знищити”. Вони, вважаючи себе освіченою та гуманною нацією, замінювали їх такими словами, як “пацифікувати”, “оформити” тощо.
Ставши дорослим, я дізнався, що за роки окупації фашисти провели на моїй батьківщині понад 140 каральних операцій, під час яких спалили 5454 населені пункти, часто разом із мешканцями. Тра¬гічну долю Хатині повторили 627 білоруських сіл, мешканців яких було спалено, 186 із цих сіл так і не були відновлені після війни. Їх нікому було відновлювати.
Дотепер до національно-культурного товариства громадян “Білорусь” в Одесі звертаються люди з проханням допомогти знайти загиблих родичів, село, де вони мешкали. З Державного архіву Білорусі подеколи приходили повідомлення про те, що назви села нині немає, бо в часи війни його було спалено фашистами.
Нещодавно я прочитав в архіві відомості про проведення каральної операції “Котбус”. Фашисти та їхні спільники розстріляли, замучили та спалили 9786 радянських громадян, понад 6 тисяч чоловік погнали на роботу до Німеччини. Захопили 6 тисяч голів худоби, 684 кг зерна... Останніми в трофеях зазначаються: 2 мішки льону, 2 мішки льонових ниток. Під ними стоїть підпис: генерал-майор поліції Готтберг – “СС”. Під час цієї операції були спалені всі родичі батька моєї дружини, крім однієї тітки, в селі Пишно їй вдалося дивом урятуватися. Люди йшли до лісу, грузли в болотах по горло. Маленьким дітям запихали кляпи в рота, щоб не видавали себе плачем. Іноді діти задихалися. Але моїй дружині, Жаворонок Анні Василівні, пощастило, її вдалося “відкачати”, тобто оживити після відходу карателів.
Наше село Кам’янка (Камениця) Толочинського району визволили українці. Я пам’ятаю їхні пісні.
Повернулися до рідного села, а хат уже немає. Жили в землянках. Нам не було подано жодної допомоги, і люди вимирали від голоду й холоду. Померла моя молодша сестра Надійка. Вона постійно просила: “Дай, дай...”. А дати було нічого. Місяців зо три навесні 1945 року харчувалися тільки грибами та щавлем, без дрібочки солі, без крихітки хліба.
Зараз знаю, що в цей час, після Перемоги, нашим військам у Німеччині було віддано наказ годувати німецьке населення, для чого було організовано харчування з солдатських кухонь. Особисто налагодженням безперебійного триразового харчування берлінців займався Маршал Радянського Союзу Г.К. Жуков. Ну, а свій народ, біженці, батьки яких були на війні, помирали голодною смертю. В день поховання сестри Наді прийшла поштарка до землянки, і я вперше почув слово: “Перемога”. Запитав у матері, що воно означає. “Скоро прийде батько з війни...” – відповіла мама.
Плакав батько, плакали інші фронтовики, коли повернулися додому й дізналися, що вже на визволеній землі взимку 1944 року й навесні 1945 року голодною смертю помирали їхні діти та жінки.
Сусід, Старовойтов Іван Савелійович, хлопець років 13, помер просто в борозні. Тоді декілька жінок орали на собі город сохою, якою керував Іван.
З 23 тисяч радянських воїнів, що загинули за визволення тільки Дубровненського району, 17 тисяч були призвані з Російської Федерації, 1260 воїнів з України і понад 500 із Білорусі.
Тільки в селі Риленки в бою за один курган загинули 10000 радянських солдатів. На цьому місці зараз вдячні білоруси спорудили меморіальний комплекс “Риленки”. На 170 плитах викарбувано імена полеглих бійців, комплекс став святинею всього білоруського народу.
Не забувають дубровненці, мої земляки, й про живих героїв війни. Так, Григорій Федорович Кобилкін – колишній начальник штабу 220-ї стрілецької дивізії з міста-героя Одеси є почесним громадянином м. Дубровно.
На мій погляд, доцільні екскурсійні поїздки молоді Одещини по місцях бойової слави до Білорусі, а молоді Білорусі – до Одеси, що сприяло б зміцненню дружби між нашими народами.
А. МАРТИНОВ, полковник у відставці
«РАНІШЕ ДУМАЙ ПРО ВІТЧИЗНУ!»
«Кто долго жил в контузиях и ранах
Дружней живите – жизнь так коротка!
Настанет день – не встретишь ветерана
Из нашего зенитного полка...»
Багато років тому ці рядки написані ветеранами 1872-го зенітно-артилерійського полку протиповітряної оборони Антоніною Красильниковою і Петром Разіним. Проникливий вірш своїх бойових друзів Надія Григорівна Докшина, учасниця бойових дій на фронтах Великої Вітчизняної, принесла до редакції. І ми розговорилися про війну.
– Нічого немає дорожчого за зустрічі з однополчанами і спогади про пережите у воєнний час, – сказала Надія Григорівна і показує свої фронтові і післявоєнні реліквії: фотографії, газетні вирізки, довідки і списки тих, хто брав участь в обороні Коростеня.
Особливо дорога їй книжечка на половину друкованого аркуша, яку видали ентузіасти у 1980 році. У ній – бойовий шлях 9-ї окремої бригади ППО – з 9 липня 1943 року до Дня Перемоги! І списки всіх ветеранів, у тому числі і 1872-го зенітно-артилерійського полку, з яким пройшла славний бойовий шлях Надія Григорівна.
12 липня 1943 року 1872-й зенітно-артилерійський полк ППО для укомплектування особовим складом підрозділів одержав 750 чоловіків бійців 1926 року народження, уродженців Ростовської області. А 14 липня 1943 року до полку прибуло 789 бійців-дівчат.
Чоловікам-бійцям на той час виповнилося по 17 років. А нашій Надії – 19.
З Одеської області Надя Ткаченко (це її дівоче прізвище) разом з матір'ю і сестрою була евакуйована до Казані. Там працювала на військовому авіаційному заводі, набивала порох у снаряди. У 1943 році багатьох молодих жінок, які працювали на оборонних заводах, у яких не було дітей, призвали до діючої Армії.
Дуже хотілося зрозуміти: з якими почуттями вирушала Надія Григорівна на фронт.
– Що ви! Страху не було. Ми ж були так виховані...
«Так виховані» – отже, як у пісні: «раньше думай о Родине, а потом о себе».
30 квітня 1944 року полк передислокувався до міста Коростеня для захисту залізничного вузла і мосту через річку Уж. Тут проходили поїзди по всіх чотирьох напрямках. Фашисти, відступаючи, намагалися розбомбити стратегічний пункт.
За годину-другу спілкування з Надією Григорівною будь-який некомпетентний співрозмовник усвідомить, що таке теплушка і «буржуйка», що таке землянка з накатом і що таке загороджувальний вогонь. Що у кожному полку було по п'ять дивізіонів, а у кожнім дивізіоні – чотири батареї, а на кожній батареї – по чотири зенітних гармати... І ось на кожній такій гарматі була обслуга із семи чоловік: навідник, заряджаючий, той хто подає снаряди... “На гарматах” служили хлопці із Сальська, а дівчата служили “на приладах”. Надя Ткаченко була далекомірницею – у її розпорядженні був прилад під назвою “далекомір Яковлева”.
Надія Григорівна намагається пояснити, як вона засікала літаки і показує руками, як обертала валики приладу.
Коли починалися масовані нальоти, то відкривався загороджувальний вогонь – і всі чотири зенітки на батареї одночасно давали залпи у нічне небо, перекриваючи шлях ворожим бомбардувальникам.
– Такий посилали вогонь по літаках, що у темряві світилися розжарені до червоного стволи зеніток, – говорить Надія Григорівна. – Ну а страх? Він приходив і минав.
На війні як на війні: часто голодували, сухарі та каша, це вже добре.
А ще такий неодмінний атрибут війни, як воші. Час від часу весь одяг потрібно було кип'ятити, щоб позбутися цих комах. Ось чому Надія Григорівна критично дивиться деякі фільми про війну, де дівчата одягнені у форму майже з голочки. Після кип'ятіння навіть погони ставали зім'ятими...
У ніч на 29 травня сорок четвертого року, коли в одне моторошне виття зливалися гул бомбардувальників, залпи гармат, вибухи бомб, далекомірницю Ткаченко поранило. Вранці, коли розвидніло, санінструктор Роза Чемирчева відвезла її до госпіталю. Осколок увійшов у шию. Довго Надя не могла розмовляти. У госпіталі не було рентгенапарата, і лікарі не могли точно визначити, де ж знаходиться осколок. І тоді вирішили її переправити «у країну» разом з важкопораненими. Важких – без ніг, без пам'яті постійно відвозили в тил.
За історією хвороби зачитують прізвище – пораненого вантажать, і туди ж передають історію хвороби. Називають прізвище Ткаченко. Де Ткаченко?
А боєць Ткаченко сховалася за товстим деревом. Адже їй дівчата наказали: повертайся до нашої частини! А в неї вже шия розпухла настільки, що зрівнялася з підборіддям... І тоді хірург Клавдія Іванівна Легкодимова зважилася на операцію без рентгена.
Прив'язали руки-ноги, зробили укол заморожуючий... Рана була праворуч, а осколок виявився перед самим горлом.
Спасибі Клавдії Іванівні, вона була досвідчена і здавалася 19-річній Наді старою. А було лікарці років сорок.
Голос до Наді повернувся, і вона знову заступала на чергування.
У ніч на 10 липня ворожі бомбардувальники піддали станцію Коростень черговому масованому нальоту. Тоді загинула майже вся обслуга першої батареї. Ворожим снарядом розірвало і Ніну Кузнецову з Татарії. Вранці збирали їхні останки. Від Ніни залишилася голова з косами та пальчики...
Поховали їх у центрі міста Коростеня у братській могилі...
Потім їх перекинули у польське місто Демблін, де полк і зустрів День Перемоги. Всі, хто вижив, вирушили до місцевої фотографії. Надя Ткаченко – у першому ряду друга праворуч, поруч – Роза Чемирчева, а крайній ліворуч у другому ряду – старшина Сергій Дубель. Скільки не шукала Надія Розу Чемирчеву, так і не вдалося їй знайти свого санінструктора. І хірурга Легкодимову більше не зустріла, а пам'ять зберігає їхні імена, їхні обличчя...
Чому ветерани зустрічаються знову і знову, поки дозволяє їздити здоров'я, і, щасливі, повертаються додому? Мабуть, тому, що ці випробування дали їм можливість, залишаючись собою, виявити все те краще, що закладено Творцем у кожному з нас. Вони життя свого не щадили за Батьківщину і за друзів своїх і змогли піднятися на нову духовну висоту, і переживши всі жахи, зберегли себе для дітей і для онуків. Сьогодні Надії Григорівні вісімдесят два. Живіть довго, Надіє Григорівно, за себе і «за того хлопця», і за Ніну Кузнецову...
Віра ЛЕБЕДЄВА, заступник редактора газети «Советское Приднестровье», м. Білгород-Дністровський
ФРОНТОВІ ДОРОГИ КАПІТАНА ЄРИКАЛОВА
У центральній районній бібліотеці відбулася зустріч школярів Любашів¬ської ЗОШ І-ІІІ ст.-ліцею з ветераном-фронтовиком Василем Гавриловичем Єрикаловим.
Ведучий бібліотекар Лариса Семенівна Мірчук і бібліотекар Валентина Михайлівна Джуган представили свого гостя школярам.
Допитливі діти з цікавістю слухали розповідь ветерана про страхіття війни, про мужність і звитягу солдат, які захистили світ від коричневої чуми. Василь Гаврилович народився на Уралі, і маючи неповних сімнадцять років добровольцем пішов захищати Вітчизну від ворога. Спершу моряк річкового флоту Єрикалов воював під Сталін¬градом, супроводжуючи на бронекатерах разом з бойовими побратимами баржі з пальним, боєприпасами, технікою та медикаментами з Астрахані до героїчного міста.
Відтоді доля Василя Гавриловича міцно пов’язалася з судноплавством. Невдовзі під час нальотів німецької авіації на річкові каравани, які просувалися по Волзі, його було важко поранено. Залікувавши свої рани, моряк продовжив свою військову службу на підводному човні “Малютка”. Потім захищав рівнини та стрімкі скелі Кавказу. В черговий раз В.Г. Єрикалов отримав поранення у 1944 році, а одужавши звільняв Південну Пальміру – Одесу – від німецько-румунських загарбників. Разом з морською піхотою висаджувався десантом на чорноморський берег в районі Кароліно-Бугазу і утримував плацдарм до приходу головних сил. Згодом пересівши на торпедні катери, моряки направилися по Дунаю в Румунію. Відсвяткувавши довгоочікувану звістку про перемогу у місті Констанца (Румунія), бойова флотилія повернулася додому.
За свої ратні подвиги В.Г. Єрикалов нагороджений багатьма орденами та медалями.
Юрій ФЕДОРЧУК
