Постановою IV позачергової сесії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВИК) ХІІ скликання від 9 лютого 1932 року було проголошено утворення Одеської області, а 27 лютого 1932 року центральними державними і партійними органами СРСР було затверджено утворення Одеської області у складі Української РСР. Створення цієї адміністративно-територіальної одиниці стало важливим етапом в історії Українського Причорномор’я, в його економічному, політичному та національно-культурному становленні як складової частини української державності. Остаточне формування території сучасної Одещини відбулося вже в 1956 році, коли до складу області увійшла територія між пониззям Дністра і Дунаю, яка доти становила Ізмаїльську область.
Одещина... За цим поняттям – значний пласт історичного, культурного, економічного і духовного життя величезного краю, в якому на зламі епох, перехресті віянь і цивілізацій, мудро і віщо витворюється унікальний геополіс Українського Причорномор’я, один із найблагодатніших регіонів незалежної України. Тепер вже нікому не дано відродити достеменний літопис нелітописної історії цього краю, де за кожним курганом чатують вічність – і буття котрогось із племен чи народів, яких заносили сюди вітри кочівних мандрів; де в назві кожної річечки вчувається відлуння древніх, живих і давно відмерлих, мов, а в шепоті степової трави-ковили закодовано сказання сивої давнини, в яких, і тільки в них, можна було б віднайти, але так ніколи і не буде віднайдено, таїну походження працьовитих і войовничих предків наших.
Але ж знала, знала ця сонячна Країна Степів: і нуртування первісних людських громад, і племена скіфів-хліборобів; ще й досі невпокійливі археологи віднаходять все нові й нові поселення наших предків антів, які розселялися на всьому просторовиську сучасної Одещини: від Кодими, Балти і Саврані – до Арциза, Рені і Кілії. Творець літописної “Повісті давніх літ” оповідає нам, як полянський князь Кий, засновник Києва і держави Русі-України, повертаючись з офіційних відвідин візантійського Константинополя, де він провадив переговори з імператором Юстиніаном І, зупинився зі своїми лицарями-дружинниками на Дунаї і “възлюби место, и сруби градокъ малъ и хотяше състи с родом своим... еже и доныне наречють дунайци городище Киевецъ”. Уже в ХІІ столітті, за наказом Київського князя Володимира Мономаха, його воєвода Іван Войтишич посадив своїх посадників-управителів по дунайських містах; сюди ж, до пониззя Дністра і Дунаю, сягали кордони Галицького князівства часів Ярослава Осмомисла, одного з героїв “Слова о полку Ігоревім”, який “затворив ворота Дунаю”.
Упродовж кількох століть цими землями кочували Едисанська і Буджацька орди ногайців; тут щабельно писали історію України козацькі полки та флотилії отаманів С. Наливайка і Г. Лободи, І. Сулими та С. Палія, і звичайно ж, творців Чорноморського козацького війська С. Білого та А. Головатого. Згідно з умовами Кючук – Кайнарджійського мирного договору 1774 року, землі, визволені від турків та ординців російською армією, у складі якої служила значна кількість українців, були ще й формально закріплені за Росією; а, згідно з Яським російсько-турецьким договором 1791 року, територію між Південним Бугом та Дністром було включено до складу Російської імперії, під владою якої перебувала тоді значна частина українських земель. І нарешті, в 1812 році до складу Російської імперії увійшли ще й Буджацькі степи Задністров’я.
Ясна річ, переказати всю історію нашого краю в такій невеличкій статті неможливо, та й чи є в цьому потреба? А, звертаючись уже, власне, до історії Одеської області як адміністративного підрозділу України слід сказати, що формування її в часи радянської влади почалося ще в 1919 році, коли безмежну за територією Херсонську губернію було поділено на Одеську та Херсонську (а згодом Миколаївську). А вже в лютому 1920 року до Одеської губернії було приєднано Балтський повіт губернії Подільської, який став шостим повітом Одещини поряд із Одеським, Первомайським, Вознесенським, Тираспольським та Ананьївським.
Проте в березні 1923 року ВУЦВИК затвердив новий адмінподіл Одеської губернії, який мав тепер складатися з шести округів – Одеського, Херсонського, Миколаївського, Балтського, Первомайського та Єлизаветградського, та з 73 районів. Здавалося б, усе: процес формування завершено. Але в 1924 році на території України з якогось дива було організовано Молдавську автономну республіку ініціаторам створення якої спало на думку проголосити столицею українське місто Балту, і до складу якої ввійшли по кілька районів Одеського і Балтського округів. Наслідки цієї політичної авантюри проглядаються ще й досі, у вигляді так званої самопроголошеної Придністровської Республіки, яка поспіль складається з тих земель, котрі згодом, після утворення Молдавської РСР, Україні так повернені й не були. Але це вже тема іншої розмови.
Що ж до Одеської області, то її було утворено 1932 року, і тепер вже мало хто пам’ятає, що первісно до її території належали такі великі міста, як Кіровоград, Херсон і Миколаїв, і складалася вона з 46 сільських районів, які в 1935 році, після розукрупнення, трансформувалися в... 70 районів! Ну а далі історія Одеської області виглядає таким чином: в 1937 році 29 її районів і три міста формують новоутворену Миколаївську, а в 1939 році – 10 районів відходять до новоствореної Кіровоградської області; натомість 8 районів було передано Одещині по тому, як в 1940 році утворилася Молдавська союзна республіка. Нарешті, в 1956 році одну з найменших за територією областей – Ізмаїльську, було розформовано, а її територію приєднано до Одеської.
Ось така вона й утворилася, наша сучасна Одещина, чудовий край, що марить вічність на межах моря і степу, між могутніми течіями Бугу, Дністра і Дунаю, на берегах степових озер та лиманів, кожен з яких і сам нагадує степове море. Тут, межи подільськими пагорбами та на степових рівнинах, колосяться хлібами найродючіші в Україні поля; тут достигає найсолодша виноградна лоза; тут з усіх морів світу чекають на кораблі за найсучаснішим словом техніки обладнані порти, і саме тут туристський люд усього світу віднаходить вікопомні пам’ятки історії та архітектури, обрамлені духовною аурою Одеси, Білгород-Дністровського, Ізмаїла, Кілії, Вилкового...
Зараз в Європі не існує жодного мононаціонального міста чи регіону. Не становить винятку й наша Одещина, в якій, за даними останнього Всеукраїнського перепису, проживають представники 133 етносів, за загальної кількості населення – 2,5 млн осіб. Майже 63 відсотки цієї людності складають українці, а серед інших етносів найбільшу чисельність мають росіяни, болгари, молдавани, євреї, гагаузи, вірмени...
Оскільки чимало політиків нашого регіону намагається спекулювати на мовних питаннях, то не зайве відзначити, що понад 46 відсотків населення визнає рідною мовою українську, і майже 42 відсотки спілкується російською; а загалом мовно-національні пріоритети позначені у нас наявністю 238 шкіл з російською мовою навчання; 180 шкіл – в яких діти вивчають ще й болгарську, молдавську чи гагаузьку мови. Крім того, на території області функціонують 11 молдавських (румунських), дві єврейські, одна німецька та одна вірменська школи. А фахівців для викладання в цих школах готують не лише вузи Одеси, але й Ізмаїльський університет та Білгород-Дністровське і Балтське педучилища.
Поза всі труднощі економічного, політичного і соціального характеру, яких наш край зазнає разом з усією молодою українською державою, майбутнє його бачиться заможним і стабільним. Земля талановитих митців, і не менш талановитих хліборобів, моряків, медиків, трудівників багатьох інших сфер діяльності, – Одещина входить у тривожне ХХІ століття, мужньо приймаючи виклики часу і по-мудрому сприймаючи реалії державного, європейського та вселюдського буття.
