На дозвіллі життєрадісні молдавани, які не від того, щоб пожартувати один над одним, розпочали обговорювати питання: хто в селі Новосільському «ватажок мафії»? Голова СВК? – Ні. – Сільський голова? – Ні...
– Я знаю – батюшка Петро!
На того, хто сказав, подивилися з докором.
– А що? Подумайте самі: голова СВК священика дуже поважає. До батюшки дослухається сам сам ський голова. Ось і виходить, що «ватажок» у нашому селі – батюшка Петро.
На тому і зупинилися.
А якщо серйозно... А якщо серйозно, то мешканці Новосільського вже чотири рази їздили делегацією до митрополита з чолобитною, благаючи залишити батюшку Петра в селі.
…В уже далекому 1986 році молодого, енергійного ченця Петра, який служив в одному з Одеських монастирів помічником благочинного, чудово володів сімома мовами і, безперечно, мав великі перспективи на призначеному Небом поприщі, «відряджали» до Ренійського району, до села Новосільського, де парафія була у жалюгідному стані. Храм же був настільки занедбаний, що перед початком кожної служби отець Петро нагадував парафіянам: не можна ходити і стояти під куполом – звідти періодично падали шматки цегли і штукатурки. Довелося ченцеві засукати рукави.
Незабаром мешканці Новосільського побачили священика на риштованні, він «еквілібрував» з кельмою під куполом церкви. Одного разу таки зірвався... Незабаром у настоятеля, який служив, не шкодуючи життя свого, з’явилося багато помічників.
За 21 рік батюшка Петро став і виконробом, і газовиком, і менеджером. Зробив у храмі опалення, капітальний, на совість, на віки ремонт. Спорудив будиночок при церкві, де оселився, щоб у будь-яку годину дня і ночі кожен стражденний міг постукати у двері.
Помічено: як тільки у храмі починаються ремонтні або реставраційні роботи, благодійні внески – великі і маленькі – ніби падають з неба. Буває, приходять перекази з інших міст без зазначення імені відправника. Але нічого на цій землі не відбувається просто так.
…Розпис Святонікольського храму зайняв набагато більше часу, ніж архімандрит Петро гадав спочатку. Над кожною фрескою художникові доводилося трудитися довго і скрупульозно. Ремонт затягувався і з кожним днем дорожчав. Настоятель зрозумів: грошей, зібраних на реставрацію, не вистачає, причому, великої суми. Настоятель, не задумуючись, продав свій особистий автомобіль «жигулі», і все до копієчки віддав майстрові.
Автомобілем настоятеля часто користувалися бідні люди. Скільки разів архімандрит відвозив до райцентру хворих, доставляв передачі студентам – нікому ні в чому не було відмови. За кермом оперативніше вдавалося розв’язувати питання благоустрою храму. Новосільське – село велике, понад три тисячі мешканців, і треба встигати всюди: хрестини, вінчання, освячення новобудов, похорони. Через два місяці «безкінний» настоятель зовсім вибився із сил.
Тим часом на батьківщину приїхали вихідці із Новосільського, які вже багато років працюють в Сибіру. Вони два роки вкладали сили і кошти в об’єкт, і от, як це буває, замовник уникав від оплати. Люди прийшли в храм помолитися, і були вражені тими змінами, які тут відбулися. Церква сяяла свіжими фарбами, а службу проводив блідий, виснажений, у чому тільки душа тримається настоятель... «Батюшко, помоліться за нас...» – попросили вони священика, від’їжджаючи.
Через кілька місяців пролунав дзвінок з Москви: гроші отримано, відкрили в столиці офіс, хс, хо його освятити. Священик не може відповідати на прохання пастви «ні» – і отець Петро купив квиток до Москви. Люди знали, чим порадувати настоятеля – їм, звичайно, розповідали історію про те, як архімандрит продав машину. Фірма подарувала настоятелеві мікроавтобус.
Тепер часто можна бачити отця Петра за кермом, а в салоні – личка вихованців недільної школи: вони провідують самотніх старих, які живуть у Будинку милосердя, відвідують святі місця столиці Придунав’я.
Не так давно знову надійшло розпорядження: батюшку Петра призначали настоятелем одного з монастирів. Почувши новину, мешканці Новосільського поїхали до митрополита Одеського й Ізмаїльського...
– Що ж виходить, батюшко, поламали вам кар’єру...
– Воля народу – воля Бога, – смиренно відповів п’ятдесятирічний священик.
І, прощаючись, подав мені баночку меду із своєї маленької пасіки.
Яскраво світило березневе сонце. Недалеко від храму, у кроні квітучого дерева, дзижчали трудівниці-бджілки, чес чесиконуючи свій обов’язок. Кожна квапилася принести у вулик свою сонячну крапельку.
