Представницький склад по обидва боки – українського і російського – зібрала четверта міжнародна конференція «Російський театр в Україні». Російську сторону репрезентували: Геннадій Смирнов – заступник голови СТД Росії, Лев Сундстрем – ректор Санкт-Петербурзької Академії театрального мистецтва, секретар СТД, Валентина Федорова – критик, співробітники дипломатичного корпусу, директори театрів з Москви, Оренбурга, Чити, Владивостока. Українську: Лесь Танюк – голова СТД України, народний депутат України, Олена Воронько – начальник управління театрів Міністерства культури та туризму України, Ігор Безгін – віце-президент Академії мистецтв, Анатолій Баканурський – доктор мистецтвознавства, ректор гуманітарного факультету ОПУ, директори російських театрів в Україні, ініціатори фестивалю – директор Одеського російського театру Олександр Копайгора, драматург Олександр Мардань.
Під час конференції стало очевидно, що заявлена тема – «Проблеми сучасного театрального менеджменту», актуальна і для Росії, і для України. Збоку може здатися дивним, що життя творчого закладу регулюється численними законами і підзаконними актами, у прокрустово ложе яких треба укласти всі її складові – від штатного розкладу до гастрольних поїздок. Є проблеми спільні, є – «специфічні». Недосконалість законодавства, як і брак грошей, характерні для обох країн…
О. Копайгора: – У Законі України про театр і театральну діяльність багато запитань, складнощів, деякі статті просто не працюють. Наприклад, у законі записано, що театр – підприємство, а не заклад культури. Нам дуже не вистачає грошей... Завдяки зусиллям голови обласної ради Миколи Леонідовича Скорика трохи збільшено фонд зарплати. А де взяти кошти на постановку вистав? Ми ходимо з простягненою рукою. І при цьому, до 150 тисяч гривень ПДВ сплачуємо. Хіба це не парадокс?
Л. Танюк: – У нас ситуація не така катастрофічна, як здавалося б. Ми, на відміну від інших країн СНД, не закрили жодного театру. Навпаки, виникло близько ста сорока нових, з них російських – близько ста. Наші гастролі, семінари, конференції мені здаються дуже важливими. Незважаючи на будь-яку політичну погоду, і надалі підтримуватимемо ці контакти. Адже театр – єдине місце, де можна чесно і відверто сказати все, що ти думаєш про світ, про сьогоднішній день. Останнім часом влада починає повертатися в наш бік, ситуація поступово поліпшується. У бюджеті України щороку спостерігається приріст коштів, що виділяються на театр. У цьому році – до 40 відсотків. Що стосується Закону про театр. Над ним, в основному, працювали директори національних театрів, а вони утричі більше грошей одержують, аніж не національні. Я гадаю, що, все-таки, у Законі повинні бути зміни за структурою оцінки театрів, а комунальні театри повинні обов'язково мати підтримку міської влади. На жаль, у нас немає комплексного підходу – закон про театр є, а в інших законах це не відбито. У грудні ми плануємо засідання Ради з культури при Президенті України присвятити театрові. У наступному році, треба сподіватися, театральна справа піде активніше. У бюджеті буде ще на 30 відсотків збільшення коштів на театр. Мені здається, найголовніше, щоб у законі були визначені «правила гри» для кожного театру: національні не можуть бути зразком для всіх. Нам обіцяють, що у цьому бюджеті буде прийнята сітка, яка дасть можливість підвищувати оклади не лише прибиральниці… Нам не вистачає успішного менеджменту щодо відновлення театральних зв'язків. Мало російських режисерів ставить у нас вистави, мало наших – у Росії. Цей обмін треба нам всіма силами відновити.
Г. Смирнов: – Спеціального закону про театр і театральну діяльність у Росії немає. Склалася думка, що розвиток російського законодавства повинен йти не за галузевим, а за загальним принципом: специфічні норми, які необхідні для того чи іншого виду громадського сектору, приватні питання повинні регулюватися загальним законодавством. Але саме спеціальний закон міг би врегулювати низку приватних питань, які у принципі не можуть бути врегульовані загальним. Театри керуються у своїй діяльності цивільними, податковими, бюджетним кодексами. Бюджетне законодавство далі вдосконалюється, і одне з нововведень – ухвалення у минулому році Держдумою закону про автономні заклади. Він розширює кількість організаційно-правових форм некомерційних організацій, у яких може здійснюватися діяльність у сфері культури (і не тільки культури). Цей закон повинен поступово увійти в практику російського комерційного сектору, а для того, щоб він увійшов, потрібне ухвалення восьми постанов уряду, які уточнюють його норми. У законодавстві важливо так записати положення про порядок видачі засновником завдань цьому автономному закладові – творчій організації, щоб виключити можливість його втручання до творчого процесу. Небезпека така є, але ми намагаємося її уникнути. Свобода творчої діяльності – конституційне право. Але ми розуміємо і відповідальність художника за той ефект, який слово, сказане ним, утворює у суспільстві.
І. Безгін: – Сполучені Штати Америки 39 років йшли до основ законодавства про неприбуткові організації. Незважаючи на те, що у нас є закон про неприбуткові організації і закон про театр, на жаль, вони далеко не досконалі, і чимало зусиль треба докласти, щоб вдосконалити їх. Деякі західні вчені пропонують подивитися на театральний ринок по-іншому, розглядати спонсорство не як дотації, субсидії, допомогу зовні, а як громадсько-корисний маркетинг, як форму бізнесу, у якому повинні бути зацікавлені обидві сторони. Цей бізнес повинен розвиватися за своїми закономірностями. І з восьми пунктів обґрунтування, чому ми просимо гроші, п'ять повинні цікавити того, у кого просять, і тільки три – того, хто просить, а не навпаки. Така маркетингова модель існує... Культуру високого рівня, у тому числі, театральну, повинна утримувати держава, – як це робиться в Англії, Франції, в Америці – іншим шляхом, через фонди.
О. Воронько: – Сьогодні виникла необхідність пристосувати цей закон, який пройшов апробацію в усіх театрах, до нашої реальної ситуації. Ми побачили, які статті невдалі, завдяки яким стало працювати легше. До нас звертаються з побажаннями, і їх вже чимало. Є кілька статей, які потребують змін. Наприклад, стаття 21 – доплата за вислугу років. Дія її поширюється тільки на працівників творчих професій, а директори, які належать до «інших специфічних професій», опинилися за дужками. Це потрібно виправити, внісши зміни до статті 20. У статті 12 записано, що театр самостійно формує свій репертуар, і ніякі органи управління не можуть на цей процес впливати. З іншого боку, хто платить, той замовляє музику. Якщо з'являються низькопробні, м'яко кажучи, вистави, це віддається на відкуп керівництву театру. Але, з іншого боку, страждає глядач. Питання складне, і я не бачу чіткого варіанту поєднання цих позицій. Все залежить від керівництва театру...
