З красномовним натяком першого вересня лелека колись «приніс» у вчительську сім’ю Миколи Іларіоновича і Парасковії Мефодіївни Кондруніних чарівну донечку Людмилочку. І, звичайно ж, не помилилася мудра птаха, бо дівчинка, коли виросла, продовжила торувати стезю, обрану її батьками. З того пам’ятного часу проминуло сімдесят літ... Сьогодні Людмила Миколаївна Горжій натхненно працює на посаді директора Любашівської вечірньої школи, яка розташована у приміщенні НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів-гімназія» смт Любашівка, директором якої є її колишній однокласник Веніамін Дмитрович Коломійченко. Два директори – денний і вечірній – мирно вживаються під одним шкільним дахом.
Своє безтурботне дитинство, що пройшло у селі Чайківка Врадіївського району Миколаївської області, Людмила Миколаївна згадує з теплотою. Особливо вечори, коли, попоравшись, батьки-вчителі сідали перевіряти зошити, а вже потім батько садив на коліна свою донечку і навчав її читати.
Велика Вітчизняна війна перекреслила надії і сподівання багатьох українських сімей. Похоронкою на батька влетіло горе в оселю сім’ї Кондруніних. Але мати не впала у відчай і, переживши окупацію, переїхала у Любашівку. Довгий час працювала директором школи у сусідньому селі Новоселівка. Там Людмила здобула початкову освіту. Жінка згадує, що діти вчилися охоче, незважаючи на те, що не було підручників та зошитів. Писати доводилося на клаптиках паперу або на газетних полях. Та, попри нестатки, мати зуміла дати обом своїм кровиночкам – Людмилі і Володі – вищу освіту.
Наша героїня, закінчивши філологічний факультет Одеського державного університету, почала працювати вчителем української мови у Новокарбівській школі. Саме у цьому мальовничому селі молода вчителька знайшла свою долю: вийшла заміж за гарного парубка Григорія Горжія, сина своєї колеги, вчительки початкових класів Варвари Яківни.
Через п’ять років подружжя переїхало у райцентр. Через відсутність роботи за фахом Людмила Миколаївна влаштувалася у районну бібліотеку. Тут вона обіймала посаду методиста, потім стала завідувачкою дитячої бібліотеки, читала лекції трудівникам ланів та ферм.
У 1981 році Людмила Миколаївна Горжій, мати двох доньок, Жанни і Лілі, з радістю відгукнулася на запрошення Михайла Семеновича Солтана і влаштувалася вчителем у вечірню школу. Згодом, а точніше, у 1995 році, вона очолила цей навчальний заклад. Сьогодні, незважаючи на свій поважний вік, з великим задоволенням поспішає на роботу. Звичайно, проблем з навчанням та вихованням “вечірників” вистачає, проте має вчительський колектив і свої здобутки. Торік у вечірній школі навчалося 216 учнів, 28 випускників отримали атестати про повну середню освіту, 9 – свідоцтва про базову середню освіту, п’ятеро найкращих випускників стали студентами вузів.
Пишається Людмила Миколаївна і своїми доньками. Молодша з них – Ліля – теж обрала професію педагога і працює у Білгород-Дністровському інтернаті для дітей-сиріт. Має Людмила Миколаївна сподівання, що хтось з трьох онуків теж продовжить вчительську династію. А зараз, після смерті чоловіка, лише вони і улюблена робота дають їй наснагу до життя.
