Він зайшов до редакції у точно призначений час. На обличчі – молодецька усмішка, а в очах так і світяться іскри ентузіаста, який задумав якусь нову справу. Важка сумка в руках лише підтвердила, що наш гість зібрався у далеку дорогу.
І немов немає за спиною 75 років, витканих із незліченних труднощів та злигоднів, багатьох переїздів, коли його посилали на чергове «зміцнення» колгоспів та радгоспів, на становлення різних районних служб. Він був і залишився дуже дисциплінованою людиною і доручену справу завжди доводив до кінця. А ще великим другом нашої газети.
Йдеться про Миколу Дмитровича Дойкова – людину, яку знають не лише у Болградському та інших сусідніх районах, але й у Молдові, де він навчався у сільськогосподарському інституті і після одержання диплома з відзнакою пропрацював три роки агрономом і навіть керівником господарства. Це у свої-то неповні двадцять чотири роки.
Вловивши наш здивований погляд з приводу трохи незвичайного екіпірування, гість пояснив:
– Ось їду знову до Болграда. Нарешті вирішилося через багато років питання щодо виділення мені земельного паю в півтора гектари. Тепер буду його освоювати. А як саме – вирішу на місці, порадившись із земляками.
Земляків у Миколи Дмитровича – цілий Болградський район, та ще в сусідніх, включаючи Вулканештський, що в Молдові.
Оповідач Микола Дмитрович просто чудовий, мову постійно пересипає жартами-примовками, а для більшої колоритності сказаного непомітно для себе переходить то на болгарську, то на молдавську. Слова свої він "підкріплює" багатьма фотознімками. На одному з них – наш співрозмовник, весь обвішаний орденами та медалями. Але найвищих нагород того часу в нього немає, як і немає звання заслуженого працівника сільського господарства. Усе підводив характер та невміння "стримувати себе", коли зустрічав непорядок або йому давалися явно непродумані завдання.
Але він про те не дуже жалкує. У нього є інша висока нагорода – це визнання його заслуг земляками, їхня готовність і сьогодні гостинно зустріти "свого голову" й радо поділитися з ним радощами та прикрощами.
Він розповідає й розповідає, нанизуючи факт за фактом, згадуючи окремі епізоди, свідком яких свого часу був і автор цих рядків.
У Болградському районі не було таких урочистостей або інших подій, щоб не згадували владиченський колгосп "Прогрес". Звичайно, за високі виробничі показники. Але було й інше, можливо, навіть більш значне й недооцінене до кінця за тих часів. Це турбота про людей, про їхній побут, про культурне дозвілля. Такому б радіти, а йому дорікали – у Владичені спостерігається непомірне "господарське обростання". Термін-то який! Дорікали, що люди занадто зайняті своїми будинками, що на подвір'ях багато живності й завелися навіть особисті автомашини.
Та ось парадокс: на бюро райкому партії дорікають, а коли якась делегація із Одеси або Києва, то одразу – до "Прогресу". Мовляв, помилуйтеся, як у достатку живуть наші люди, як вони самовіддано трудяться на полях та фермах.
І гості помічали... Навіть те, що знання й досвід Миколи Дмитровича потрібні для більш вагомої роботи, а "Прогрес" – господарство за розмірами одне із найменших у районі. Й народилася нова пропозиція – очолити районне управління сільського господарства.
Що це був за підрозділ на той час, добре знають багато старожилів. Даруйте на слові, але сьогоднішні аграрні підрозділи в районах не йдуть ані в жодне порівняння. Адже тоді усе трималося на ентузіазмі, на цілодобовій роботі кожного працівника. А про керівника й говорити не доводиться. Наради о 12 годині ночі були справою досить звичайною. Виявляється, робилося це, щоб не відволікати людей вдень від основної роботи.
Але й у цій суєті новий керівник не розгубився, не відволікався на дрібниці. Район зайнявся конкретно підвищенням родючості ґрунту, поліпшенням та відновленням стада тваринницьких ферм і... Будинками культури. Він став одним із провідних в області.
Тут вперше на всю Україну було створено спеціальний міжколгоспний фонд, об'єднавши кошти усіх господарств для вирішення глобальних питань. І розпочали з будівництва Будинків культури. Перший з них з'явився у Червоноармійському на тисячу глядацьких місць. Про нього писали тоді усі центральні газети. Потім і в кожному з інших сіл. Вони й сьогодні є німими свідками того часу та конкретним докором нинішнім сільським керівникам, які довели багато приміщень до повного руйнування.
А тоді до району приїжджали десятки високих представників. Одні – захоплювалися, інші – із заздрістю та підозрою. Від них і прибула з Києва комісія із суворим наказом: знайти фінансові порушення і винуватців посадити.
Ти дивись, вигадали якийсь районний фонд, і гроші на вітер кидають! Місяць район жив у тривозі. Фінал був зовсім несподіваним. ЦК Компартії України... схвалив досвід Болградського району і закликав усіх його наслідувати.
Але свої наміри Дойкову не дали до кінця здійснити. Нехай славою погріються інші, а йому варто знову очолити колгосп. Та ще такий, де немає ані миру, ані злагоди, й керівників змінюють майже щороку!
Й знову родина переїжджає. Цього разу до Городнього, де був колись колгосп "8 Березня", що гримів на всю Україну, і який свого часу очолював самоук Іван Йосипович Каїш. Отже, доведеться не просто відбувати повинність, але й відроджувати його колишню славу. Хтось із недругів від задоволення потирав руки: тут вже точно Дойков справу провалить остаточно, і скінчиться його кар'єра.
А він думав про інше. Йому було до болю в серці кривдно, що такі чудові працьовиті люди не можуть жити нормальним забезпеченим життям, а замість справи займаються постійним з'ясуванням якихось відносин, легко піддаються на всіляку агітацію вічно незадоволених та амбіційних ледарів.
Але ж є ядро, є ті, хто щиро вболіває за справу, за своє село та його людей. Вони й стали першими помічниками Миколи Дмитровича. І "протримався" він у тому колгоспі не рік і не два, а цілих 16 років. Міг би й більше, але підвело здоров'я. Все ж таки тридцять років ненормованої праці, із постійними нервовими потрясіннями, коли треба – і про достаток людей піклуватися, й плани хлібоздачі виконувати і перевиконувати. Та й усякого непутящого начальника "районного масштабу" ставити на місце. А це нові рубці на серці.
...Зараз Микола Дойков мешкає у Фонтанці Комінтернівського району. Переїхав ближче до своїх дітей. А в нього, треба сказати, двоє чудових синів. Старший Дмитро – відомий астрофізик, вивчає зірки, і, кажуть, вже досяг успіху в цій справі. Тож незабаром стане доктором наук.
Молодший В'ячеслав з дитинства полюбив автомобілі і пов'язав із ними свою долю. Після закінчення політехнічного університету працює інженером великого автопідприємства.
Коли зайшлося про дружину, Микола Дмитрович якось стрепенувся.
– Саме їй я зобов'язаний усім. Ми в сім’ї її називали "декабристкою", яка разом із сім’єю витримала вісім переїздів. Олена Родіонівна і сьогодні надійна опора для чоловіка, синів, їхніх сімей, для улюблених чотирьох онуків та одного правнука.
Заради них вона залишила свою роботу економіста й перекваліфікувалася у... бібліотекарі. Ця спеціальність виявилася більш універсальною, і можна було знайти роботу у селі та райцентрі.
Усього через півроку в них буде "золоте весілля", краще підтвердження миру та злагоди у сім’ї. І знову Микола Дмитрович заспіває одну з пісень далекої молодості, де є такі проникливі слова:
«Я не верю, что бывает
У любви короткий век.
Даже время отступает,
Если счастлив человек».
Це все про нього, про його дружину, про їхнє важке, але вдале життя.
...Підходить час прощатися. Наш гість вирішив ще раз нагадати:
– Частіше пишіть про сучасний стан сільського господарства. – І пояснив: – Я працював у двох господарствах Болградського району, доля яких сьогодні склалася зовсім по-різному. У Владичені естафету підхопив Микола Лук'янович Карапетров, який не дав господарству розоритися. Об'єднав зусилля селян і всупереч опору певної групи крикунів налагодив виробництво та зберіг соціальні об'єкти.
А ось у Городньому перемогла стихія, гонористий характер багатьох селян. Вони утворили понад 30 фермерських господарств. При цьому зруйнувавши усі тваринницькі та інші приміщення. У результаті сьогодні спостерігається небачена для двохсотрічної історії села картина: поля залишаються незасіяними, заростають бур'янами й чагарником.
Це, каже Дойков, теж наочний приклад непродуманої до кінця аграрної реформи. Тому треба щось змінювати...
...У свої сімдесят п'ять він ще живе турботою про село, у нього болить душа за тих, хто міг би й має жити значно краще.
