«НЕ ВБЕРЕГЛА Я ДІТОЧОК»
– З чого почати свою розповідь? З Василівки? Мало хто знає, що та хата, в якій нині магазин, колись була нашою з чоловіком, розповідає Олена Атаман. – Ми її будували як тільки одружилися. Жили заможно, бо весь час працювали. Вже ніч, а ми ще не спимо, вже й перший промінь прокинувся, а ми раніше нього. Були у нас: і кінь, і вівці. Та як почали створювати колгоспи – відібрали спочатку половину, а потім усе. Залишилась тільки земля, голі руки, та четверо маленьких дітей. Вони у нас одне за одним народились. Ми і тому були раді, головне – є земля, якось обробимо.
І ми з чоловіком Макаром робили на ній, як воли. Попросимо в колгоспі свого ж коня – бувало дадуть, а бувало й ні. Тож впряжемось самі в плуг і тягнемо. І сіяли руками, і збирали врожай серпами. Отак і жили.
А той рік був важкий на врожай. Та все ж трохи було зерна. Зібрали ми його. Частину віддали в колгосп, а частину залишили собі, бо ж діти. А потім на колгосп прийшла рознарядка зібрати все зерно, в кого яке є.
Що тоді почалося?! По хатам ходили, шукали, забирали. Плач, крик...
Мій чоловік Макар встиг сховати клумак зерна. Та, мабуть, недобре. Знайшли. А хто ж прийшов до нас відбирати все? А прийшли перші на селі ледарі та пияки. Вони ніколи не хотіли робити, тільки пили та й все. Але тоді їм дали владу. Ось вони і ходили по селі. Як я не просила їх зглянутися над нами, падала на коліна, молилася, як плакали діти – нічого не допомогло. Забрали все до зернини. Чоловіка мого, Макара, побили дуже, а потім відправили до Сибіру. Звідти він не повернувся вже. Казали, що від побоїв помер ще в дорозі. Та я вже того не знаю. А мене з чотирма дітьми, назвавши куркулями, вигнали проти зими з рідної хати. Всім родичам нашим заборонили нам допомагати. Сказали, якщо допоможуть – то і їх у Сибір.
Страшно тоді було. З маленькими дітьми на руках і на вулиці опинитись. Я руками та палицями вирила в мерзлій землі малесеньку землянку і поставила в ній піч. Старші дітки дивились за меншенькими, А я цілий день ходила по полях, збирала насіння щиру та лободи, запарювала їх та й їли. Якщо хтось крадькома дасть нам лушпиння від картоплі, то разом зі щиром запарю, то й вже свято.
Та не вберегла я діточок від голодної смерті. Попухли вони. Двоє старшеньких померли одне за одним. Третя, Люба, довго мучилась, та дав їй Бог життя і вона разом з найменшеньким Володею вижила. Отак ми ту страшну зиму пережили. По весні вже стало трохи легше. Але й і людей у Василівці стало набагато менше. В кожній сім’ї повмирали слабші А тепер, тепер стало краще, є хліб, є й до хліба. Та все одно з тих страшних часів осталася звичка – їм я хліб над фартухом, потім в долоню кожну крихту хліба повизбирую і з’їм. Бо ж це є ХЛІБ!
«Я БАЧИЛА СМЕРТЬ СВОЇХ ДІТЕЙ»
Це було жахливо, згадує жителька с. Скінішори Марія Гуцул. Я не мала що дати їм їсти. Троє старших дітей загинули голодною смертю. В той страшний рік на городі нічого не виросло. На полях в колхозі трохи було зерна, ми його зібрали, звезли до складу і кожен раз нас перевіряли, щоб ми нічого не винесли з поля. Але я знала, що у мене троє дітей і мені потрібно їх годувати. Тому я хоча б жменю зерна, але ухитрялася сховати і принести додому. Схованку я зробила в печі так, щоб ніхто з сім’ї не знав. Наносила майже відро за всі дні. Вирила в кутку яму, накрила і замурувала. Я така рада була – буде дітям їсти що. Літом я збирала молоді пагони лободи, кришила їх, добавляла муки і робила „пляцики”. Випікала їх в печі і кормила дітей, корови не було ,бо не встигли з чоловіком ще нажити. За час сімейного життя з хмизу, землі і глини збудували стіни. Комишем вкрили хату. Чоловік допізна як і я робив на полі, малі діти залишалися дома самі. Рано нагодую і до вечора, а цілий день діти закриті в хаті. Залишали на столі їжу і воду, бо дивитися за ними не було кому.
Активісти, комсомольці та міліція ходили по хатам, перевертали все. Шукали харчі навіть на городі, шукали в землі. Картопля той рік вродила як горох, але я і їй була рада. Так і цю картоплю забрали. Я її не встигла сховати. Я падала на коліна, просила залишити хоча б кошик, бо ж діти голодні. Але вони, безбожники, мене й не чули. Зимували страшно, тяжко. По осені скупі запаси скінчилися, їсти не було що і я почала розкривати схованки з зерном.
Час був дуже тяжкий. Ховалися від сусідів, від родичів, щоб ніхто не знав, що є цей запас. Так я продержалася аж до Василя (17 січня). Діти почали пухнути з голоду, а я була вагітна вже 6 місяців своїм меншеньким сином Володимиром. Страшно було дивитися на дітей. Ходила до сусіда – він жив добре, тому що робив у колгоспі бригадиром, то мав картоплю і муку. Прошу його: „Іване, дай лушпиння від картоплі”. Він мені дав їх. Пішла уварила їх, дала дітям поїсти, а на ранок померла старша дівчинка. Пішли з чоловіком, цілий день довбали мерзлу землю, поки вирили могилу. Поховали дочку, а через тиждень ще й двох менших у ту ж саму яму заховали. Горе страшне. Думала, що не виживу я від цієї страшної втрати. Моя старенька мати приносила останні крихти мені. Я була така худа та страшна, що дитину народила семимісячну. Щоб не померти з голоду їли котів, собак, ловили горобців. А чоловік ходив у поле – ставив силки. To й жили з того, що впіймає – і зайців, і лисицю їли.
То й до сьогодні такий страх в мені живе, що маю я запаси. Закрила їх у банки і сховала. Сина виходила й маю одну дитину. Боюся. Боюся голодної смерті.
«ІМ’Я ЗАЛИШИЛОСЯ НЕВІДОМИМ»
Моя прабабуся Чернецька Валентина Іллівна народилася в с. Гедеримово у 1915 році. В 1929 році їхню сім’ю розкуркулили, бо в них була одна пара коней, дві пари волів, три корови і 7 гектарів землі.
Працювали вони в господарстві з ранку до ночі. В їх сім’ї були дві доньки, мати та батько. Забрали в них все, але не вислали нікуди, бо батько, Чернецький Ілля Петрович, був у армії Будьоного, воював з 1919 по 1920 рік і був поранений.
Коли в них все забрали, то їхню хату спалили і вони залишилися на вулиці. Руками й ногами місили глину і будували нову хатинку. В 1930 році прабабуся вийшла заміж за Немировського Никифора Леонтійовича. Жили біля батьків чоловіка, було всіх 8 чоловік. Прадідусь пішов працювати на залізничну колію в Затишші. Настав голодний й холодний 1933 рік.
Їсти не було нічого, ні крупинки, ні картоплинки. Прадідусеві на залізниці давали раз у місяць пайку: 1 хліб, 0,5 кг пшона, 1 кг сахару і 3 кг муки. А яка ж сім’я велика була! І в них народився синок. І мати з татом та сестрою голодні. То прабабуся Валя кожний день йшла до них і під рукою, щоб не бачила свекруха, несла маленький окрайчик чорного хліба, щоб поділити між сестрою і матір’ю.
Рвали лободу, пекли млинці, їли макуху, рвали молоді колоски, сушили їх і на великому камені мололи, варили затирачку на воді. Але це не допомогло. Мати прабабусі Валі і її сестра опухли від голоду. Від цього мати її втратила розум, а батько заховав у скрині відро ячменю на сівбу, щоб посіяти, вона збила замок, наїлася того ячменю і померла. Прабабуся виходила свою сестру. Потім у них отелилася корова, вона ж і спасла всю сім’ю від голоду.
А скільки людей приходили з Одеси, міняли одяг, ковдри, швейні машинки на кукурудзяну крупу, на картоплю або що хто дасть... Скільки людей повмирало на дорогах... Страшно було пройти...
Йшла жінка з маленькою дитиною з Одеси і просила їсти. Вона вже не могла рухатись й прилягла на вулиці. Притулила до себе трьохмісячну дівчинку і померла. Вранці знайшли мертву жінку і живу дитину, яка вже й не плакала. Дитину забрали в дитбудинок, а матір поховали в одній могилі з усіма людьми. Ніяких документів в неї не було. Тож прізвище та ім’я жінки залишились невідомими.
Ця біда прийшла в кожну сім’ю. Страждали матері, сестри, бабусі. А скільки залишилося сиріт... Хай Господь милує весь світ від такого горя.
