У житті кожного народу стаються трагедії, які навіть через століття чорними нитками вплітаються у його генетичну пам’ять, у фольклорні перекази та моторошні легенди, у згорьовану історію і в саму його зболену душу. Саме такою трагедією для українського народу став, тоталітарним режимом спланований і з особливою жорстокістю у погибелі сотень тисяч синів і дочок втілений, Голодомор. Про це і йшлося в книжці, присвяченій пам’яті жертв Голодомору на Кодимщині «Голодомор: говорять свідки трагедії», презентацією якої в Кодимському історико-краєзнавчому музеї (директор Зінаїда Севастянова) розпочалися заходи із вшанування пам’яті загиблих від голодоморного геноциду в Кодимському районі.
“Голодний 33-й рік. Скільки горя, сліз, смертей, – згадує Дарина Жигуліна з села Тимків, якій у 1933-му минав одинадцятий рік, і якій вдалося дивом вижити. – Пухли старі і малі, вимирали роди і села. Плани здавання зерна державі були вищими, ніж реальний врожай. Представники місцевої влади організували в селі спеціальну бригаду... Робили подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі, заготовлених до нового врожаю. Мій батько заховав під комин зерно. Вони знайшли, батька побили і забрали все, а в нас була багатодітна сім’я. Як і всі голодні, родина їла вночі кашу із ще поки що схованого пшона, а потім їли все, що залишилося в полі – бур’яни, мерзлу конину, горобців, шпаків. Але порятунку не було. Першим помирає батько, а за ним четверо моїх братів; залишилися мати і старша сестра Пелагея. Був випадок у селі, коли жінка з’їла сусідську дівчинку”.
І таких спогадів, тепер уже зафіксованих книжно, або тих, що ще тільки пролунали у спогадах під час Дня скорботи, набралося чимало. Про них свідчить і спеціальна експозиція, організована директором музею Зінаїдою Севастяновою, і в якій теж зібрано чимало вражаючих розум і душу документальних свідчень. Тому думка всіх виступаючих під час презентації цієї книжки, упорядником якої стала поетеса Наталія Палашевська, була одностайною: збирання спогадів жертв Голодомору та документальних свідчень слід продовжити, як і встановлення імен загиблих під час цього геноциду.
Зауважу, що поява книжки була зумовлена, передусім, ініціативою голови Кодимської райдержадміністрації Володимира Погорілого та заступника голови райдержадміністрації Антоніни Москалюк. Знайшла вона підтримку і в райраді (голова – Святослав Огінський). Саме завдяки волі та старанням керівництва райдержадміністрації і райради і з’явився на Старому цвинтарі – який тепер виявився майже в центрі міста – величний пам’ятник жертвам Голодомору.
– Цей пам’ятник збудований на пожертви кодимчан, – розповідає голова райдержадміністрації Володимир Іванович Погорілий, – тобто тих, чиї предки і рідні лежать в братських могилах цього кладовища та інших голодоморних поховань. Ми так і задумували його – як прояв зусилля і пам’яті всіх нас. І не так вже й важливо, хто скільки пожертвував. Хтось давав гривню, хтось благодійно брав участь у спорудженні та впорядкуванні пам’ятника, хтось садив деревця та квіти, чи просто, ще до відкриття, приніс сюди і запалив свічку. Головне, що це зроблено щиро, від усієї душі, із глибин вдячної пам’яті.
Основною особливістю цього пам’ятника, що відрізняє його від багатьох тисяч подібних в усій Україні, – є те, що на ньому прикріплено три великі стели, на яких іде розповідь про Голодомор в Україні і, зокрема, на Кодимщині. Аж до того, що на одній із них, на тлі вимираючої України, вимальовується зловіща постать генерального секретаря Всесоюзної Комуністичної партії Йосипа Сталіна, як основного організатора цього геноциду.
Минають роки, підростають усе нові й нові покоління, але кожен, хто прийде до цього пам’ятника, одразу отримає з його стел хоча б початкову інформацію про те, чому він з’явився, кого ним вшановано і які поховання є на увінчаному ним цвинтарі. І в цьому глибина задуму пам’ятника, навіть сам проект якого тепер проголошено “народним”, оскільки він став плодом колективної думки. Хрест, в який вмонтовано дзвін пам’яті, і три промовисті стели зі словами молитовної скорботи... Відкриття його було дивовижним. І голова райдержадміністрації Володимир Погорілий, і заступник голови райради Іван Тростянецький, які виступали під час цієї траурної церемонії, чесно зізнавалися: вони навіть уявити собі не могли, що на відкриття пам’ятника прийде така величезна кількість людей. Мені ж особисто здавалося, що все місто зійшлося до того дня до Старого цвинтаря, причому абсолютна більшість молодих, літніх і навіть дуже літніх людей прийшла з запаленими свічками та з квітами.
Якимись казенними заходами організувати таке вшанування неможливо: тут був поклик душі, тут була мудро налагоджена роз’яснювальна робота. А ще кодимчани відчули, що влада зробила святу справу. Як учасник тих подій, можу засвідчити, що мітинг видався багатотисячним, і надзвичайно зворушливим; як зворушливим був і молебен, проведений отцем Георгієм, настоятелем Хрестовоздвиженського храму, спільно з церковним хором.
Цього дня, можливо, як ніколи раніше, народ був з владою, а влада – з народом. І біля пам’ятника стояли не тисячі представників якогось безрідного “насєлєнія”, там стояв сам... український народ! Упевнений, що цей день, ці роковини Голодомору, акція “Запали свічку пам’яті” – стали ще одним знаковим етапом у формуванні національної самосвідомості нашого народу.
