Головною подією з низки заходів, приурочених до 75-х роковин Голодомору в Україні 1932-33 років, котрі тривають на теренах держави і зараз, став Реквієм Пам’яті у Києві.

З самого ранку 24 листопада, аби взяти участь у ньому, до столиці почали прибувати делегації з регіонів. До складу делегації Одещини, очолюваної заступником голови Одеської обласної ради Георгієм Арабаджи та заступником голови облдержадміністрації Миколою Кісеоларем, входило понад 100 чоловік (вона була однією з найбільших). Це – представники ветеранських та інших громадських організацій, студенти вузів. Головній події дня передувала закладка калинового гаю Пам’яті про численні жертви безвинно убієнних голодом 1932-33 років. В ній взяли участь по 7 представників молодого покоління від кожної області. Серед них – наш земляк – студент Одеського національного університету імені І.І. Мечникова Юрій Александров.

– Оця поїздка у складі делегації Одещини, а, тим паче, участь у закладці калинового гаю Пам’яті разом з Президентом України, залишаться, як спогад на все життя. Таке не забувається! Круті схили, могутній Дніпро, поруч – Аскольдова могила. Усе, що віками робилося і надалі робитиметься тут, воно вкарбовується у вічність, лишається на пам'ять нащадкам, – говорить Юрко. – Взагалі, це дуже вірно зроблено, що закладання калинового гаю Пам’яті доручили саме нам, молодим. У такий спосіб зберігається спадковість поколінь. Я особисто, як майбутній історик, глибоко займаюсь темою Голодомору, продовжуючи справу свого батька, також за фахом історика. Адже у нашому рідному селі Полянецькому, що у Савранському районі, від голоду 1932-33 років полягло близько 800 чоловік – старих, малих і, що найголовніше, молодих, дужих людей, які могли б ще довго жити і працювати на благо та процвітання рідного краю. Не стало за кілька місяців півсела… Такого ми не маємо права забувати ніколи, – підкреслив Юрій Александров.

…15-та година. Представники усіх областей України, Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя збираються на Софіївській площі біля пам’ятника Богданові Хмельницькому. Звідси вони повільною траурною ходою простують до Михайлівської площі, аби від кожного регіону запалити і поставити свічку Пам’яті до підніжжя пам’ятника княгині Ользі. Від Одещини це право було надане найстарішій представниці нашої делегації, 83-річній жительці Балтського району Вірі Федорівні Онищенко. Вона – свідок жахіть тих часів.

– Дай Боже, щоб надалі ми запалювали лише свічки в пам'ять про загиблих тих літ, і не дай Боже, щоб подібне повторилося, – говорить Віра Федорівна. – У мене досі стоять перед очима тільця померлих від голоду моїх одноліточок. Мало кого з них ховали у труні. По-перше, нікому було, а по-друге, їх було так багато…

Віра Федорівна поцікавилася у мене:

– А що то за листівки роздавали, коли ми йшли сюди?

– То, дорога бабусенько, вірші, написані поетом Петром Іллєнком сьогодні.

– Почитай їх мені, синку, якщо твоя ласка.

– Неспалені села,

неспалене жито,

І коле у ноги

голодна стерня,

Нетоплені хати,

поїдені діти,

Цвітуть вишиванки у ямах

без дна.

Неспалені села,

омертвлені хати,

Нема кому вмерлим

закрити повік…

На пам'ять, на пам'ять,

Роз’ятрену пам'ять,

Отой тридцять третій

Згорьований рік.

З добрих очей бабусі Віри котилися гіркі сльози…