Колегія суддів Палати щодо кримінальних справ Київського апеляційного суду в суботу, об 11-й ранку, розпочала виголошення вироку відносно безпосередніх виконавців злочинницького вбивства в 2000 році опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. Головуюча в засіданні Ірина Григор'єва, через величезний масив фактичного матеріалу, дозволила присутнім в залі судзасідань вислухувати його сидячи. Дійство скінчилось приблизно о 16-й год. Полковник міліції Микола Протасов (який безпосередньо перед удушенням генералом Пукачем зв'язаного Гонгадзе завдавав тому болісні удари в область тулуба: Гія, намагаючись відтягнути настання смерті, глибоко вдихнув повітря...) одержав 13 років позбавлення волі. Полковник міліції Валерій Костенко засуджений до 12 років. Майор міліції Олександр Попович («усього лише» водій автомобіля, що перевозив викраденого журналіста в ліс під Білою Церквою), котрий перебував на підписці про невиїзд і тому мав право під час судзасідань сидіти не в «клітці», а на лаві для преси, теж одержав 12 років в'язниці. І був відразу взятий під варту. Всі засуджені позбавлені офіцерських звань. Крім цього, міністра внутрішніх справ суд зобов'язав розглянути питання про позбавлення всієї трійці засуджених нагород і відзнак МВС.
Під час слухання міліціонери-«перевертні» стверджували: про те, кого саме їм доручено викрасти у центрі Києва, вони не знали, думали, що відвезуть незнайомого їм чоловіка до одного з райуправлінь ГУМВС України в місті Києві. Убивати людину тим більше не мали намір, мов, лишень полякати хотіли. Суд, однак, дійшов висновку про те, що доводи підсудних щодо неусвідомленості своїх дій і відсутності в них наміру – безпідставні. Хоча б тому, що після здійснення злочину всім трьом присвоїли позачергові офіцерські звання й призначили на нові посади.
2 березня 2005 року незадовго до початку знаменитої прес-конференції Генерального прокурора України Святослава Піскуна до нас, власкорів провідних московських газет, підійшов колега-киянин, який спеціалізується на «витоках» з надр ГП. Давайте, мовляв, улаштуємо овацію Святославу Михайловичу й членам колегії Генпрокуратури за давно очікувану звістку про розкриття вбивства журналіста Гонгадзе. Автор цих рядків промовчав, надавши ініціативу в ухваленні рішення колегам з «Комсомольської правди», «Известий» і Першого каналу; ну а дами – немов передчували! – ухильно відповіли: «Відреагуємо по обставинах...» Як неважко догадатися, у момент початку заходу, коли місця за столом президії займали вальяжні люди в парадних мундирах, в «нашому» першому ряді конференц-зали в долоні ніхто не плескав.
Описавши в подробицях, як саме трійця міліціонерів з департаменту кримінального пошуку МВС «підставляла» надто довірливому Гії «душогубку» під виглядом «приватного таксі», як журналіста після удушення закопали в одному районі Київської області, а наступного дня відрили й «перепоховали» в іншому, Таращанському, Генпрокурор привселюдно оголосив про дату й час виклику на допит генерала внутрішньої служби (якщо «по-армійському» – генерала армії) Юрія Кравченка. Природно, всі ми негайно ж після заходу й люб'язно дозволеного Піскуном фотографування автомобілів, що перевозили Гонгадзе (вони стояли «на приколі» на подвір’ї ГП), передали в редакції докладні звіти про почуте. Справа була ввечері 2 березня, а вже 4-го ранком ті, хто в силу якоїсь причини «не встигли надрукуватися», диктували в номер сенсаційне продовження: Кравченко, екс-міністр внутрішніх справ України й фаворит колишнього Президента Леоніда Кучми, був знайдений на своїй дачі в Кончі-Заспі із двома кульовими отворами в голові. Офіційний висновок судмедекспертів говорив: генерал перед виїздом до Києва на допит у ГП... покінчив життя самогубством. Хоча навіть тодішній міністр охорони здоров'я Микола Поліщук, всупереч нав'язуваній «високим» начальством думці, категорично заперечив імовірність здійснення вже важкопораненим екс-міністром повторного смертельного пострілу.
Приклад такого безцеремонного усунення ключового свідка, якого от-от могли б «перекваліфікувати» в обвинувачуваного, надихнув представників різних політичних таборів на гучні заяви. Одні стверджували, начебто наступною жертвою стане колишній глава департаменту кримінального пошуку генерал Олексій Пукач, інші вимагали негайно відібрати іменні пістолети в Леоніда Кучми й спікера Верховної Ради Володимира Литвина (обидва згадувалися на так званих плівках Мельниченка як можливі замовники вбивства Гонгадзе), треті наполягали на видачі Україні колишнього глави Державного управління справами Ігоря Бакая й виконавчого директора «Російського клубу» Максима Курочкіна, що встигли виїхати до Росії, – мов, обоє теж «занадто багато знають...»
Похмурі пророцтва збулися лише почасти. За винятком Курочкіна (застреленого снайпером у внутрішньому дворику суду в Києві – зовсім не за співучасть в «справі Гонгадзе»; на мій погляд, ім'я росіянина в дану тему потрапило випадково...), всі названі, неназвані й потенційні замовники «живі, здорові й передають привіт».
– Де, по-Вашому, міг би зараз переховуватися генерал Пукач?– цікавлюся в колишнього заступника міністра внутрішніх справ, а нині народного депутата України, генерал-лейтенанта міліції Геннадія Москаля. Розмова мала місце в будинку ВР ще до останнього слова обвинувачуваних Костенка, Поповича й Протасова.
– Судячи з привітань, що періодично передаються деяким представникам генералітету МВС, Пукач теоретично міг би перебувати …навіть на території України.
– Чи вірите Ви в нову версію обставин вбивства Гонгадзе, що з'явилася у 2005 році? Невже журналіста власноручно душив ремінцем сам генерал? Хто насправді був «замовником»?
– До завершення суду над Протасовим, Костенком й Поповичем я втримаюся від коментарів.
Із приводу замовників скажу наступне. В 2000 році електронне видання, де працював Гонгадзе, навіть у Києві читали одиниці. Викривальні публікації «Української правди» ніякого збитку керівництву МВС принести не могли: інтернет у ту пору українців так, як зараз, не займав. Отже, викрадати й тим більше вбивати інтернет-журналіста моїм колегам було непотрібно.
– Хто ж тоді віддавав наказ Пукачу на знищення Гонгадзе?
– Відповідь знає тільки сам генерал. Зрозуміло, деякі припускають, начебто команду йому віддавав Юрій Федорович Кравченко. Але, повторюю, для міністра внутрішніх справ статті Гонгадзе були не болючішими, ніж комарині укуси.
– Виходить, хтось із тодішнього політичного керівництва України?
– ...
…Апеляційний суд Києва, що слухав резонансну справу протягом 2 років, імен замовників голосного вбивства так і не назвав. Пукач, допитати якого слідчі і суд не мали можливості через зникнення, перетворився на «основного душителя». Зауважу: навіть екс-Генпрокурор Піскун на згаданій прес-конференції 2 березня 2005 року до цієї версії не додумався!..
«Навісивши всіх собак» на зниклого генерала, суд, на думку адвокатів обвинувачуваних, все одно обійшовся із Протасовим, Поповичем і Костенком більш ніж суворо. 13 років Протасову й по 12 його подільникам – здалося забагато навіть для… адвоката, що представляла інтереси вдови журналіста. «Ми, зрозуміло, оскаржувати вирок не будемо, – сказала «ОВ» Валентина Теліченко. – Ми думали, що буде диференційована міра (покарання – авт.), оскільки вважали, що повинне бути 8, 5, 10 і 14 років. Однак суд прийняв більш жорстке рішення».
Доручительниця Теліченко Мирослава Гонгадзе на оголошення вироку з Вашингтона не прилетіла. В інтерв'ю радіо «Свобода» вдова журналіста назвала злочин 16 вересня 2000 року «частково покараним». На її думку, вирок юридично закріплює факт використання підрозділів МВС або окремих співробітників міліції в роки правління Леоніда Кучми для виконання «злочинних політичних замовлень».
Проте ані Президент Віктор Ющенко, ані інші вищі посадові особи України, на думку Мирослави Гонгадзе, не вправі повідомляти суспільству й міжнародній громадськості про завершення «справи Гонгадзе». Позаяк на лаві підсудних були відсутні організатори й замовники вбивства: покарання ж понесли «тільки працівники міліції, «використані» високими посадовими особами для вбивства громадянина України й журналіста».
Хто ці особи, поки можна лише будувати здогадки. Процитую в цьому зв'язку міні-фрагмент зі згаданої на початку матеріалу прес-конференції в ГП. Коли хтось із колег запитав С. Піскуна, чи відомо, хто конкретно віддавав злочинний наказ, Генпрокурор відповів лаконічно: «Є така особа».
