…Вчора вона відзначила одразу два ювілеї: день народження і 35-річчя свого керівництва – спочатку підрозділом, а потім сільськогосподарським підприємством. Зателефонував, як зазвичай, на робочий телефон о 7.30. Саме у такий час її ще можна застати на місці. Поспілкувались. Поклав трубку. У вухах лунав її молодий, дзвінкий голос. Нахлинули спогади.
Похмурий мерзлякуватий грудневий світанок далекого вже 1975-го. Березівський район, село Златоустове. Безпружинними дверима обдертої колгоспної контори раз по раз грюкав свинцевий вітер з Тилігульського лиману. Увійшовши у коридор, попрямував на смужку світла, що пробивалася крізь шпарину однієї із дверей. Відчинив її й побачив за стандартним Т-підібним столом гарну молоду жінку в оренбурзькій пуховій хустці. Стомлено посміхнувшись, жестом запросила увійти. Відрекомендувався.
– Без року тиждень голова дуже лежачого колгоспу імені Жданова Зінаїда Гришко, – напівжартома представилася вона, простягаючи червону від холоду руку. Піймавши мій погляд, пояснила:
– Доярка одна загуляла, на роботу не вийшла. Довелося групу самій доїти.
Її добрі очі з лукавинкою враз потьмяніли. Замислилася.
– Що робити будете? – запитую.
– Що робити... Що робити... Що робити, – повторювала вона. А потім, стріпонувшись, сказала: – Вчити літаки літати!
– Що-о-о?
– Знаєте, пісня є така:
Мы учим летать самолеты,
Мы учим их страх побеждать.
Такая у нас работа –
Учить самолеты летать!
– Літаки як літаки, а людей треба вчити, – продовжила Зінаїда Михайлівна.
Не длубатися в бруді, не заливати горлянки сивухою та брагою і слини розпускати... Прагнути постійно до чогось повинна людина. Літати... Вибачте за пишну філософію, – зніяковіло закінчила вона.
…Всі ці роки при зустрічах задаю одне й теж питання:
– Ну як, вчимо літаки літати?
– Вчимо і самі вчимося, – постійно відповідає Зінаїда Михайлівна Гришко, нині керівник одного з кращих агроформувань області, депутат обласної ради, Герой України.
Як зараз пам'ятаю той сльотавий зимовий вечір. У залі засідань контори – повно людей, – згадує вона. – Повітря зігріте лише їхнім диханням. За столом, вкритим шматком червоної матерії, – «начальство з району».
Пробубонів доповідь за звітний період колишній голова – людина немолода і збайдужіла до всього. Та і звітувати особливо було ні про що. Всі «дебети» і «кредити» зводилися до нулів та мінусів. А потім почалися перевибори. Ведучий зборів надав слово представнику «зверху». «Там» є думка, відзначив останній, рекомендувати колгоспникам обрати своїм головою Зінаїду Михайлівну Гришко, яка до цього працювала тут же, закінчивши, за направленням господарства, з відзнакою Одеський сільськогосподарський інститут, зоотехніком, а потім – головним зоотехніком.
А літ їй було – аж 25...
На тому й зійшлися, проголосувавши одностайно. Притихли, готуючись слухати її.
– Щиросердно дякую, люди, – почала тремтячим від хвилювання голосом. Говорила недовго, але впевнено і зрозуміло для всіх. – У гарного господаря і каміння народить. Я хочу, щоб наш товар завжди давав нам гроші, щоб їх завжди вистачало у колгоспній касі, щоб були вони і у ваших домівках замість «паличок» на трудодні, щоб з'явилися в нашому Златоустовому і прилеглих хуторах асфальтовані вулиці, тротуари; Будинок культури, школа, магазини, кафе, стадіон, маслобійня, пекарня, машинно-тракторний двір, упорядковані ферми, склади...
Сьогодні, крізь призму тридцяти п'яти літ, міркую – чого їй ще не вистачає? Те, про що говорила на своїх перших зборах, зроблено. Територія сільської ради, до якої входять Златоустове і прилеглі хутори, газифікована, є простора школа, споруджено красень-храм Іоанна Златоуста. Збережено високорентабельне сільськогосподарське підприємство, котре трансформоване (за рішенням колгоспників – згодом пайовиків – власників земельних угідь) у товариство з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Маяк», що має у своєму розпорядженні понад 4 тисячі гектарів орних площ, 2 тисячі голів великої рогатої худоби, з яких 500 дійних корів із середньою продуктивністю 4600 кілограмів молока на рік кожна, 3 тисячі голів свиней з добовими приростами ваги 500-600 грамів. Як жартують у селі: «У нас автомобілі, комбайни і трактори їздять на молоці, а свині «оновлюють» майже щорічно наш машинно-тракторний парк і причіпний інвентар до нього».
Її багаторічна праця в агропромисловому виробництві, неабиякі організаторські здібності теж не залишилися непоміченими. Ще в часи Союзу була удостоєна гідною кількох орденів, почесних знаків і звань, а вже у роки незалежності стала однією з перших жінок, якій було присвоєне звання Героя України.
– У кого вчилися і вчитеся всім премудростям?
– Було б прагнення і бажання... У своїх земляків (пам’ятаєте симоненківське «...найскладніша людина проста»), у чоловіка Миколи – економіста від Бога, у професорів рідного вузу (і дотепер з ними дружу та підтримую ділові стосунки), у корифеїв: живих і, на жаль, тих, які, подібно до гамзатівських солдатів, «перетворилися на білих журавлів». Але для мене вони живі. Вони – мої кумири, перед якими я в неоплатному боргу. Павло Пилипович Ведута, Марія Дмитрівна Шолар, Євген Полікарпович Дунський, Микола Георгійович Миндру, Микола Андрійович Музика, Олександр Васильович Гіталов.
Ніколи не забуду одну зі своїх перших на початку головування поїздок до Василя Захаровича Тури. У нього колгосп тоді був гігантським. Майже 20 тисяч гектарів землі, три великі населені пункти (зокрема і районний центр Татарбунари), автогараж на 150 утеплених боксів, приблизно стільки ж тракторів і комбайнів... Та хіба все перелічиш?! Це був масштаб. Між іншим, Василь Захарович знав кожного з декількох тисяч працюючих у господарстві по імені та по батькові.
…Жнива, під'їжджаємо ранком до бригадної Борисівки (тут, в основному, живуть молдавани). Лісосмугою, що веде до села, плуганиться чолов’яга середнього віку.
– Стій, – командує водію Василь Захарович. – Відчиняє дверцята «Ниви» і через неглибокий кювет іде до нього. – Здоров був, Петря. Чому смутний і невеселий?
– Мей, Василь Захарович, – напівмолдавською, напівросійською, напівукраїнською заговорив Петря, – зовсім осточортіло бути старшим куди пошлють. Посилають куди кому забагнеться, аби трудодень мені записати. Василь Захарович, ти мудрий, дай мені роботу, щоб я сам собі був господарем.
Тур на мить замислився:
– Добре, Петря, завтра починаємо прокладати 5 кілометрів шляху з Татарбунар до центру Борисівки. Тут, при в'їзді, поставимо шлагбаум, «грибочок» від сонця і будеш вести облік самоскидів, задіяних на перевезенні щебеню, піску, асфальту. Підходить?
– Не сумнівайся, Василю Захаровичу, гей-мей, Петря впорається!
– Ну як, упорався? – поцікавилася я через кілька місяців, зустрівшись із Василем Захаровичем в Одесі.
– Не те слово, доцю. По-перше, дорогу вдвічі швидше, ніж планувалося, проклали, по-друге, – жоден КАМАЗ не відвернув з вантажем «ліворуч», по-третє, Петря, підучившись, став висококласним обліковцем.
– Зінаїдо Михайлівно, які основні життєві принципи сформулювали для себе, спілкуючись із корифеями?
– Перше: не май ніяких боргів і не бери ні в кого кредитів (навіть у держави, оскільки за все, зрештою, слід платити); друге – цінуй людей і завжди говори їм правду, навіть коли вона гірка; третє – май свою точку зору і свою чітку життєву лінію.
– Вам би з такою філософією, принципами і досвідом десь «вище» працювати.
– Згадайте Сковороду і Шевченка. Перший любив повторювати: «Одна справа єпископський жезл, а зовсім інша – пастуша сопілка»; а другий передав нам у спадщину блискучі напутні слова:
Якби ми вчились так,
як треба,
То й мудрість би була своя.
А то заліземо на небо:
І ми не ми, і я – не я!
У кожного є свій рівень компетентності і своє «небо»...
Вкотре вже за ці тридцять п'ять років, говорячи Зінаїді Михайлівні після чергової зустрічі «до побачення», піймав себе на думці: вона і сьогодні прокладає у вируючому життєвому потоці власну лінію...
