Шановна редакціє! У № 44 "Одеських вістей", від 24 квітня ц.р. я прочитав вірш Лідії Бірюкової з Любашівського району, у якому вона звинувачує дітей, котрі змусили рідну матір "бомжувати" на вокзалі.
Відомо, що проблема батьків і дітей існує з незапам'ятних часів. А супроводжує її, цю проблему, споконвічне запитання: "Хто винен?"
Бірюкова відповідає на це запитання по-своєму. А в мене є теж вірш, у якому відповідь діаметрально протилежна. Якщо можна, помістіть, будь ласка, цей вірш, як резонанс, або як дискусію.
УБЕРИ С АСФАЛЬТА ШЛЯПУ…
Стоит мужик у перехода,
Наивно мучает гармошку.
Взывает к жалости народа,
Поставив шляпу на дорожку.
Не пой, старик, слезливых песен,
Не вызывай в прохожих жалость,
Ты о себе поведай честно,
Коль честности хоть грамм осталось.
Фальшивых слез пускать не надо,
Нам правду горькую поведай,
Как шел по жизни променадом,
Предательство считал победой.
Спой нам, старик, про жизнь былую,
Пошире растяни «тальянку»,
Как променял семью родную
На жизнь разгульную и пьянку.
Спой, как черту переступивший,
Где совесть с подлостью межует,
Оставил маленьких детишек,
Перебежал в семью чужую.
На детский плач: «Куда ты, папа?!»
Ты хладнокровно хлопнул дверью.
Так убери с асфальта шляпу,
Слезам твоим никто не верит.
Р.S. До речі, про виховання. Доки писав, мені згадався маленький епізод. Весна. Квітень. На клумбі за тротуаром червоненькою зірочкою розцвів перший тюльпан. Перехожі милуються. На обличчях посмішки: весна настала.
Проходить мимо жінка. Поруч дрібоче дивовижне створіння, дівчатко років двох. Побачило квітку: "Буля, цитацик!" Підійшла до тюльпанчика, зірвала. "Буля" – нуль емоцій.
– Шановна, – звертаюся до жінки, – і кого ви в ній виховаєте?
Жінка презирливо глянула на мене: "Що, поговорити захотілося?" Взяла дитину за ручку: "Ідемо, котику, бачиш, тут злий дядько?"
"Котик" викинула непотрібну їй квітку, подріботіла за бабусею...
Це теж тема для роздуму.
