Мені здається, він був і залишився романтиком. І коли виготовляв дельтаплани з мішків з-під кубинського цукру, а недоброзичливці писали листи до обкому партії, що директор Фрунзівської філії Одеського заводу «Нептун» Володимир Кандауров «виготовляє літальні апарати з імпортного матеріалу і навіть літає». І коли власноруч зробив точну копію «ролс-ройса», на якому колись їздив вождь світового пролетаріату, і коли катав місцевих дітей, викликаючи у когось подив, у когось захват, а у когось – чорну заздрість…
Він побудував перші два багатоквартирні будинки для робітників, а сам з дружиною і маленьким сином багато років тулився у невеликому сарайчику (по-іншому це приміщення не назвеш) на території заводу.
Технар за освітою, Кандауров і не підозрював, що очоливши підсобне господарство філії підприємства, він назавжди загрузне у вічній турботі, яка називається сільським господарством.
Минуло 20 років. Підсобне господарство перетворилося спочатку на КСП «Маяк», потім на ТОВ. Але, переживши всі реорганізації, тут збереглася земля, техніка, люди. І після розпаювання Володимиру Васильовичу довіряли паї, а, за великим рахунком, і свою долю, мешканці навколишніх сіл і колгоспів, які розорилися. Оскільки знали: він чесний, порядний і надійний.
Робітники ТОВ «Маяк» завжди вчасно одержували зарплатню, їх годували безкоштовними обідами, забезпечували транспортом, підвозячи і забираючи з роботи. Навіть у неурожайні роки Кандауров завжди розраховувався за паї, видаючи стільки зерна, скільки обіцяв. Молодь приваблювало ще і те, що в цьому господарстві оформляли на роботу офіційно, з трудовою книжкою. Люди старшого покоління розраховували на нормальну пенсію.
За ці роки він виростив сад, яблука із якого щороку прикрашали експозиції Фрунзівського району на різних виставках; «підняв» сина Сергія, який у дитинстві мріяв «стати директором, як тато»; врешті-решт побудував добрий будинок за власним проектом. Володимир Кандауров хотів жити у заможній і справедливій країні. Саме тому він з друзями із захопленням прийняв Помаранчеву революцію і поїхав до Києва на Майдан. Це були одні з найщасливіших днів у його житті, які відображені на кольорових фотографіях. Які одухотворені обличчя, яка в них віра і надія…
Виявилося, багато в чому помилявся, як і тисячі романтиків, прагнучих свободи. Але, переймаючись спільним лихом селян, Володимир Васильович ще не знав, що велике лихо вже стукає і у його життя.
Це була звичайна перевірка Роздільнянської міжрайонної податкової інспекції. За 20 років на посаді керівника сільгосппідприємства Кандауров пережив десятки різних перевірок і особливо не хвилювався. Документація у порядку, податки сплачено. (А кажуть: «Сплатив податки, спи спокійно»).
Жодних заборгованостей ані перед державою, ані перед людьми не було і немає. Господарство рентабельне, одне з найкращих в районі.
Приводом до причіпки послужили квитанція про сплату за продаж овочів з поля. Як усі сільгоспвиробники, частину продукції «Маяк» здавав на переробні підприємства, а частину продавав на базарі або просто з поля. Всі виручені гроші оприбутковувалися через касу господарства. (І даремно, говорили потім йому друзі, у цій країні не можна бути чесним).
Але цього виявилося недостатньо. Як заявили перевіряльники, на полі має бути встановлено «реєстратор розрахункових операцій», попросту – касовий апарат.
– Ви бачили десь біля дороги, де торгують овочами і фруктами, на базарних лотках або відкритих овочевих павільйонах касові апарати? – спитав Володимир Васильович.
І одержав акт, де порушення зводилося ось до чого: за три роки без касового апарату продано овочів на суму 162079,46 гривні і на підставі п. 1 ст.3 розділу 2 Закону України від 06.07.1995 р. № 265/95 – ВР «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» на ТОВ «Маяк» накладається штраф у сумі 810339,3 тисячі гривень. Штраф належало сплатити упродовж 10 днів. 800 тисяч! За що? За те, що сільгосппідприємство виростило овочі, якими в районі практично вже ніхто не займається, і продали їх майже по собівартості?
Будучи людиною освіченою, знаючою і такою, яка дотримується законів, Кандауров точно знав: він нічого не порушив. По-перше, згідно зі ст. 9 того самого закону, на який послалися перевіряльники, реєстратори розрахункових операцій і розрахункові книжки не застосовуються при торгівлі продукцією власного виробництва. По-друге, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 1336 від 23 серпня 2000 року сільгоспвиробники, які реалізують продукцію власного виробництва, мають право працювати без касових апаратів. І по-третє, сама перевірка платників податків була проведена у порушення положень Закону України «Про державну податкову службу в Україні». Всі ці, юридично оформлені, доводи були викладені у скарзі ТОВ «Маяк» керівництву Роздільнянської міжрайонної податкової інспекції, яке, мабуть, «захищаючи честь мундира», рішення залишило в силі.
І тоді, дуже несподівано для Володимира Васильовича, один з перевіряльників, зрозуміло, тет-а-тет, запропонував йому «простий» вихід із становища: даєш 25 тисяч, і питання вважаємо вирішеним, тобто, акт переписується, і «порушення» зникає. Самовпевнений податківець, який вже пройшов весь район, і, як пізніше розповідали Кандаурову колеги, зібрав намічену «данину», прорахувався. Керівник ТОВ «Маяк» ніколи нікому не давав хабарів. Це суперечило його принципам.
І заява про вимагацтво лягла на стіл відповідної установи, тобто, УБОЗу. Я не маю права оцінювати його дії. Як «пересічному громадянину», мені здається, що можна було опитати керівників сільгосппідприємств. Звичайно, зізналися б не всі. Але почувши про опір Кандаурова, який користується великою повагою в районі, хтось, напевно, підтвердив би факт хабарництва. Крім того, існують оперативні методи. Та що там гадати! Володимир Васильович програв і тут.
– Та заплати ти, нехай подавиться, – радили друзі і колеги, – всі ж платили, хто – 30, хто – 20 – 25 тисяч не 800, хоча б підприємство збережеш.
800 тисяч гривень! Кажуть, за таку суму «Лукойл» судився з чиновниками близько року. А для маленького сільгосппідприємства, де землі менше 2 тисяч гектарів, така сума загрожувала банкрутством. Сплатити штраф – означало втратити все, до чого йшли багато років.
Можливо, особисто він, Кандауров Володимир Васильович, з часом оговтався б від удару. Можливо, поїхав би до друга в Південну Африку (давно запрошував керівником на ранчо). Можливо, зайнявся б якимось бізнесом…
Але як же люди? Як залишити напризволяще робітників, яким рік-два до пенсії? Або молодих жінок, які з декрету відразу йдуть у овочеву бригаду, де можна заробити 800, 900 і навіть 1000 гривень та ще й овочів набрати на закрутки? Де будуть безкоштовно годувати такими смачними обідами з домашнім хлібом і власних, і десятки сезонних робітників, які щороку приїздять у «Маяк» з інших областей?
У довгі дні очікування відповідей на чергову скаргу до вищої інстанції – обласної податкової адміністрації – Кандауров думав про це постійно. І коли об’їжджав ранками поля, обганяючи знайомого зайця, якого назвав Федькою; і коли бачив «свого» орла Стьопку, який линув над степом; і коли пив воду з очищеної ним криниці у зруйнованому селі, яких стає дедалі більше. Ось і син, подорослішавши і порозумнішавши, вже не хоче бути «директором» і впрягатися у віз з купою проблем нинішнього сільського господарства…
Але дати хабара – означало перекреслити всі життєві цінності, остаточно перетворившись на заручника крадіїв від влади. Бо, як відомо, варто один раз поступитися здирнику і будеш приречений платити завжди.
Володимир Васильович вирішив іти до кінця. Якщо треба буде, поїде до Києва і буде домагатися прийому у Віктора Андрійовича, який у таких зворушливих обставинах, в оточенні власних дітей обіцяв очистити Україну від корупції, і що «злодії будуть сидіти у тюрмах». Або у Юлії Володимирівни, з якою розмовляв у перший день перебування на Майдані, яка запевняла, що всі житимуть у чудовій вільній країні. З притаманною йому прямотою він би розповів, де сидять крадії, куди котиться сільське господарство країни.
На справедливість Кандауров майже не розраховував. Скарга до обласної податкової була лише рішенням іти по інстанціях. Однак сталося диво, надійшла відповідь: обласна податкова адміністрація «скасовує рішення Роздільнянської МДПІ від 12.06.08 №0001102352 про застосування штрафних (фінансових) санкцій на вказану суму, а скаргу директора ТОВ «Маяк» Кандаурова В.В. – задовольняє».
Це рішення обласної податкової зняло тягар з душі Володимира Васильовича, але не зняло відчуття тривоги. Адже немає гарантії, що таке не повториться. Контролюючих служб багато і далеко не всі піклуються про державу. А принцип «вовк, може, їсти захотів» відомий ще за часів байкаря Глібова.
Навіщо Володимир Кандауров, який переміг практично непереможних чиновників, погодився обнародувати цю історію? Тому, щоб ми навчалися перемагати в собі рабів, інакше ніколи ані наші діти, ані наші онуки не будуть жити по-іншому. «Ми не раби» – цей вислів люди мого покоління завчали з перших сторінок абетки. Цікаво, чи залишився він у сучасній абетці першокласників. Чи вже немає потреби?
